Українська правда
Історична правда

Українські музеї у 2013-2014: спроба підсумків

24.05.2014 _ Олег Коцарев
Версія для друку

Намітилися перші ознаки змін, зростання відповідальності та готовності приймати участь у розвитку галузі тощо. Ще одним наслідком подій на Майдані є зростання уваги щодо музеєфікації сьогодення.

З нагоди нещодавнього Дня музеїв Історична Правда вирішила спитати в самих музейників про основні тенденції в їхній роботі за останній умовний рік – від 18 травня до 18 травня.

Специфічний був період. Про нього розповідають Ганна Рудик, заступниця гендиректора з науково-методичної роботи та музейних програм Національного музею мистецтв ім.Ханенків, а також Владислав Піоро, голова правління Українського центру розвитку музейної справи.

- 
Які ви б назвали основні тенденції, що мали місце в музейній галузі за рік?


Ганна Рудик:

Я не є фахівцем у питаннях "музейної галузі". Чесно сказати, я погано уявляю, що входить в це, на моє вухо, бюрократичне поняття. Музеї і заповідники? Музейний фонд – державний, чи й приватний також? Інституції державніого управління музеями? Чи все це разом?

Тож я краще спробую відповісти щодо музеїв. Хоча й тут не моніторила тенданцій спеціально. Гадаю, музеї України сьогодні,з одного боку втрачають ресурс, а з іншого - продовжують невпинно його набувати.

Втрачають, наприклад, у фінансових можливостях, гарантованих бюджетом: реальна зарплата зменшується, є великі проблеми з оплатою "захищених" статей – усе це гальмує планові проекти, страшно ускладнює роботу.

Набувають – у фаховому зростанні музейних працівників, в розширенні  неформального кола "активних" та амбітних музеїв, "заряджених" ентузіазмом та відчуттям своїх більших суспільних можливостей.

Владислав Піоро:

Головна тенденція, що простежується останніми роками – усвідомлення необхідності та невідворотності системних реформ у галузі. Вкрай актуальними є питання дерегуляції в роботі музейних інституцій й водночас підвищення рівня безпеки та збереження музейних колекцій, проблеми кадрового забезпечення, створення фонду цільового капіталу (ендаументу).

Докладніше цих та інших питань ми вже торкалися на "Музейному просторі" (див зокрема, "П’ять кроків для нового міністра культури"). Якщо надії на здійснення системних реформ справдяться – музейна галузь отримає значний поштовх до розвитку.

- А які у вас прогнози?

Ганна Рудик:

Гадаю, що не за горами час, коли, попри всі кризи, суспільство і музеї знайдуть кращий контакт, і проблеми з фінансуванням почнуть вирішуватися через небюджетну підтримку. Музеї стануть важливішими , впливовішими інституціями, і суспільство, зокрема, приватний капітал, будуть зацікавлені масштабніше підтримувати цей вплив.

Однак, як швидко це станеться, залежить від  того ж таки фахового ресурсу – від компетентності, чутливості та креативності музейників – кураторів, комунікаторів, мененджерів. А тому професійна підготовка і розвиток музейних кадрів є і буде  пріоритетом для розвитку галузі.

- Як уплинув і чи вплинув на українські музеї Майдан?

Ганна Рудик:

Майдан уплинув на всіх, чи майже на всіх людей країни. В тому числі й на людей, які працюють у музеях.  Складно сказати, чи музейники чимось тут відрізняються. Щоправда, як на мене, музейники в своїй більшості мають підвищену здатність до емпатії та ентузіазму. Така, сказати б, профдеформація. І тому так, Майдан уплинув.

Загалом же, міркуючи про вплив Майдану - мені здається, що Майдан дав для всіх людей, незалежно від позиції та ролі - ну і, в тому числі, для музейників - відчуття того, що від особистої підтримки, присутності, внеску чи зусилля залежить успіх цілої справи.

Майдан сколихнув у людях небайдужість, почуття сенсу особистої участі. Достатьньо переглянути український музейний фейсбук останні півроку, щоб відчути градус цієї небайдужості. Крім того, Майдан дав багатьом людям бачення нової перспективи, яка була згасла після 2004. А люди, які бачать перспективу, звісно ж, і працюватимуть по-іншому.

Владислав Піоро:

Насамперед, події останніх місяців сприяли усвідомленню важливості формування національної культурної політики. Про це сьогодні декларується на всіх рівнях. Очевидно, що все, що сталося, глибина цієї суспільно-політичної кризи – є наслідком відсутності культурної політики в Україні як такої.

Також спостерігалася активізація низових громадських ініціатив. Торкнулося це і культурної, зокрема, музейної сфери, де рівень самоорганізації професійної спільноти задля лобіювання своїх корпоративних інтересів традиційно залишав бажати кращого.

Сьогодні намітилися перші ознаки змін, зростання відповідальності та готовності приймати участь в процесі формування стратегії розвитку музейної галузі, визначенні першочергових тактичних кроків тощо.
І наскільки можна зрозуміти з перших кроків Міністерства культури України (МКУ) – ставлення до таких ініціатив кардинально змінюється.

Наприклад, вже відновила свою роботу Музейна рада при МКУ, триває робота над організацію нових установчих зборів Громадської ради тощо. І якщо ще у 2013 р. ці органи були лише імітацією процесів побудови громадянського суспільства за вказівкою "згори", зараз є надія, що МКУ дійсно готове прислухатися до точки зору професійного середовища, чекає на їхні конструктивні пропозиції та готовий докладати зусиль до їх впровадження.

Ще одним наслідком подій на Майдані є зростання уваги щодо музеєфікації сьогодення. Цей напрямок не лише має надзвичайно важливе практичне значення для розвитку музейної галузі, становлення нових форм роботи тощо. Він має особливу соціальну вагу. Адже сьогодення потребує ретельного осмислення, всебічної фіксації для нащадків (й не лише через матеріальні об’єкти).

В даному контексті важливо пам’ятати, що процес музеєфікації сьогодення в жодному разі не повинен перетворитися на формальність, зводитися лише до будівництва та оформлення приміщення, як це у нас часто традиційно траплялося.

І широка суспільна дискусія навколо головних питань – яким має бути музей Майдану, про що він має розповідати, на які роздуми він має провокувати тощо, – розпочата вже зараз, на стадії формування концепції майбутнього музейно-меморіального комплексу, здатна виконати, навіть певну терапевтичну функцію, сприяти об’єктивній інтерпретацій подій, засвоєнню уроків історії, об’єднанню нації навколо актуальних ідей та проблем.

- Як ви оцінюєте роботу нового Мінкульту, чи правильний шлях вони обрали?

Ганна Рудик:

Я не стежу за їхньою роботою, не маю часу. Будуть істотні результати – буде всім видно. Знаю особисто першого заступника міністра Олесю Островську-Люту і гадаю, що, за наявності гарної команди, їй може бути під силу внести більше сенсу в роботу міністерства.

- Чи великі наслідки окупації Криму для музеїв?

Ганна Рудик:

Для Музею Ханенків, наприклад, наслідком став зрив дуже важливого спільного проекту з Сімферопольським музеєм кримськотатарського мистецтва. Гадаю, ми такі не єдині.

Загалом, ця ситуація ріже ножем по серці багатьом - особливо тим, хто, як музеї, має ближчий стосунок до питань історичної пам’яті. В неділю 18 травня, саме, до речі, в Міжнародний день музеїв, кримські татари відзначали 70-річні роковини депортації. І мусили робити це вже в умовах нового режиму жорсткого порушення їхніх прав на цю пам’ять. Як музейник, я не можу не дивитися на це з болем і обуренням.

Владислав Піоро:

Стосовно наслідків окупації Криму можна говорити про два головні аспекти. Насамперед, це страшна втрата для національної культурної спадщини.

Величезна кількість рухомих та нерухомих пам’яток зараз опинилася на окупованій території. Зокрема, називається цифра у близько мільйона предметів з основного фонду державної частини Музейного фонду України, що, відповідно до чинного українського законодавства є загальнонаціональним надбанням та зберігається в державних та комунальних музеях на правах оперативного управління.

З іншого боку, події останніх місяців показали рівень вразливості музеїв та музейних колекцій за умов масштабних протистоянь та збройних конфліктів.

Усвідомлення, хоч і з запізненням, але сприяло важливим зрушенням як на рівні самоорганізації професійної спільноти (становлення національного комітету "Блакитного щита", напрацювання пропозицій щодо першочергових дій в умовах надзвичайних ситуацій), так і на рівні формування пріоритетів державної політики.

Наприклад, останні події знову засвідчили на особливій актуальності покращення системи обліку музейних предметів. Адже музейний предмет – це не лише сам матеріальний об’єкт, а й інформація про нього. І вона також вимагає сучасних методів збереження та використання.

- Якою сьогодні є роль приватних фондів і меценатів у музейній справі?

Ганна Рудик:

Усе більша. Це – один із способів суспільства сказати "так" музеям. Визнати, що вони, музеї, працюють добре, що вони реально потрібні людям. Це дуже важливий і перспективний контакт для музеїв, і в фінансовому і в соціальному плані.  

Владислав Піоро:

Кардинальних змін у цій сфері поки що не бачу. Українських фондів, які працюють системно та на регулярній основі надають підтримку проектам у сфері культури – дуже мало. Перелік "гравців" на цьому полі суттєво не змінився.

Разом із тим, як вже зазначалося, суттєво змінився контекст. І ті недержавні ініціативи, що спрямовані на підтримку системних змін та реформ набули більшої актуальності та шансів на реалізацію. Наприклад, з 2013 р. ГО "Український центр розвитку музейної справи" за підтримки МФ "Відродження" та МБФ "Україна 3000" реалізує проект "ProMuseum", одним з напрямків якого є розробка пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової бази в музейній сфері.

Звичайно, що ефективність цієї роботи залежить від рівня комунікації із державними органами. І якщо у 2013 році такої комунікації не було взагалі, то зараз ситуація змінилася кардинально.

Зокрема, підписаний меморандум про співпрацю із Українським центром культурних досліджень, який підпорядкований МКУ, триває спільна робота з розробки проектів актуальних нормативних документів, перші з яких планується винести на обговорення експертів вже у червні–липні цього року.

Підготував: Олег КОЦАРЕВ

Також ІП взяла коментар у фахівця музейної справи Миколи Скиби, члена Експертної ради в грантовій програмі "і3":

Музей належить до унікальних інструментів пізнання, винайдених людством. Вилучаючи ту чи іншу річ чи об’єкт із функціональних процесів, музей не лише рятує цей об’єкт від неминучого впливу часу, але й включає його у ланцюжок смислових зв’язків.

Музейні експозиції як синтетичний вид мистецтва формують багатовимірний погляд на світ. У цьому контексті цілком закономірне зближення музею з людьми, які – нерідко вимушено – мають особливі потреби і особливі запити.

Для таких аудиторій провідні музеї світу пропонують цілий спектр програм. Втілюючи їх, музей виконує не лише важливу соціальну функцію, але й привносить у так званий "нормальний" світ новий, нестандартний і нерідко дуже цінний досвід. Власне, це стало можливим завдяки послідовному розвитку системи безперервної освіти і розвитку людського потенціалу, в якій музеї посіли важливе місце.

Українські музеї прагнуть розвиватися у цьому ж напрямку, і за останні два роки, зокрема завдяки програмі "Динамічний музей" фонду Ріната Ахметова "Розвиток України", ми побачили, як музейні зали стають простором для родинного дозвілля, територією фахової комунікації та обміну досвідом, інтелектуальних дискусій тощо.

Однак в українських реаліях така діяльність часто відбувається не завдяки, а всупереч обставинам. Тому програми на кшталт "Динамічного музею" дають музейній сфері у нашій країні і необхідні ресурси, і, що важливо, – підтримують мотивацію до розвитку.

У міжнародний день музеїв хочу побажати усім колегам творчих сил і терпіння, а відвідувачам музеїв – відкрити для себе нові барви і грані світу.



Олег Коцарев
Поет, письменник, есеїст (Харків)

Теми: музеї, Майдан

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте