Один з провідників ОУН Омелян Коваль: "Ця молодь відродить Україну"

У 13 років його вперше викликали на допит за політичні погляди, у 21 – він проголошував Акт відновлення незалежності, два з половиною роки провів у концтаборі Аушвіц, добре знав Василя та Степана Бандеру, понад 20 років очолював Спілку української молоді в Бельгії.

Кілька місяців тому 94-річний Омелян Коваль повернувся в Україну.  

ІП поговорила з Ковалем з нагоди 85-річчя з Дня створення Організації українських націоналістів (3 лютого 1929 року).
 
- Події на Майдані показали, що у нас є багато людей, готових віддати своє життя за Україну. Чи бачите Ви у цих молодих українцях покоління своєї молодості?

- Перед поколінням сьогоднішньої молоді були одиниці, що переймались національною ідеєю, а тепер – це цілі маси. Ця молодь точно відродить Україну.

- Зараз багато людей через свої політичні погляди мають проблеми із законом. Ви мали щось подібне замолоду?

- У 13 років мене перший раз викликали на допит у поліцію. Це було після того, як я на святі Просвіти продекламував вірш:

"Батьки і діти – всі до боротьби!
Хай всміхнеться сонце
І не крячуть круки,
Що ми в неволі згинем як раби"

При слові "круки" я рукою вказав у напрямку польського поліцая, що завжди приходив на такі імпрези для контролю настроїв громадян. Після цього мене викликали на допит, але все обійшлось.

- Коли у 1938 р. вбито провідника ОУН Євгена Коновальця, на українських землях було оголошено жалобу. Ви пам’ятаєте, як це відбувалось?

- Так, це було напередодні Зелених свят. У суботу ввечері я повертався додому. Дорогою мене зустріли молоді хлопці і запитали, чи я хочу мати жалобні стрічки в пам'ять про Коновальця. Я погодився, і мені причепили чорну кокарду на груди із зазначенням, що треба скласти за це певну суму на фонд ОУН. Кілька стрічок ще взяв своїм друзям, яким роздав наступного дня у церкві.

Після обіду одного з моїх друзів за цю кокарду вже було заарештовано, а згодом поліцай уже прийшов за мною. За такий вчинок я відсидів тиждень у камері-одиночці.

- Як Ви стали членом ОУН?

- Перед тим, як когось запрошували до організації, цю людину довгий час вивчали. Мабуть, так було і в моєму випадку.

Зі мною сконтактувались, дали ряд документів. Коли я був готовий, то зголосився через зв'язкового, і мені призначили зустріч з повітовим провідником. Місцем було обрано лісок за селом. Все відбувалось уночі.

Провідник сказав: "Струнко!", - і ми разом промовили Декалог українського націоналіста. Потім мене запитали про причини вступу. Я розповів, що готував себе до цього вже давно і добре розумію, що мене може чекати. Також ми обговорили ряд програмних засад ОУН.

Опісля мені сказали, що Провід ОУН згоден прийняти мене в члени і мій провідник делегований провести мою присягу на вступ до організації. Я поклав руку на хрест та пістолет і промовив: "Прирікаю і зобов'язуюсь перед Богом, перед українським народом і перед власним сумлінням як член ОУН все і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу…".

Цей пістолет мені одразу ж і подарували. Я обрав собі псевдо "Дир", яке було співзвучне з іменем одного з перших князів України.

- Як Ви прийняли радянську владу 1939-го?

- Наш Долинський повіт [нині Івано-Франківщина - ІП] холодно прийняв нових окупантів. Червону армію вийшли вітати хіба що місцеві комуністи та деякі робітники. З розмов можна було почути, що багато серед солдатів було і українців.

Ми доволі часто розмовляли з ними, щоб дізнатись про їхнє життя. Правда, їхні слова були переобтяжені радянською пропагандою. Один із наших хлопців запитав у солдата, чи є у Радянському Союзі помаранчі, на що йому відповіли: "Конечно, что есть, даже большие заводы".

Омелян Коваль

Те, якими "розкошами втішаються" громадяни СРСР, було видно з того, як конфісковували приватні магазини, як на прилавках довільно можна було купити лише білоруські сірники, і, звісно, з постійних черг. Також притаманним явищем для радянської окупації був вивіз українців у Сибір.

- Як ОУН реагувала на ці події?

- Щодо вивозу у Сибір, то було зроблено кілька відповідних атентатів [політичних убивств - ІП] на безпосередніх винуватців, адже безкарність породжує ще більшу безкарність.

Щодо внутрішньої роботи організації, то ми продовжували її розбудовувати. Дуже скоро мене було назначено провідником ОУН у Долинському повіті.

- Ви були організатором проголошення незалежності України 30 червня 1941 року у Долинському повіті. Як це відбувалось?

- Після відходу червоних ми з хлопцями зустрілись в одній стодолі на краю села. Одразу ж почали чистити всю зброю, яка від невикористання трохи поржавіла. Наш повітовий провідник Нечай наказав організувати поліцію для забезпечення порядку. У кравця ми замовили кілька десятків синіх перев’язок з жовтим написом "Міліція".

Під вечір з радіостанції ми вже дізнались про проголошення у Львові незалежної України.

Не чекаючи наказів з Крайового Проводу, ми взялися до підготовки подібного дійства у Долині. Одразу ж збудували трибуну, замаїли її зеленню і прикріпили напис "Слава Україні – Героям Слава". Мешканці міста одержали наказ вивісити синьо-жовті прапори. Вночі ми створили місцевий уряд.

Близько полудня 1 липня площа у місті була вщент заповнена людьми. Все навкруги рясніло від синьо-жовтих барв. Де наші долинські євреї набрали стільки відповідного кольору матерії – це назавжди залишиться їхньою таємницею.

Тоді з трибуни повітовий провідник Нечай від імені ОУН і проголосив відновлення Української держави.

- Якою була реакція на це нових окупантів?

- Угорська армія прийшла у місто аж через три дні. Кілька танків і вантажних машин заїхало у місто. До людей вийшов генерал і німецькою попросив зустрітись із нашим представником.

Від нас вийшов голова повітової адміністрації Ярослав Гладій. Після їхньої розмови генерал виліз на танк і промовив: "Від себе і мадярського народу вітаю вас з проголошенням Української держави".

Наша влада існувала до 15 вересня 1941-го. Того дня мене й арештували. А до того угорці поводили себе, радше, не як окупанти, а як перехідна армія.

- Що з Вами було після арешту?

- 16 вересня мене і ще двох друзів-оунівців привезли у Станиславів (Івано-Франківськ). У місті нас запроторили у переповнену в’язницю: ми не мали де лягти спати, цілу ніч стояли у коридорах і в середу вранці нас відправили на один день до Львова на Лонцького, а звідти до Кракова у в’язницю "Монтелюпіх", де ми перебували до липня 1942-го.

Більшість в’язнів у цій тюрмі становили поляки. До нас вони ставились зверхньо, хоча інколи і допомагали. Промовистим був випадок, коли одна полька поділилась хлібом з українцем. У відповідь він подякував їй від імені українських націоналістів. Почувши це, вона радісно крикнула: "Так вам і треба!". Оунівець віддав їй хліб назад.

- Після цієї в’язниці Вас відправили в Аушвіц. Що було там?

- 20 липня 1942 р. нас, 25 в’язнів, названих "Бандера-ґрупе", вивезли з Монтелюпіху до Аушвіцу. Я опинився у першому списку разом з Василем Бандерою – молодшим братом Провідника ОУН.

Наша вантажівка зупинилась перед брамою, над якою виднів зловісний напис "Праця робить вільним" [дивіться на ІП фоторепортаж із Аушвіцу]. Нас вистроїли в ряд і зачитали прізвища, на що треба було відповісти "hiеr" ("тут") і піднести руку.

Поки полагоджували формальності, до нас забігав польський цирковий карлик "Бімбо" і своєю пискливою мовою зловістив, що сюди входять брамою, а виходять – комином. За вартовим будинком справді був крематорій, з якого курився дим і доносився неприємний запах.

 Табірне фото

У таборі ми зустрілись із в’язнями, які мали ще перші номери. Я отримав номер 49730. Відтоді ця цифра у мене на лівому рукаві та на лівій руці (зробили татуаж).   

Робота у мене була різною: на будівництві, на господарстві, на кухні та на зберіганні табірного одягу.

- Чи були конфлікти на міжнаціональному рівні?

- Спочатку у нас були конфлікти з поляками – вони переважали як серед в’язнів, так і серед табірної адміністрації. Ми пройшли такі знущання з їхнього боку, що й не сподівались, адже вони опинились у таких же обставинах, що й ми.

Коли ми приїхали, то нас відправили в 11 блок, який був призначений для адаптації новоприбулих в'язнів. Польський поліцай почав зачитувати список тих, хто приїхав. Перекличку він завершив на прізвищі "Бандера".

До нього підійшов чоловік з двома дітьми і сказав до одного зі своїх синів: "To Bandera - jest tym, który zabił naszego ministra Pierackego. Wdar go w pysk" ("Це Бандера – це той, хто вбив нашого міністра Перацького. Вдар його в лице"). Вночі нас у цьому блоці поляки добре злупцювали.

Знущання над  Бандерою не припинялись. Особливо над ним знущався унтеркапо Подкульський, що родом з Перемишля. Одного разу Василя змусили возити бетон слизькими дошками на поверхи. Він і так ледве тримався на ногах, а тут ще й така каторга. Бандера кілька разів падав і облив себе бетоном.

Побачив це оберкапо Краль і закричав: "Co to za swinia? Skopac go!" ("Що то за свиня? Скупати його!"). Подкульський зі своїми посіпаками одразу ж занурили Василя з головою в бочку з водою. Ми здійняли галас і "бунтівників" швидко втихомирили. Так напівживого ми занесли його в блок, а звідти табірна адміністрація мала забрати його у шпиталь. Тоді ми його бачили востаннє.

Ходили чутки, що Василь не дочекався табірної адміністрації – його закатувала польська обслуга блоку. У таборі він пробув 2 дні. [Про Василя Бандеру і Євгена Бендеру, який зміг утекти з Аушвіцу разом із товаришами-поляками, читайте тут - ІП]

Після Василя у табір привезли його брата – Олександра Бандеру. Його спіткала така ж доля.

- Чи мали Ви у таборі контакт із зовнішнім світом?

- Лише одного разу. На Святвечір 6 січня я був у "будинку смерті". Його називали так через те, що з нього була лише одна дорога – на розстріл. Мене відправили сюди, бо з команди, де я працював, втекло 5 людей – решту 75 було заарештовано.

Того вечора я чув, як розстрілювали людей. В них стріляли цвяхом – так менше чути. Стріляли в потилицю. На 40 пострілів в ту ніч "ойкнули" тільки троє.

В камері, де я сидів, нас було 16 в’язнів. Відчинили двері, і я почув свій номер. Я вже думав, що це на розстріл, бо вночі ні на що більше не кличуть. І тут мені кидають торбинку – у ній 16 сухарів. Це була передача від мами – на Святий Вечір.

На Йордан [у січні] 1945 року нас евакуювали з Аушвіцу до Австрії: спочатку у табір Мавтгаузен, а звідти до останнього табору у моєму житті - Ебензе, з якого нас звільнили американські війська на сам Великдень, 6 травня 1945-го.

- У післявоєнні роки Ви мали декілька зустрічей із Степаном Бандерою. Як би Ви його охарактеризували?

- Це була людина, яку неможливо було не послухати у якихось його проханнях – від нього йшла велика енергія. Але крім цього, він був дуже скромний та порядний.

Омелян Коваль з дружиною вдома в Україні

Пам’ятаю, як одного разу в Альпах після наших організаційних зборів ОУН ми йшли спати, і в той час було дуже холодно. З нами був професор Григорій Ващенко. Піклуючись про здоров’я професора, Бандера знайшов йому покривало, прийшов і накрив його. У таких маленьких деталях і пізнаються люди.

- Чому Ви повернулись в Україну?

- Тут я по-справжньому щасливий. Тут я народився і тут я маю відійти, як Господь дозволить.

Дивіться також:

Юрій Шухевич: "Чому мій батько мав капітулювати?"

Сотник УПА Мирослав Симчич: "Скільки встиг - стільки вбив"

Історик Микола Посівнич: "ОУН звинувачували навіть у праці на євреїв"

Керівник ОУН на Донбасі Євген Стахів: "ОУН і УПА - різні речі"

Культ Бандери створили його опоненти - історик

Інші матеріали за темою "ОУН"

Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? Міфи про "перевернутий" прапор

Спекуляції довколо необхідності поміняти місцями кольори національного та державного стягу вийшли у стадію апогею. Відомий історик і дослідник геральдики, спираючись на джерела, спростовує найбільш популярні міфи.

Список розстріляних українців у Сандармоху

5 серпня 1937 року вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від реальних та потенційних опонентів владі, від елементів, які «не годилися для будівництва комунізму». Теоретичне обґрунтування цих заходів здійснив новий нарком НКВД Ніколай Єжов, а вдосконалив особисто Сталін.

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

"Людей опанувало шаленство молитви. На подвір'ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій "кімнатці навкарачки" зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато...".

Олег Штуль. Забутий провідник мельниківської ОУН

"Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас", – писав Олег Штуль у 1962 році.