Українська правда
Історична правда

Василь Овсієнко: "Буде другий етап розпаду імперії, адже Путін успішно веде Росію до погибелі"

04.12.2016 _ Дар'я Проказа
Версія для друку

Дисидент Василь Овсієнко про мишку, яка допомогла вирвати ріпку радянської влади.

Сорок років тому, в листопаді 1976-го, була створена Українська Гельсінська група (УГГ). Сміливі люди, що заповзялися змусити радянську владу дотримуватись зобов’язань щодо дотримання прав людини, невдовзі заплатили за це свободою, а дехто – життям.

"Особливо небезпечний рецидивіст" Василь Овсієнко, який відсидів тричі, привіз на зліт дисидентів з нагоди сорокаріччя УГГ в Українському католицькому університеті в’язку ключів. Один із них – від карцера, де загинув Василь Стус.

Говоримо з Василем Овсієнком про значення УГГ для української незалежності, про те, як Порошенко пообіцяв називати війну на Донбасі, і про Путіна, який перетворить Трампа на Рейгана.

Пане Василю, цього року Україна відзначає сорок років зі дня заснування Гельсінської групи. В чому була її важливість?

За півроку до української, у травні 1976-го, була створена Московська Гельсінська група. В неї було закладено ідею прав людини відповідно до Декларації 1948 року. Цей документ Москва не хотіла підписувати, але вирішила: "дурили ми цей Захід не раз, надуримо ще раз".

На відміну від московської, наша Гельсінська група також захищала права нації. Поставити перед світовою спільнотою питання про визнання України у 1976 році – це була неймовірна ідея!

 Василь Овсієнко

Адже у Гельсінському акті 1975 року, шо гарантували дотримання прав людини, про Україну не було згадок – там визнавались кордони, що склались унаслідок Другої світової війни.

Кілька років тому в Києві була зустріч із головою Литовської Гельсінської групи Томасом Венцловою. Ми познайомились, і він сказав жартома: "Гельсінські групи – це та мишка, без якої дід, баба, внучка, собака і кішка не могли вирвати ріпку".

Ми воювали на ідеологічному фронті й перемогли – імперія розвалилась. І я сподіваюсь, що цей розпад не завершений: буде другий етап, адже Путін успішно веде свою Росію до погибелі.

Як ви долучились до УГГ?

Коли її заснували, я був у неволі – мав чотирирічний термін ув’язнення. Там, у Мордовії, ми чули, що діє Гельсінська група; більше інформації доходило про Московську. Повернувшись додому, до свого села Ставки на Житомирщині, найперше, що я зробив – дістав мідний дріт і закинув на грушу.

Це була добра антена для старенького приймача. Сигнал, до речі, було легше зловити в провінції, ніж у великих містах, де працювали глушилки. По радіо я почув, що в Українській Гельсінській групі вже почались арешти: в лютому 1977 року заарештували Миколу Руденка та Олексу Тихого.

Із таборів я привіз свіжу інформацію про тамтешні справи й мав передати її комусь із УГГ. Я не міг зустрітись із ними особисто, бо перебував під адміністративним наглядом, і виїжджати з села мені було заборонено. За порушення режиму могли дати ще два роки тюрми.

Я написав два листа – до Києва й до Москви. Невдовзі до мене приїхав Микола Матусевич із дружиною Ольгою Гейко, а трохи згодом – представник Московської групи. Я розповів їм усе, що знав про табори. Цю інформацію дали на "Радіо Свобода", вона ввійшла до "Хроніки поточних подій", до меморандумів УГГ.

Напевно, кадебісти здогадалися, хто був джерелом. А у вересні 1978 року вони перехопили ті рукописи й вірші Василя Стуса, які я передавав Ользі Гейко. Мені посилили режим. Вибір був такий: або ти виїдеш із країни і будеш на волі, або опинишся в ув’язненні в Росії.

 Василь Овсієнко, 1978 рік

Я подав заяву у відділ віз і реєстрації, щоб мене випустили закордон, але відповідь прийшла у вигляді арешту.

Мене звинуватили в тому, що я відірвав міліціонерові два ґудзики: тоді пішла мода висувати колишнім політв’язням кримінальні звинувачення.

"Опір міліції" – це ще шляхетне, а декого саджали за крадіжку, підкидали наркотики. Це був полігон для випробування найбридкіших методів КДБ.

Навіщо ви, знаючи, що вам загрожує, займалися цим далі?

Обставини змушували! Коли тебе принижують на кожному кроці, інакше ніяк.

Наприклад, коли до мене приїхали член-засновник УГГ Оксана Мешко з Ольгою Орловою-Бабич, нас прямо на вулиці схопили, завели до сільради, обшукали й обматюкали. 

Як я міг терпіти, що з моїми гостями, поважними жінками, так поводяться?

Або ще: я подав заяву до відділу народної освіти, щоб мені надали роботу за фахом – учителя української мови.

В сільській школі якраз була вакансія, бо вчителька пішла у декретну відпустку.

Мені відмовляють: "як вас допустити до виховання дітей, якщо ви закликали вішати й різати комуністів?". Нічого подібного в моєму вироку не було.

Василь Стус, який відбув п’ять років ув’язнення і три роки заслання, коли приїхав до Києва 1979 року й побачив УГГ розгромленою, написав:

"Такого Києва я не хотів. Побачивши, що група фактично лишається напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую".

Звичайно, і його досить швидко заарештували. Василь знав ціну своїй голові. Заклав свою голову, бо інакше, якби ми не протестували, нація втратила б будь-яку гідність. Ми всі пішли б на дно.

Чого ви сподівались досягнути? Адже за тих часів навряд чи були підстави сподіватись, що радянська система розпадеться…

Ми міркували про майбутнє. Були впевнені, що незалежність буде. Але коли? Мабуть, коли нас уже не буде – десь на початку ХХІ століття. Імперія виснажилася швидше. Вона якийсь час трималася на нафті й газі – тоді попит на енергоносії зріс через війну на Близькому Сході.

Але все це вичерпалось, як і золотий запас, алмазний запас, і навіть хліб СРСР почав купувати в Канаді та США.

Ви принесли з собою речі з в’язниці. Розкажіть про них, будь ласка.

Я мав три судимості. Перша була "за антирадянську агітацію і пропаганду", другу – кримінальну, сфабриковану, – я вже згадував, третя знов за агітацію і пропаганду: мене визнали особливо небезпечним рецидивістом. А рецидивіст повинен носити смугастий одяг.

Цей одяг мені подарував музей "Пермь-36", облаштований у тюрмі, де я відбував покарання. Донедавна він активно діяв, але тепер його забрали кадебісти й перетворюють на музей історії пенітенціарної служби. "Пермь-36" залишилась тільки в інтернеті.

Ще унікальна річ – ключі. Коли у 1989 році ми їздили на Урал, щоб перевезти тіла Василя Стуса, Юрка Литвина й Олекси Тихого, в одній із камер я знайшов цю зв’язку. Ключ номер три може бути від того карцеру, де загинув Василь Стус.

Я не віддаю їх до жодного музею – сам ходжу студентськими аудиторіями, школами й показую їх, кажучи молоді: якщо, не дай Бог, сюди повернеться Російська імперія, ці ключі дзвенітимуть над вашими головами. Найбільша цінність – це незалежність. Люди за неї покладали голови.

Табірна роба Василя Овсієнка. Фото Яни Проценко 

Зараз для України актуальне питання декомунізації. Точиться чимало суперечок про цей процес. Як, на вашу думку, треба повестись із радянською спадщиною?

Я сам із села, яке з 1924 року називалося Леніно. Тож і я був ленінцем. Але ось 4 лютого 2016 року Верховна Рада проголосувала за величезний список нових назв, і я знову ставчанин – моєму селу повернули назву Ставки, відому з 1415 року.

На початку листопада ми мали зустріч із Петром Порошенком і подали йому список правозахисників і політв’язнів, які вже померли. Пропонуємо щонайменше встановити меморіальні дошки, а також назвати вулиці їхніми іменами.

Так, Олекса Тихий родом із хутора Їжівка на Донеччині – це неподалік від Дружківки. Цього року головну вулицю цього міста, Московську, перейменували на проспект Олекси Тихого. Ідея активістів полягає в тому, щоб створити єдиний проспект імені Тихого через чотири міста – Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку й Костянтинівку.

На початку 1977 року дружківський суд визнав Тихого разом із Миколою Руденком "особливо небезпечними рецидивістами" і засудив до десяти років позбавлення волі. Олекса загинув у колонії.

Тепер його знову вшановують у Дружківці. Україна відновлюється. Дехто незадоволений зміною нав, але всі звикнуть. Усе стане на свої місця.

Василь Овсієнко, Паруйр Айрікян і Михайло Горинь. Фото Яни Проценко 

Про що ще ви говорили з Порошенком на цій зустрічі?

Нашим головним доповідачем був Левко Лук’яненко. Він порушив питання щодо скасування назви "антитерористична операція", яка звучить так, наче в Україні відбувається внутрішній конфлікт у який не мають права втручатись інші держави.

Президент трохи втішив нас тим, що напередодні у Словаччині написав документ, у якому ситуація на Донбасі названа не "АТО", а російською збройною агресією проти України. Й запевнив, що надалі буде відстоювати цю позицію.

Нас, щоправда, трохи тривожить прихід Дональда Трампа до влади у Сполучених Штатах. Його проросійські заяви нас непокоять. Але один мудрий чоловік сказав: "Я знаю, хто перевиховає Трампа на Рейгана – Путін!"

А Рональд Рейган, як відомо, коли був президентом США, дуже підтримував УГГ. Нам і тепер потрібна підтримка від інших країн.

На вашу думку, чи допоможе ця підтримка повернути Крим і Донбас?

Вони повернуться, але коли – важко сказати. Будемо сподіватись на дипломатичний тиск. Зрештою, Путін не вічний. 

Навіть Брежнєв усвідомлював, що ядерної війни не можна допустити, а тепер сім мільярдів людей у світі тремтять, не знаючи, чого чекати від Путіна. І в Росії мають бути тверезі люди, що зупинять таку одіозну особистість.



Дар'я Проказа
Студентка Школи журналістики Українського католицького універистету

Теми: УГГ, дисиденти, репресії, комунізм, спротив, Росія, декомунізація




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте