Українська правда
Історична правда

Світова історія геноциду. Лекція Нормана Наймарка

15.10.2015
Версія для друку

Геноцид – це частина людської цивілізації від самого її початку. Первісні роди, клани і племена винищували одне одного з тою самою жорстокістю, з якою й модерні нації намагаються ліквідувати групи тих, кого вони вважають за ворогів.

Професор Стендфордського університету Норман Наймарк – дослідник геноцидів зі світовим ім’ям. У 2010 році, він видав книжку "Геноциди Сталіна", яка стала світовим історичним бестселером. 2011 року цю роботу переклали українською.  Крім того, історик відомий своїми дослідженнями геноциду вірмен та радянської окупації Східної Німеччини.

Наразі професор Наймарк працює над новою книгою, в якій ітиметься про явище геноциду в історичному вимірі по всьому світі - дослідження всіх випадків, коли люди масово знищували собі подібних.

1 вересня 2015 року в Києво-Могилянській академії Норман Наймарк прочитав лекцію "Світова історія геноциду", в якій стисло окреслив найголовніші тези його празі. Історична Правда пропонує  транскрипт цієї промови в перекладі українською мовою.

--------------

Світова історія геноциду

Одна з речей, яку можна дізнатися, почавши дослідження на кшталт цього, це те, що історії геноциду немає кінця. Ми постійно виявляємо нові історичні приклади.

Чимало нових випадків з’являються в історії, і багато таких, які розчиняються в історії так, що ми про них не знаємо нічого. Але, знаєте, з часом люди їх виявлять. Дозвольте навести один приклад.   

Професор Норман Наймарк. Фото: fsi.stanford.edu 

У журналі "New-Yorker" була хороша стаття про втрачені мови – мови, якими більше не розмовляє жоден народ. У статті йшлося про народ селькнамів, який мешкав на островах Вогняна Земля на півдні Чилі. У 1870-х – 1880-х роках їх було 400 тисяч.

То був народ "невідомого походження", тобто корінний туземний народ. Але золотошукачі та фермери Південного Чилі захотіли собі їхню землю і почали напади на селькнамів з метою їх знищити. Отож, до кінця століття їх залишилося тільки близько 5 тисяч.

А нині у світі живе лише один носій мови селькнам. І журналіст розшукав його, і зробив інтерв’ю про цю мову. Випадки, схожі на цей, завжди будуть маловідомими, а хтось про них узагалі ніколи не почує.

Отже, першим твердженням, яке я збираюся захищати, є те, що геноцид – це частина людської цивілізації від самого її початку. Навіть до того, як на землі виникли стародавні організовані держави, роди, клани і племена билися між собою та винищували одне одного з тою самою жорстокістю, з якою й модерні нації атакують і намагаються ліквідувати групи тих, кого вони вважають за ворогів.

Є одна цікава праця "The Better Angels of our Nature" ("Кращі янголи нашої природи") авторства Стівена Пінкера. Дуже цікава книжка, в якій наведено цифри вбивств, зґвалтувань, масових побоїщ, війн і геноцидів, рівень яких знижується протягом століть. 

Очевидно, що були сплески і спади. Перша половина ХХ століття є одним із найгірших випадків масового вбивства та геноциду. Але на підставі археологічних знахідок, які дають нам уявлення про насильство щодо жертв, можна припустити, що геноцид властивий як великим та організованим, так і малим доісторичним спільнотам.

Геноцид був способом, яким стародавні імперії та народи від ассирійців і євреїв до греків і римлян виражали своє вбивче вчення щодо уявних чи справжніх ворогів, у той самий час  плекаючи свою ідентичність.

Політичні діячі, спільноти – малі й великі, примітивні та модерні – були налаштовані проти внутрішніх груп: племінних, етнічних, соціальних і прагнули їх ліквідувати з метою зберегти власні привілеї, послабити опозицію, консолідувати владу та/або збільшити статки.

 Полювання європейських колонізаторів на селькнамів, архіпелаг Вогняна Земля. Фото: en.wikipedia.org

Як це видно з вищесказаного, у геноциді не було нічого спонтанного за останні три тисячоліття історії. Отже, вбивали не тільки всередині своєї спільноти, а також загарбували та підкорювали сусідні чи далекі території  для різноманітних імперських цілей. Виступали проти корінних народів тих регіонів для того, щоб установити свою гегемонію, захопити їхню землю та багатства.

Поняття війни на знищення зі Старого Заповіту чи руйнування Карфагена римлянами – це два знайомі приклади  того, як винищення іншого народу та його культури у війні чи зразу ж після неї  слугує важливим засобом утвердження національної ідентичності. У випадку з давніми євреями – як акт, схвалений Богом, заради їхньої великої слави. А для римлян у Карфагені, знову ж, – як акт, дозволений богами, заради Римської республіки.

Історії винищення північноамериканських індіанців (про що ми, каліфорнійці, мали б знати більше) або австралійських аборигенів, приділяється останнім часом більше уваги. Ми витрачаємо все більше часу, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається.

Власне, розпочалося це на початку ХVI століття в Північній та Південній Америці, коли конкістадори зініціювали низку процесів, які призвели до смерті мільйонів автохтонних мешканців.

Варто пам’ятати, що в обох Америках на зорі Колумбових відкриттів проживало біля 90 мільйонів чоловік. Близько 80 мільйонів до кінця ХVI сторіччя померли. Відповідно, залишилося тільки 10 мільйонів корінних жителів. І це навіть не враховуючи приріст населення.

Причиною цього було три речі. Першою причиною було навмисне масове знищення. Тобто, конкістадори просто заходили в скупчення індіанців і вибивали їх до ноги. Крім того, велика смертність була спричинена нелюдським ставленням до індіаців-шахтарів.

У шахтах працювали раби, а на землі – робітники за договором сервітуту [зобов’язання відпрацювати певний термін за право проїзду на кораблі з Європи до Америки – ІП]. Інакше кажучи, праця їх так виснажувала, що вони ставали легко вразливими до хвороб і умов навколишнього середовища і просто вмирали.

До слова, смертність серед індіанців була настільки високою, що довелося розпочати завозити рабів з Африки, бо індіанців для тієї жахливої роботи вже не вистачало.

Зрештою, третьою причиною було те, що Цветан Тодоров [французький історик і філософ болгарського походження – ІП] називає "мікробним шоком". Більшість померлих були заражені хворобами, будучи часто в ослабленому стані.

Іншими словами, вони не просто підчепили якусь болячку, а захворіли саме тому, що примусово опинилися поза своїм традиційним способом життя, заслабли і, врешті-решт, померли. Тодоров пише: "якщо слово "геноцид" коли-небудь точнісінько підходило до якогось випадку, то це саме він".

Ближче до нашого часу, ХХ століття, мали місце злочини страхітливих пропорцій:  турецьке побоїще-геноцид вірмен (сторічний ювілей якого ми щойно відзначали), сирійських християн і понтійських греків; нацистський геноцид євреїв, синті та ромів [синті – одне з ромських відгалужень – ІП], радянських військовополонених та власних громадян-інвалідів.

Під кінець ХХ століття у Руанді хуту здійснили геноцид народу тутсі в 1994 році, а в Югославії серби – геноцид боснійських мусульман у Сребрениці в 1995 році.

Отож, перед тим, як іти далі, варто дослідити визначення, щоб легше було підтвердити й пояснити, що я включив у своє дослідження, а що оминув увагою. Я маю при собі кілька сторінок з визначеннями, але я пробіжуся по них швиденько.

Українське видання історичного бестселера Нормана Наймарка, 2011 рік

Дещо з цього є в моїй книзі "Геноциди Сталіна", яку, я сподіваюся, дехто з вас читав. Як там не було, дозвольте мені це зробити. І робитиму я це разом із Рафаелем Лемкіним, який є справжнім героєм історії геноциду.

Лемкін був польським євреєм, що народився в 1900 році у Вовковиську [точніше, в с. Безводному біля Вовковиська – ІП] неподалік Білостока в колишній Російській імперії. У 1920-х Лемкін вивчав право:  між іншим, він – випускник Львівського університету, тоді імені Яна Казимира.

Уже в 20-х роках Лемкін перебував під враженням від того, що сталося з вірменами. Йому було відомо про геноцид вірмен, і він багато читав на цю тему. Також інші події справили на нього подібний вплив. Наприклад, різанина альбігойців, або ж так званих катарів [членів єретичної християнської секти – ІП], на півдні Франції в ХІІІ столітті.

Лемкіна  цілком захопила ідея, що то був огидний злочин, який може врегулювати лише міжнародне право. Що тільки міжнародне право має відповідь на запитання, як учинити з цим жахливим злочином. І він іде на міжнародну юридичну конференцію Ліги Націй – їде туди фізично в 1933 році, звертається до її учасників і представляє свою ідею.

Загалом, Лемкін визначає два злочини. Перший злочин він називає варварством. Дозвольте зачитати:

"Той, хто з мотивів ненависті до расового, релігійного чи соціального колективу [він підкреслив "соціального", бо це важливо в контексті того, що я скажу далі] або з метою його знищення, вживає злочинних заходів проти життя,  фізичного здоров’я, свободи, гідності або господарського життя  особи, що належить до такого колективу, підлягає злочину варварства".

Крім того, Лемкін на тому міжнародному юридичному з’їзді представляє інший термін – "вандалізм". Вандалізм він описує як різновид культурного геноциду: руйнування церков, меморіалів, архітектурних пам'ятників та інших культурних надбань народу.

У тому, що зробив Лемкін, є три важливі речі. Перш за все, важливо зрозуміти: він дає визначення геноциду, як ми його розуміємо сьогодні, до того, як стався Голокост.  Не Голокост дає визначення геноциду, а до нього – Лемкін, який буквально вливає це у вуха міжнародній спільноті.

По-друге, що я хотів би підкреслити, він включає у своє визначення геноциду соціальний колектив. Це важливо, бо визначення 1948 року – ні. І по-третє, він розуміє вирішальний взаємозв’язок між масовим убивством (варварством) і культурним геноцидом (вандалізмом).

Це був маленький прогрес для Лемкіна, бо перед тим у Лізі Націй, його взагалі не хотіли слухати. І з початком війни (як ми знаємо, 1 вересня 1939 року нацисти вторглися в Польщу), Лемкін назавжди залишає рідний край.

Спершу він відвідує батьків у себе в селі,  тоді вирушає до Швеції і, врешті-решт, опиняється в США, де викладає право в Університеті Дьюка. Далі він переїздить до Вашингтона, де працює консультантом Військового департаменту США і Фонду Карнегі за міжнародний мир.

 Рафаель Лемкін. Фото: alternathistory.org.ua

У той час Лемкін починає складати підбірку окупаційних законів, які нацисти та інші тоталітарні країни, як от: Румунія, Угорщина та Італія стали ухвалювати на континенті. Відтак у 1944 році він публікує книгу під назвою "Axis Rule in Occupied Europe" ("Панування країн Осі в окупованій Європі").

І в ній Лемкін  дає визначення терміну "геноцид". Відповідно, практику винищення  націй та етнічних груп, яку здійснюють нацисти та їхні союзники, автор називає "геноцидом" – терміном, що походить від грецького слова "генос" і латинського "цид" за анологією до гоміциду [homicide – убивство (людини) – ІП] і фратрициду [fratricide – дослівно "братовбивство" – ІП].

Так Лемкін пропонує новий термін. Він винаходить "геноцид" на позначення того, що він раніше називав "варварством".

Цікаво, що Черчилль, описуючи напад нацистів на Радянський Союз після червня 1941 року, після операції "Барбаросса", відзначив, що для потворних речей, які здійснюються на окупованих землях, немає ймення. І що відбувається – Лемкін дає їм назву, і назва ця – "геноцид" – повністю відповідає їх суті.

Далі Лемкін продовжує спроби домогтися того, щоб термін "геноцид"  став важливим поняттям міжнародного права. Зрештою, в 1946 році був Нюрнберзький процес.

Вам, мабуть, відомо, що на Нюрнберзькому трибуналі йшлося не про злочини вбивства євреїв, поляків або інших народів. У Нюрнберзі йшлося про агресивну війну. І нацистів судили за розв’язання агресивної війни. А геноцид у матеріалах трибуналу було згадано двічі, та й то опосередковано.

Відтак Лемкін працює в суді ООН над ухваленням міжнародного закону про засудження геноциду. Ось тут він мав більше успіхів. У 1946 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, яка засуджувала злочин геноциду, "вчинений з релігійних, расових, політичних або будь-яких інших мотивів".

 Картка Лемкіна часів роботи в Об'єднаних Націях

Як бачимо, первісна резолюція Генеральної Асамблеї по суті відкривала застосування терміну "геноцид" до багатьох категорій масового вбивства. Тоді Закон про геноцид було повернено на доопрацювання в так званий Шостий комітет – Комітет ООН з правових питань.

У тому Комітеті була серйозна суперечка. Представники СРСР та інші учасники, не тільки радянці, наполягали, щоб у визначення не включали соціальних та політичних груп. Тому що то, власне, були ті, кого вони вбивали протягом 1930-х років.

Відповідно, Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього ухвалили в грудні 1948 року, і в ній остаточно геноцид було визначено як "сукупність дій, здійснених із наміром [наявність наміру дуже важлива!] знищити повністю або частково [не обов’язково всіх, достатньо й частини] національну, етнічну або релігійну групу [не соціальну, не політичну] як таку".

Стосовно того, що означає "як таку" точиться чимало юридичних дискусій, однак цитата на тому закінчується.  Між іншим, у Конвенції про геноцид часто не помічають того, що вона в дусі Лемкіна визнає, що геноцид "завдав величезних утрат людству протягом усіх періодів його історії". Інакше кажучи, вона говорить, що, по суті, історія людства – це історія геноциду, як це зазначено в книзі Лемкіна.

Однак попри всі зусилля Лемкіна Конвенція про геноцид майже не мала серйозного резонансу в міжнародних відносинах аж до 1990-х років, задовго після його смерті у відносному забутті в маленькій квартирці в Нью-Йорку в серпні 1959 року.

Навіть Сенат Сполучених Штатів ратифікував Конвенцію щойно в 1986 році, а Конгрес імплементував її в національне законодавство тільки в 1988 році.  Ще однією проблемою було те, що біля 40 років після ухвалення Конвенції визначення геноциду та його розуміння у Західному суспільстві майже повністю зосереджувалося на Голокості та долі євреїв під час Другої світової війни.

Справді, спосіб, у який у 1948 році створювали Конвенцію, спрямовував її назад в історію, в Другу світову війну, а не вперед. Спрямовував у те, що зазнали євреї та, до певної міри, також громадяни Радянського Союзу, поляки та інші постраждалі від нацистів.

 2009 рік, засідання Надзвичайних палат у суді Камбоджі у справі Канг Кек Єва - одного з лідерів режиму "червоних кхмерів", які в 1975 - 1979 роках знищили, за різними оцінками, 1-3 мільйони громадян Камбоджі. Фото: en.wikipedia.org

Багато часу й зусиль пішло на те, щоб науковці й політичні діячі здобули змогу сміливо застосовувати термін "геноцид" до інших історичних прикладів на кшталт різанини вірмен 1915 року або ліквідації північноамериканських індіанcьких племен, або до Голодомору. Минуло чимало часу, поки робити це стало нормою.

У середині 1990-х років спеціально створені міжнародні суди почали застосовувати Конвенцію про геноцид 1948 року до масових убивств, скоєних у Боснії, Руанді, Сьєрра-Леоне і, врешті-решт, Дарфурі [Судан – ІП] та Камбоджі.

У міжнародній юриспруденції немає більше побоювань, що судовий розгляд масових убивств, здійснених генералом Ратком Младичем або Радованом Караджичем у випадку сербів, або  засудження генерала [точніше, полковника армії Руанди – ІП] хуту Теонесте Багосори на довічне ув’язнення за геноцид якось применшує Голокост.

Іншими словами, важливо, що міжнародне законодавство ствердило: знаєте, був Голокост, він неймовірно важливий для нашого розуміння геноциду, були прецеденти в Нюрнберзі та в 1948 році, які допомогли сьогоднішньому розумінню геноциду, але це не значить, що  інших геноцидів не було. 

У той же час із середини 1990-х робота судів, пред’явлені звинувачення, покази свідків, винесені вироки склали величезний внесок у вдосконалення досліджень геноциду і показали справедливість підходу Лемкіна, який, мушу сказати, є теж і моїм підходом, себто поєднанням історії з міжнародно-правовим мисленням.

Геноцид в юриспруденції є злочином із злочинів, хоча з цього приводу час від часу сперечаються. Це стосується злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Міжнародний кримінальний трибунал має три судові палати: щодо геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Однак більшість юристів-міжнародників та істориків переконані, що геноцид потрібно визначати як злочин із злочинів.

Науковці також публікують все більше й більше детальних досліджень типології геноциду, які зробили концепцію Лемкіна відкритою для всіх випадків, які раніше не брались до уваги. Зокрема, йдеться і про український Голодомор 1932-1933 років.

Цитата автора терміну "геноцид" Рафаеля Лемкіна в Меморіалі пам'яті жертв Голодомору на Печерську 

Може, навіть важливіше: геноцид став частиною ширшого публічного дискурсу на міжнародно-політичному рівні. Тобто, чи потрібно нам втручатися в події в Боснії чи в Руанді, чи в Дарфурі?  Та в інші випадки геноциду та масового вбивства? Західні держави обговорювали питання геноциду у зв’язку iз Сирією, і ці дискусії тривають.

Підіб’ємо підсумки.

Передусім, геноцид є явищем, яке супроводжує людство споконвіків.

По-друге, історія його появи та поглядів на нього свідчить, що Лемкін, і тут я з ним погоджуюся, міг використати цей термін як широкий і включний, а не виключний.

Третім твердженням, яке міститься в моїй праці, є теза, що геноцид можна і потрібно розглядати в історичній перспективі. Тут я маю на увазі те, що нам потрібно осмислювати геноцид крізь час і континенти і відслідковувати взаємозв’язки та динамічні значення, які включає геноцид.

Старий Заповіт багато в чому слугує засадничим текстом геноциду або західного зразка його здійснення і багатократно повторюється впродовж тисячоліть через тлумачення й літературу, які відображають моделі знищення, що їх вимагає юдейський Бог. Приміром, дії царя Соломона і пророка Самуїла або руйнування Єрихона Ісусом Навином, незалежно від того, чи справді ці події мали місце.

Коли я був дитиною і читав Старий Заповіт, то дізнався про Ісуса Навина і Єрихонську битву. Ми навіть співали пісень про це. Але в них ніколи не йшлося про те, що Ісус Навин убив усіх чоловіків у місті, зрівняв його із землею, а жінок і дітей забрав у рабство.

 "Штурм Єрихона", автор - Джеймс Тіссо. Джерело: en.wikipedia.org

Ми не пам’ятаємо, що амалекіти… [кочове плем'я, що мешкало в стародавній Палестині в I тисячолітті до н.е. – ІП] Ви ж знаєте історію про Самуїла і Саула, де Самуїл є божим пророком і каже Саулу: "Я хочу, щоб амалекіти, всі до єдиного, були знищені і худоба їхня разом із ними". І Саул іде до амалекитян, убиває майже всіх, окрім царя [Агага – ІП], якого він рятує. Тому що цар справді сподобався Саулу. Крім того, він рятує найкращих тварин.

Та це розлютило Бога. І Бог спускається до Самуїла і каже: "Самуїле, Саул не дотримався моїх настанов. Він загине, як і ті, хто лишився – худоба й цар амалекітів". Отже, юдейський Бог у цій ситуації постійно вимагає геноциду на сторінках Старого Заповіту. І дальше читання тексту, зокрема Книги Левит, справді відкрило мені очі на це, порівняно з тим, що я знав у дитинстві.

Звісно, є ще написана  Фукідідом історія афінського геноциду під час завоювання острова Мілос [у 415 році – ІП]. У ній наведено знаменитий Мілоський діалог, під час якого афіняни подали раціональне обґрунтування того, чому громадяни Мілоса повинні або здатися, або бути знищеними.

Спершу мілосці відповіли, мовляв, це, взагалі-то, нечесно, й ми не можемо здатися вам. Тоді афіняни навели причини, чому мілосців потрібно вбити й перебили їх усіх. Знову ж таки, жінок і дітей, як це було тоді заведено, – вони ж були вельми цінним товаром в античному світі – отже, жінок і дітей афіняни врятували й забрали в полон, в той час, як інші загинули.

Напевно, класичним прикладом геноциду, який добре закарбувався нам у пам’ятку, є руйнування Карфагена римлянами під час Третьої Пунічної війні в 146 році до н.е., що його обезсмертили Катон своїм висловом ["Карфаген повинен бути зруйнований!" – ІП], а Вергілій і Пліній – своїми творами.

 Руїни Карфагена, сучасний вигляд. Фото: en.wikipedia.org

Знову ж таки, з глибини століть до нас дійшла історія про те, як римляни напали на Карфаген, не зоставили від нього каменя на камені і навіть засіяли землю сіллю, щоб Карфаген ніколи більше не відродився. Зараз ми припускаємо, що це, скоріш за все, міфологія.

Але що точно не міфологія, так це те, що римляни вбили всіх карфагенців під час руйнування міста, за винятком хіба що частини жінок і дітей, проданих у неволю.

Сучасні дослідження геноциду під час іспанської колонізації Нового Світу постійно покликалися на античність. У той же час, іспанська Конкіста, у свою чергу, стала зразком для політики винищення в пізніші колоніальні часи. Ми бачимо, як мешканці Північної Америки вимагають ліквідації індіанців за прикладом Південної Америки й Мексики.

Але можна також побачити взаємозв’язки з пропозиціями геноциду. Є відомі твори Бартоломе де лас Касаса, іспанського єзуїта, що в ХVI критикував масові знищення в Америці. І його інші твори, які  впродовж наступних століть надихали і передували новим геноцидам.

Певно, найвизначнішим дослідником взаємозв’язків між різними епізодами геноциду була німецький філософ Ханна Арендт, яка писала про вирішальну роль колоніальної брутальності у виробленні політик геноциду Гітлера, Муссоліні та інших у Європі.

Масове знищення корінних народів у колоніях (наприклад, племені гереро в Німецькій Південно-Західній Африці в 1914 і 1917 роках), вплинуло на характер того, що згодом прийшло на Європейський континент.

Ми знаємо, що заявив Гітлер перед своїм нападом на Польщу в 1939 році: "І хто тепер пам’ятає тих вірмен?". Інакше кажучи: бийте поляків, бийте євреїв – нікого це не хвилюватиме, як не хвилювали нікого вірмени. І ніхто нічого не зробить.

У тій самій промові, до речі, Гітлер сказав щось, про що часто забувають. Власне, що Чингісхан був одним з найвидатніших діячів в історії, великим державцем. І звісно ж, Гітлер не згадав, що Чингісхан убив сотні тисяч, навіть мільйони людей, а Гітлер ступає йому у слід. Його ідея ясна: не повинно бути жодних сумнівів щодо вбивства поляків і євреїв у великих кількостях.

 Меморіал жертв геноциду в Сребрениці, Боснія і Герцеговина, де спочиває понад 6 тис. загиблих босняків-мусульман. Фото: en.wikipedia.org

І кілька слів як висновок.

Не всі геноциди однакові. Деякі здійснювалися протягом лічених днів або тижнів. Інші можуть тривати десятиліттями, а той  століттями. Це якраз випадок народу сан [бушменів – ІП] у Південній Африці, але я не буду вдаватися в подробиці, якщо ми хочемо скінчити вчасно.

Деякі геноциди торкалися мільйонів людей, інші – тисяч, як це було в Сребрениці. Деякі трапляються раз на століття, інші – час від часу, нерегулярно. Попри все, я закликаю вас пам’ятати, що політичні угруповання, уряди – ті, хто утворює держави та спільноти – усі зазвичай відповідальні. 

Дослідження великою мірою показує, що на геноцид  впливають економічні фактори: жадоба й заздрість – коли хтось прагне власності тих, кого він завоював і взяв під контроль. Знову ж, політичні діячі та уряди майже завжди є головними винуватцями.

Хоча важливо знати, що геноцид – це процес, який має свою тривалість, а не одномоментна подія. Він дещо схожий на каменепад. Один геноцид може спричинити інший. Знаєте, що таке каменепад? Коли брила зривається з гори – спершу одна, потім друга, третя – і ось ми маємо цілий  кам’яний землетрус.

Так випадок вірмен спричинив геноцид сирійських християн і понтійських греків. Щодо Другої світової війни, то помилково згадувати тільки про геноцид євреїв, тому що геноцид євреїв дав поштовх і був пов’язаний із геноцидом синті й ромів і навіть з винищенням радянських (російських і українських) військовополонених, а також інвалідів. Тобто, одне масове вбивство сприяє іншому.

Кожен випадок геноциду по-своєму унікальний, але правдою також є те, що їх можна згрупувати в просторі і в часі або за подібними ознаками, характерними для таких смертоносних подій упродовж історії.

Відмінними їх рисами є тип і характер застосованих методів знищення. Ось це і є тим, що я намагаюся зробити у своїй книзі: у такий спосіб поділити геноцид на історичні періоди.

Очевидно, ми дещо знаємо про класичний геноцид у далекому минулому. Проте доволі мало джерел збереглося про географічно віддалені регіони на периферії наших імперій. Крім того, вражає, навіть лякає те, що впродовж останніх трьох тисячоліть простежуються явна подібність у жорстокості геноцидів. І це, як я зазначив на початку, лежить в основі мого дослідження.

Транскрипт і переклад: Ігор Бігун (Центр досліджень визвольного руху) за участі Лариси Зарічняк

Читайте також:

Голодомор був геноцидом. Так вважав Рафаель Лемкін

Історія Голокосту у спеціальному проекті "Історичної Правди"

Невизнаний пророк. Лемкін зі Львова поставив геноцид поза законом

Професор Стенфорду про "сталінські геноциди". Голодомор - тільки один із них

Майже 60% українців визнають Голодомор геноцидом. СОЦІОЛОГІЯ

"Геноциди Сталіна. Як з українців робили радянських людей"

1945: Як відбувався суд над нацистами у Нюрнберзі. ВІДЕО

Голодомори й інші геноциди в контексті міжнародного права

Прогулянка Меморіалом пам'яті жертв Голодомору. ФОТО

Тим, хто вважає, що Голодомор не був геноцидом

Як політики використовують Голодомор

Спецпроекти "Історичної правди":

ПАМ'ЯТАЙМО  ВОЛИНЬ

КАТИНСЬКА СПРАВА

ГОЛОКОСТ ВІД КУЛЬ

ГОЛОДОМОР 1932-1933



Теми: геноцид, Голокост, Голодомор, репресії, терор, Друга світова війна, убивство

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter