Українська правда
Історична правда

Боротьба за "Хліб", або Забутий шедевр українського кіноавангарду

15.02.2018 _ Станіслав Мензелевський
Версія для друку

У квітні 1930 року "Кіно-газета" писала про "кричущий та неймовірний факт, що стався у Харкові. "Картину "Хліб", що відображає найострішу тему, тему класової боротьби на селі наші прокатники провалили. Випустили на екрани без належної промоції та реклами. Випустили раптово".

26 січня British Council Ukraine і Довженко-Центр представили унікальний кіноперформанс – заборонений десятиліттями фільм Миколи Шпиковського "Хліб" (1930) у супроводі сучасного інструментального білоруського гурту Port Mone.

Показ відбувся в рамках проекту Envision Sound – першої в Україні програми професійного розвитку кінокомпозиторів, яка проходила протягом 22-26 січня в Довженко-Центрі.

Станіслав Мензелевський дослідив, чому цей видатний для свого часу фільм, який часто порівнюють із "Землею" Довженка, опинився на полиці.

29 січня 1931 року показом фільму "Гегемон" відкрився київський кінотеатр "Дев’яте Держкіно". І якщо нинішня назва цього кінотеатру – "Жовтень" – добре відома більшості киян, то ім’я режисера прем’єрного фільму Миколи Шпиковського пригадають одиниці.

І це попри те, що у 1920-х роках самого Шпиковського зазвичай ставили в один ряд із Довженком, а його повнометражна стрічка "Хліб" (1929) стала безперечною класикою українського авангардного кінематографу.

Разом із визнаними авангардними кіношедеврами "Ентузіазм. (Симфонія Донбасу)" (1930), "Навесні" (1929), "Земля" (1930), "Хліб" мав стати одним із перших звукових українських фільмів. На жаль, його історія – це роки забуття та замовчування.

 

"Хліб" не був першим фільмом Шпиковського, але легко міг би стати останнім. Уродженець Білої Церкви (за іншими даними Києва) Микола Шпиковський поїхав вчитися до Одеси, де у 1917 році закінчив юридичний факультет Новоросійського університету.

Шпиковський, як і більшість тогочасних кінематографістів, на режисера не вчився. Через брак якісної кіноосвіти та профільних закладів, більшість українських кінематографістів спершу освоювали інші творчі професії.

Так, Олександр Довженко вчився, серед іншого, на художника, перекладав титри та малював плакати для прокатних фільмів; Данило Демуцький і Михаїл Кауфман пробували свої сили у фотографії, перш ніж стати ключовими операторами доби; а режисер Іван Кавалерідзе дебютував у кіно будучі доволі відомим скульптором, автором кубістичної скульптури Артема у Бахмуті.  

 

Шпиковський потравив до кіноіндустрії не так через образ, як через текст. Захопившись кіно, він почав писати статті та нотатки до профільних видань, зокрема "Кіно-газети", та став невдовзі  головним редактором журналу "Радянський екран".

У 1925 році Шпиковський написав сценарій та разом із майбутнім класиком радянського кіно Всеволодом Пудовкіним, зняв кінокомедію "Шахова лихоманка" на російській студії Межрабпом-Русь. Комедія про події шахового турніру у Москві, де одну з ролей зіграв кубинський чемпіон Хосе Рауль Капабланка, користувалася шаленою популярністю у глядачів.

Поставивши на "Межрабпомі" ще одну комедію "Чашка чаю" (1927), Шпиковський повернувся в Україну. Того ж року він почав працювати на Одеській кінофабриці, швидше за все, на запрошення Олександра Шуба, нового директора Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). У цей самий час працювати на ВУФКУ приїхали кіноки Дзиґа Вертов та Михаїл Кауфман.

Створене у 1922 році, ВУФКУ стало однією з найпотужніших радянських кіновиробників "німого" періоду. Під безпосередньою юрисдикцією Наркомпросу [Народний комісаріат просвіти – ІП] кінематографічна галузь розвивалася в широких рамках культурної та економічної автономій.

ВУФКУ фактично стало державною монополією, що контролювала виробництво, дистрибуцію, кіноосвіту та інші аспекти кіноіндустрії радянської України.

Понад те, ВУФКУ успішно вийшло на міжнародний кіноринок, демонструючи свої фільми у Німеччині, Франції, Нідерландах, Британії, США та Канаді, підписавши контракти з ключовими гравцями індустрії, такими як Kodak, Pathe, Agfa, Artkino.

Економічна успішність, культурна автономія, інклюзивна кадрова політика та толерування кінематографічних експериментів дозволили ВУФКУ залучити до своєї діяльності найкращих художників, письменників, скульпторів та фотографів свого часу.

На замовлення ВУФКУ Шпиковський почав роботу над кінокомедією "Три кімнати з кухнею" (1928). Точніше, продовжив зйомки фільму про боротьбу з міщанством у побуті за сценарієм Соломона Лазуріна, який у свою чергу, надихався мотивами сценарію Володимира Маяковського "Як поживаєте?".

Після Ялтинського землетрусу у вересні 1927 року, знімальну групу розпустили, а сценарій передали до Одеси. На ліквідацію "прориву" кинуто Шпиковського, який завершив зйомки фільму у березні 1928 року.

"Однією з центральних дійових осіб комедійного фільму "Цибала" є верблюд. Фільм малює пригоди обивателя-міщанина, що випадково опинився у виру революційних подій", – так змальовував журнал "Кіно" наступний фільм Шпиковського "Шкурник" 1929 року (інші назви "Цибала" / "Історія одного обивателя" / "Знайоме обличчя").

Сюжет цього комедійного фільму в несподіваному для радянського кіновиробництва жанрі роуд-муві почергово заносить обивателя Аполлона Шмигуєва до червоних, білих, анархістів. Єдиною константою цієї мандрівки лишилися шкурні інтереси головного героя та верблюд на якому той власне і подорожує просторами України.

"Сама тільки думка пустити героя на верблюді по Україні вже є прекрасним сценарієм", – писав російський поет Осип Мандельштам. А верблюд на прізвисько Цибала і справді був: за офіційною версією його привезли на зйомки не з Далекого Сходу і, навіть, не з зоопарку, а з сількомуни ім. Котовського.

 

Під час громадянської війни "горбоносого актора" начебто "мобілізували" війська Врангеля, змусивши бідолашну тварину возити гармату. Потім котовці відбили верблюда разом з гарматою та, слідуючи пацифістському пориву, пристосували "Цибалу" возити молоко.

"Шкурник" – екранізація повісті відомого українського письменника, хорошого приятеля Максима Рильського, Вадима Охременка "Цибала" – сподобався глядачам та непартійним бюрократам. Абсурдистська кінокомедія просто не могла запропонувати чіткого ідеологічного посилу, дегероїзувала війну та з однаковим запалом висміювала всі сторони конфлікту.

Зрештою, "Шкурника" звинуватили у знеславленні Червоної армії та заборонили до показу (лише короткий час стрічка перебувала в обмеженому українському прокаті) на підставі протоколу Главреперткому РК РРФСР N2974:

"... громадянська війна розглядається у фільмі тільки з точки зору її темних огидних сторін. Грабіж, бруд, тупоумство Червоної Армії, місцевої Радянської влади і т.д. Вийшов кепський пасквіль на тогочасну дійсність".

Після заборони "Шкурника" Шпиковський був змушений працювати в більш конвенційних жанрах, реагувати на актуальні та нагальні соціальні запити: село, засівкомпанія, та, зрештою, колективізація. Беручись за кон’юнктурну тему колективізації, він, вочевидь, намагався спокутувати партійну "невідповідність" попереднього фільму.

А проте, до роботи над агітаційною картиною "Хліб" (інша назва "1920-й рік") Шпиковський залучає, чи не в повному складі, своїх колег по "Шкурнику".

Оператор обох фільмів Олексій Панкратьєв належав до перших випускників операторського відділення Одеського державного технікуму кінематографії (1927).

 

Художник Соломон Зарицький, випускник Київського художнього училища (майстерня Пимоненка) утвердився як один з піонерів українського агітаційного фільму часів громадянської війни та згодом доволі успішно працював на всіх українських кінофабриках: Ялтинській, Одеській та Київській.

Актор Київського театру під керівництвом Панаса Саксаганського Дмитро Капка зіграв не в одному десятку кінофільмів, зокрема у довженківських "Ягідці кохання" (1926), "Васі-реформаторові" (1926) та "Сумці дипкур’єра" (1927), та маловідомою донедавна лишалася його роль недолугого білого генерала у "Шкурнику".

У "Хлібі" Капці дісталася роль чи не найбільш улюбленого канонічного персонажа українського кіно 1920-х років "діда-переродженця", який довшу частину життя прожив перед революцією, і внаслідок інертності мислення зберіг "рабську" свідомість.

Та після революційної метаморфози наступає ідеологічне прозріння: дід, навернений молодим родичем-комуністом, приймає радянську владу та обережно вчиться насолоджуватися її вигодами.

Роль такого ідеологічного євангеліста, демобілізованого червоноармійця, зіграв у "Хлібі" молодий актор-аматор, а в майбутньому кінорежисер та письменник Лука Ляшенко, який дебютував як актор кіно в "Шкурнику", де виступив також асистентом Шпиковського.

 

Єдиним новачком цієї згуртованої команди став український письменник, літературний критик та кіносценарист Володимир Ярошенко. Єдиним, кому не пощастило пережити сталінські репресії.

Як і більшість українських культурних діячів, причетних до українізації, Ярошенко належав до української комуністичної партії (боротьбистів), для яких питання національного самовизначення були однаково нагальні з боротьбою за соціальну емансипацію; брав активну участь у літературному процесі радянської України, співпрацював з Михайлем Семенком, Володимиром Коряком, Василем Елланом-Блакитним.

У 1926 році Лесь Курбас, поставив у "Березолі" "Шпану" Ярошенка. Кінець-кінцем, подібно до інших представників української культурної еліти, Ярошенко опинився на ВУФКУ, де працював редактором і завідувачем сценарного відділу Київської кінофабрики.

Після статті Сталіна у "Правді" від 7 листопада 1929 року та листопадового пленума ЦК ВКП(б), тематичні плани кіновиробництва було насичено цілою низкою художніх та культурфільмів, які  висвітлювали взаємини міста і села довкола продовольчої проблеми, пропонували виходи із хлібозаготівельної кризи та рекламували колгоспну систему як єдино можливий вектор "суцільної колективізації".

"Хліб" Шпиковського, "картина, яка дає нарис класової боротьби на селі й ролю міського пролетаріяту в соціалістичній перебудові сільського життя" мала поповнити пропагандистський репертуар.

 Кадр з фільму "Хліб"

Для Шпиковського ж суттєвий тематичний поворот передбачав відмову від комедійного жанру та пошуки нової "великої" форми для  передачі актуального змісту – "патосу великого Сьогодні".

Починається "Хліб" доволі конвенційно: демобілізований червоноармієць повертається в своє село по закінченні громадянської війни. Пройнятий духом колективізму, він переорює межі "куркулів" і засіює їх землю відібраним у "міщан" зерном.

Його батько, людина традиційного світогляду, не вірить, що крадене зерно зійде на краденій землі. Не вірять в це тільки "куркулі" та "підкуркульники", до останнього опираючись утвердженню колгоспу на селі.

Та попри те, що "Хліб" знімався в конкретному місці (село Халепці, Полтавська область) та оповідає про цілком конкретний період (1920 рік), часопростір фільму змальовує масштабніше полотно – епос індустріалізації та колективізації. Саме тому одна засівкампаня стає у фільмі демонстрацією досягнень десяти років радянської влада.

Цей нереалістичний епізод, що дратував деяких студійних чиновників, ставить "Хліб" в один ряд із іншою радянською кіноутопією – "Землею" Довженка. Два фільми порівнювали, констатуючи здебільшого вплив Довженка на Шпиковського, навіть, до їх виходу у прокат.

Відомо, що Довженко не тільки бачив "Хліб", а й, разом із Арнольдом Кордюмом, входив до складу приймальної комісії фільму на Київській кінофабриці. Комісія ця зібралася на перегляд 8 січня 1930 року (лише через три дні після сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) про прискорення темпів повної колективізації Української РСР та завершення усієї кампанії до осені 1930 року).

Кадр з фільму "Хліб" 

Довженко, на той час уже автор міжнародно визнаних "Звенигори" та "Арсеналу", "Хліб" схвалив, а роботу Шпиковського привітав: "Я працюю над фільмом майже такого ж змісту ("Земля"). В моїй роботі і в роботі т. Шпиковського є цілком подібні цілі епізоди. Ця картина є великий крок вперед для т. Шпиковського. Ідею спочатку і до кінця режисером вичерпано. Прекрасно грає Ляшенко... Операторська робота хороша".

Арнольд Кордюм, у доробку якого вже значилися такі кінохіти як "Джальма" (1928), "Вітер з порогів" (1929) був менш стриманим, оголосивши "Хліб" безперечним досягненням кіномистецтва.

"Хліб" має кревний зв'язок із роботами Довженка", – писав у часописі "Кіно" Володимир Дев’ятнін. Та цей зв'язок радше антагоністичний аніж міметичний. Між "Хлібом" і "Землею" існує суттєвий ідеологічний розрив; ба більше, можна стверджувати, що Шпиковський творить відмінний від Довженкового проект сільської радянської утопії.

Найяскравіше ця відмінність проявляється в зав’язці та розв’язці обох картин – репрезентації села та перемоги над "куркулем" відповідно.

Зубожіле село Шпиковського подане серією статичних, композиційно лаконічних планів, радше нагадує "Арсенал" Довженка, аніж ідилічне та самодостатнє село "Землі". І якщо Довженко критикував "Хліб" саме за образи села, мовляв "всі чомусь надто обшарпані", то пізніша радянська критика інкримінуватиме "Землі" надмірну буколічність та довершеність, мовляв нащо такому ідеальному та багатому селу взагалі здалася та колективізація.

Світ традиційного, циклічного та пантеїстичного українського села існує у Довженка в гармонії з наративом поступу та раціональності. Цілком закономірно, що для цього архаїчного світу точкою відліку перемоги радянського проекту є не фізичне знищення "куркуля", а жертвопринесення Василя, співця революцій та змін.

У пошуках відповідей на поставлені у "Хлібі" запитання Шпиковський орієнтувався, принаймні формально, на футуристичний проект Вертова, поєднуючи, як писали деякі критики "прогресистський наратив із авангардною художньою формою".

Це власне і зафіксувала резолюція, видана після громадського перегляду 28 лютого 1930 року: "Вибір теми про хліб вважати за конче потрібний; політичне спрямування фільму правильне. Треба вважати, що фільм, як тематично, так і з художньо формального боку є дуже цінний".

І справді, швидкий монтаж, що розбиває майже статичні загальні плани,  зоропоетичні інтертитри, несподівані ракурси та увага до темпоритму роблять "Хліб" особливим фільмом у радянській авангардній традиції.

А проте, якщо амбівалентність Довженкової "Землі" базується на парадоксі зображуваного ним села, то двозначність "Хліба" вкорінена в комедійному бекграунді Шпиковського, який спорадично, але дуже влучно та ефективно нейтралізує вищезгаданий "патос великого Сьогодні".

В іронічному модусі Шпиковський подає, наприклад, один із кульмінаційних моментів фільму – навернення діда. Головна істина колективного господарства подається тут просто знущально. "Тепер вже и я бачу, шо безъ колектыва нашымъ нывкам затруднительно", – пише просвітлений дід, нівелюючи весь пафос партійної лінії.

Цю субверсивність відзначали ще сучасники Шпиковського. Так, т. Радченко (директор Київської кінофабрики) жаліється, що "Хлібові" загалом хорошому фільму, бракує патосу та  ентузіазму, а село під час голосування за колективізацію подане аж занадто пасивним".

Кадр з фільму "Хліб" 

Під час голосування трапляється ще один, як на мене, іронічний епізод. Агітація за колективізацію відбувається монтажно, через демонстрацію здобутків першої п’ятирічки. Цікаво, що для демонстрації індустріальних звитяг Шпиковський монтує доволі упізнаванні кадри, зняті Михаїлом Кауфманим для "Одинадцятого" (1927) Дзиґи Вертова. Не менш цікавою є відповідь селян, мовляв: "Чули вже…".

І справді, "Одинадцятий" – один із основних хітів ВУФКУ 1927 року, що активно обговорювався в пресі, демонструвався не тільки в Україні а й за кордоном – був добре відомий українському глядачу. Принаймні в місті, його не тільки чули, а й бачили.

Шпиковський не тільки нейтралізує переконливість такої агітації; сам глядач мимоволі ідентифікується не так з ентузіастичним агітатором, як з розчарованим агітованим.

Фільм вийшов на екрани, та широкого розголосу не набув. У квітні 1930 року "Кіно-газета" писала про "кричущий та неймовірний факт, що стався у Харкові. "Картину "Хліб", що відображає найострішу тему, тему класової боротьби на селі наші прокатники провалили. Картина хороша, картина потрібна, картина цікава. Як же вдалося провалити остільки важливу картину сезону як "Хліб".

Випустили на екрани без належної промоції та реклами. Випустили раптово.  А коли випустили, то рекламували бездарними плакатами такого змісту. "В один вечір два фільми – "Хліб" та "Вода, повітря та сонце" - більше ні слова. У той же час реклама іноземних фільмів відбувалася на повну, великі кольорові афіші".

За межами Української РСР "Хліб" навіть не пустили в прокат, офіційно, через цензурні зауваги. Так, російський Главрепертком заборонив картину протоколом від 7 березня 1930 року: "картина дає хибне уявлення про боротьбу за хліб. Середняк із картини випав повністю. Період відновлювальний (обмеження куркуля), відносне економічне укріплення куркуля (НЕП), класова боротьба, підготовка політичних передумов для ліквідації куркульства і колективізація (індустріалізація) — все це випало з картини".

 

За відгуками Главреперткому "Хліб", цей "типовий зразок абстрактно-умоглядного кіно, не тільки ковзав по поверхні найважливішої теми затвердження нового в радянському селі, але спотворював реальну дійсність. Боротьба за колективізацію зображалася у фільмі не так боротьбою за нові соціалістичні форми життя, як прагненням підвищити врожайність зернових культур".

2012 року Національний центр Олександра Довженка включив "Хліб" до програми реставрації української кінокласики, а копію стрічки купив у Госфільмофонді Росії, де зберігається негатив фільму.

Сучасний музичний супровід до реставрованої версії фільму на замовлення Довженко-Центру написало білоруське інструментальне тріо Port Mone.

Репрем’єра "Хліба" відбулась на відкритті фестивалю сучасного мистецтва Гогольfest 13 вересня 2013 року. Відтоді "Хліб" входить у десятку найвидатніших шедеврів українського кіноавангарду.

Читайте також:

Найпопулярніші фільми УРСР і решти Союзу (відео)

Акім Галімов: "Поки ми розробляли фільм, вони встановлювали пам’ятники імператорам в Криму"

"Дуже добре, що в Україні нарешті перестали плакати" – Андрій Кокотюха

Забутий журнал "Кіно". Про розквіт українського кінематографу

1970: Тарапунька і Штепсель як зброя радянської пропаганди

Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб

Знайшли українську фонограму фільму "За двома зайцями"

Кіностудія ім. Довженка як дзеркало русифікаторської політики в СРСР

"Непереможна територія революції". Правда і міф про бунт "Потьомкіна"

Денні Кей: Українець, який розсмішив усю Америку

Всі матеріали на тему "Кіно"



Станіслав Мензелевський
кінознавець, Довженко-Центр

Теми: ХХ сторіччя, УСРР, кіно, фільми, Довженко, колективізація




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter