Українська правда
Історична правда

"Убивство у Мюнхені". Уривки з документального бестселера

07.02.2018 _ Сергій Плохій
Версія для друку

Сташинського роздирала дилема. Він не хотів і не міг уявити себе в ролі вбивці невинної людини. Але й не підкоритися наказу не міг. Наслідки непослуху були цілком очевидні.

Фрагменти книги "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду" професора Гарвардського університету Сергія Плохія публікуються з люб’язного дозволу автора та видавництва "Клуб сімейного дозвілля".

П’ятнадцяте жовтня 1959 року випало на четвер. У Мюнхені стояв сонячний ранок. Минула одинадцята година. Трамвай з центру зупинився на мосту Людвіга через річку Ізар.

— "Німецький музей", — оголосив кондуктор.

Німецький музей науки і технологій мав до війни найбільшу у світі колекцію наукових артефактів. Головний корпус музею розташовувався на острові — йти від зупинки зовсім близько. На фасаді досі видніються сліди бомбардувань — в останні роки війни авіація союзників перетворила центр Мюнхена на порох.

 Колись Ізар, міст Людвига і трамваї у Мюнхені виглядали так. Фото поч. ХХ століття

Туристам відкривається й картина повоєнного відновлення: старе музейне приміщення відбудували, а прямо через річку, на розбомбленій Цепелінштрасе звели нові корпуси. Двері трамвая відчинилися.

Худорлявий чоловік років тридцяти, який стояв на мосту Людвіга, інтересу до трамвая не виявив. Пропустив він і трамвай у протилежному напрямку в бік Карлспляц і Гауптбангоф — центрального залізничного вокзалу. Заходити в музей він теж не збирався. Стояв собі на мосту й дивився на річку і Цепелінштрасе.

Богдан Сташинський 

Фото із його справи, що доступна на сайті Архіву Служби зовнішньої розвідки України

Потім пішов по вулиці до будинку № 67, під яким запаркувався синій "Опель-капітан". Підійшов на відстань, з якої можна роздивитися номер, потім повернувся на міст і далі спостерігав за машиною і будинком.

Нарешті десь опівдні сталося те, що він, очевидно, хотів побачити, — з будинку вийшов чоловік років п’ятдесяти з молодшою жінкою, і вони сіли в авто. Машина поїхала по Цепелінштрасе від мосту. Спостерігач провів авто очима. Щойно "Опель" зник з поля зору, він сів на перший-ліпший трамвай у бік центру.

За чверть години молодик з моста Людвіга вже був на іншому кінці міста, зійшовши з трамвая на Масманплятц. Пройшов до рогу найдовшої в Мюнхені Дахауерштрасе і коротшої Зандштрасе. Потім повернув праворуч і пішов по Крайтмайрштрасе в бік собору Св. Бенно в кінці вулиці.

Проходячи повз новий будинок за номером 7, він зазирнув в арку, яка вела у двір до гаражів, але сподіваного не побачив: синього "Опеля-капітана" там не було. Чоловік повернувся на Дахауерштрасе і знову пішов по Крайтмайрштрасе, час від часу поглядаючи на годинник. Нарешті він побачив, як "Опель-капітан" повернув з-за рогу Дахауер і Зандштрасе. Номер збігався — М-DA 105.

Здається, на цьому фото - той самий "Опель", на якому їздив "клієнт" Сташинського

Машина заїхала в арку будинку № 7, і молодик теж пішов у тому напрямку. Він дістав з кишені циліндричний предмет, загорнутий у газету. Авто стояло перед відкритими воротами гаража, водій щось вивантажував.

Чоловік підійшов до дверей у будинок і відкрив їх ключем. Потім замкнув двері зсередини і трохи піднявся по сходах — він вирішив почекати, поки власник "Опеля-капітана" увійде у будинок.

Раптом згори залунав жіночий голос: 

— До побачення! — Хтось почав спускатися сходами.

Молодик занервувався. Що робити? Піти назад означає натрапити на власника авто. Він вирішив повернутися на перший поверх і стати обличчям до ліфта так, щоб випадковий свідок його не розгледів. Натиснув кнопку ліфта.

За кілька секунд почулися кроки — судячи за стукотом підборів, це була жінка. Вона відчинила двері й вийшла на вулицю.

Чоловік повернувся на попередню позицію на сходи між першим і другим поверхами, звідки його не було видно. Невдовзі він почув, як відчинилися двері. Це був власник "Опеля" з Цепелінштрасе. Він був сам.

Молодик не вперше був у цьому будинку. Кілька місяців тому він знайшов ім’я власника авто в мюнхенському телефонному довіднику, воно ж значилося на дверній табличці — Стефан Попель, квартира 7.

 Посвідчення Спілки Українських політичних в'язнів Німецьких концетраційних таборів на ім'я Стефана Попеля

Він стежив за Попелем багато разів, одного разу навіть бачив, як той ставить машину під гаражем.

Хотів підійти, але востаннє не наважився. Кілька разів пробував увійти в будинок і почекати Попеля там, але двері були зачинені, і він навіть зламав ключ, намагаючись відкрити їх силою. Тепер він мав правильні ключі — вхідні двері проблемою не були.

Він довго готувався до цього моменту. І ось він прийшов. Стефан Попель, невисокий приземкуватий чоловік із залисинами, стояв прямо перед ним, висмикуючи ключ із замка.

 Останнє фото Бандери-Попеля. Він стоїть в центрі. Світлина зроблена за кілька днів до його вбивства. Фото з колекції музею Степана Бандери в Старому Угринові

Він стискав ключ у лівій руці і притримував двері ногою. Ліктем утримував якісь пакети. Один був відкритий — у ньому лежали помідори.

Молодик нахилився, ніби зав’язуючи шнурки, — він розумів, що ця поза здається штучною, але не хотів підходити до Попеля, поки двері відчинено. У голову лізли сумніви: а раптом момент непідходящий?

Богдан Сташинський відтворює обставини вбивства Ребета для слідчого експерименту

У згорнутій газеті була прихована таємна зброя. Фото: з архіву Мюнхенської кримінальної поліції, вересень 1962 року  

 

Потім встав, наблизився до дверей і спитав:

— Щось не гаразд? — Свій же голос здався чужим і далеким.

— Тепер все добре, — відповів чоловік.

Молодик взявся за дверну ручку лівою рукою. Він був готовий вийти на вулицю. У цей момент його права рука з предметом, загорнутим у газету, випрямилася. Він спрямував предмет в обличчя Попеля. Хлопок. Попель раптом відхилився вбік і назад.

Як він упав, молодик уже не бачив. Він вийшов надвір і зачинив за собою двері.. Повернув наліво і пішов по Ерцгісерайштрасе.

Потім повернув на Німфенбургерштрасе і пішов у бік центру. Поклав циліндричний предмет у кишеню, дістав носовичка і продихався через нього. Нарешті він це зробив. Сташинський виконав завдання.

***

Квітневим вечором 1950 року у двері нічим не прикметної хати в селі Борщовичі піді Львовом постукав міліціонер у штатському.

Там жила родина Сташинських, люди в селі шановані й порядні. Батько родини працював теслею, усі знали, що він дуже любить книжки, а мати гляділа господарство. У них було троє дітей юнацького віку — дві доньки і син.

 Богдан Сташинський (праворуч) у студентські роки

Хоч сім’я була малоземельна, менше гектара землі, комуністичний режим їм не подобався. Вони були щирими патріотами, саме в їхньому домі багато сусідів вперше почули гімн "Ще не вмерла Україна" і побачили тризуб.

До 1939 року регіон належав Польщі, тож співати український гімн і тримати в хаті український герб зовсім не вважалося безневинними проявами місцевого патріотизму.

Після того як Західна Україна увійшла до складу СРСР, родина Сташинських відчула на собі більшовицький терор. У жовтні 1940 року чекісти заарештували їхнього близького родича, тридцятишестирічного Петра Сташинського, активіста і члена Організації українських націоналістів. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Як вбили Бандеру. Розслідування з Гарварда

У червні 1941-го його розстріляли у львівській в’язниці за кілька днів, якщо не за кілька годин до відступу Червоної армії зі Львова. Така доля спіткала десятки тисяч українських патріотів. Родина дуже важко переживала арешт і загибель Петра.

Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинські щиро підтримували ОУН. Чоловіків, які могли піти в УПА, у родині не лишилося, але вони допомагали лісовим братам, чим могли.

Сусідка згадувала: "До Сташинських часто навідувалися "бандерівці". Часом прийдуть 20—30 хлопів, і треба було їх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчі".

Сестри Богдана, Марія й Ірина, були зв’язковими підпілля, а родина числилася у списку підозрілих. "Коли їх замельдували, то відвезли в тюрму до Яричева. І так побили, що Марійка через каліцтво не вийшла заміж. Казала: "Кому я потрібна, така знищена?.."", — розповідали сусіди. Ірину звільнили з учительської роботи у школі. Батько завжди тримав напоготові запас сухарів на випадок арешту й заслання.

І от тепер міліціонер хотів поговорити з дев’ятнадцятирічним Богданом Сташинським.

Сім’я пишалася ним — він першим з родини вступив до інституту. Подобався Богдан і місцевим дівчатам — худорлявий стрункий хлопець з відкритим овальним обличчям, виразний ніс, складка на підборідді, густе м’яке волосся, завжди акуратний.

Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року. До школи пішов при поляках, 1939 року в село прийшла радянська влада, анексувавши Галичину після пакту Молотова—Ріббентропа, 1941-го край окупували німці, 1944-го радянська влада повернулася.

За поляків у школах вчилися польською мовою, за німців і при Союзі — українською. З інших мов він учив у школі німецьку, потім російську. 1945 року він переїхав з рідного села у Львів, щоб закінчити там школу-десятирічку.

Освіта за "Других Совітів". Упізнаєте тут Сташинського? 

 

Сташинський хотів учитися на лікаря, але до медінституту не вступив і 1948 року став студентом педінституту. Для бідного студента це були важкі часи. Щокілька днів він електричкою зайцем їздив додому по харчі — квиток коштував задорого для нього.

Міліціонер у штатському велів Богдану прийти у залізничне відділення міліції, щоб розібратися з безквитковим проїздом, на якому Богдана спіймали за кілька днів до того, — записавши ім’я і адресу, контролери тоді його відпустили. Тепер міліція хотіла з ним поговорити. З огляду на репутацію сім’ї і зв’язки з підпіллям, такий виклик здавався дрібницею. Йому могли висунути набагато серйозніше звинувачення.

Львів. Сталін. Сташинський

 

Від львівських друзів Богдан знав, що після вбивства Ярослава Галана чекісти звертають пильну увагу на студентство.

Один із убивць, вісімнадцятирічний Іларій Лукашевич, був студентом лісотехнічного інституту. Майже одразу було заарештовано або виключено з інституту всіх студентів, які мали хоч якийсь зв’язок із Лукашевичем.

Влада посилила ідеологічну роботу з молоддю. Кампанією особисто керував перший секретар ЛКСМУ і майбутній голова КДБ Володимир Семичастний.

У жовтні—листопаді 1949 року чекісти заарештували понад сто студентів і працівників університету. Невдовзі після виступу Хрущова, перерваного дзвінком із Москви, зі львівських інститутів виключили п’ятдесят студентів.

За той рік зі львівської політехніки виключили 344 особи, вісім відсотків від усіх студентів інституту. Загалом під чистки потрапило до двох відсотків львівських студентів, майже всі вони були уродженцями Західної України.

Водночас чекісти почали активніше вербувати інформаторів серед студентів, чиї батьки жили в селах, де діяло підпілля. Хтось переводився в інші навчальні заклади, щоб уникнути уваги спецслужб, хтось переходив на заочну форму навчання і повертався зі Львова в рідне село до батьків.

Так, улітку 1950 року мусив поїхати зі Львова відомий в майбутньому історик Микола Ковальський. Восени 1949-го його звільнили з посади голови студентського профкому, у березні 1950-го змусили вступити до комсомолу, а влітку, наприкінці навчального року, він зібрав свої речі і написав заяву про переведення на заочну форму навчання.

Рішення поїхати з міста він пов’язував з нестерпною атмосферою ідеологічного і політичного терору проти західноукраїнської молоді в останні роки життя Сталіна.

Найближчому другові Ковальського і теж майбутньому історикові Зенону Матисякевичу пощастило менше. Його взагалі виключили з університету. Ні Ковальський, ні Матисякевич стосунку до підпілля не мали.

Богдану Сташинському теж не пощастило. Богдан пройшов із міліціонером на станцію. На його подив, там уже чекав старший офіцер.

— Капітан Ситняковський, — відрекомендувався він.

Він був цілком приязний і, здавалося, більше цікавився студентським життям, ніж безквитковим проїздом. Капітан розпитував про навчання, сім’ю, батьків. Але головне, він хотів говорити про підпілля і стосунок Богданової родини до руху опору. Здавалося, що він все знає.

"Ситняковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався у відносинах у нашому селі", — згадуватиме Сташинський. Не лишалося сумніву, що капітан хоче його завербувати. "Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього становища і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в’язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір", — розповідав він про цю другу зустріч.

Сташинський розумів, що справа серйозна, це не іграшки. Спецслужби карали людей за куди менші "злочини", ніж у Сташинських. Сташинський був наляканий.

Згідно з протоколом допиту, зустріч тривала чотири години, з 9:30 вечора 21 квітня до 1:30 ночі 22-го. Богдан зізнався у зв’язках з підпіллям і розповів все, що знав про його членів і симпатиків, назвав імена і деталі операцій, про які чув, або до яких був причетний.

 Той самий протокол 21 квітня 1950 року. Фрагмент першої сторінки

Капітан Ситняковський пояснив, що опір не має сенсу. Сташинський не заперечував. Він розумів, що піти в ліс означає винести самому собі смертний вирок: дев’ять з десятьох оунівців спіймають або уб’ють чекісти.

Що робити: погодитися на співпрацю і врятувати себе і свою сім’ю? Відмовишся — і можеш забути про мрію здобути освіту. Мало того, на горизонті виднілася в’язниця — і тебе посадять, і всіх родичів.

Як згадував Сташинський, капітан не вимагав негайної відповіді, дав час подумати і обставив вибір так, щоб молодий чоловік не почувався зрадником. Щоб врятувати своїх родичів, він мав стежити за ними.

"Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було зрозуміло, що мені краще буде прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми". Він сказав "так".

"Я, Сташинський Богдан Миколайович, даю цю підписку органам МГБ..." Угода з дияволом. Підписка Богдана Сташинського про співпрацю із МГБ 22 квітня 1950 року 

Задоволений Ситняковський доповість про успішну вербовку ще одного агента.

Хороша новина полягала в тому, що Сташинського відпустили; коли затримали були знайому Марії Сташинської по підпіллю, то капітан Ситняковський бив арештантку і тримав пістолет біля голови, розігруючи розстріл.

Сташинський не зізнався вдома про розмову із Ситняковським. Він переконав себе, що рятує сім’ю, навіть якщо це йде всупереч її волі. Він рятував і себе. Йому виповнилося дев’ятнадцять років, від політики хлопець був далекий — усе життя попереду. Наступна зустрічі із Ситняковським відбувалася на квартирі капітана.

Новому агенту видали кодове ім’я "Олег". Так він мав підписувати свої повідомлення. Спершу він просто переказував чекістам те, що дізнавався про підпілля від сестри Марії, її друзів і родичів у селі.

 Агент "Олег" - перший криптонім Сташинського на службі радянському режиму

Село Борщовичі, у якому жили Сташинські, стояло серед лісів, де діяв партизанський загін УПА. Ним командував чоловік із сусіднього села на ім’я Іван Лаба, псевдо "Кармелюк".

Лаба приєднався до націоналістичного руху у 1941 року, невдовзі по тому, як німці змусили бандерівців піти у підпілля. Як багатьох інших українських націоналістів, його схопили гестапівці і відправили до Освенцима, звідки Лабі вдалося вийти живим. У кінці війни він повернувся до боротьби і став одним з місцевих лідерів руху опору.

Чекісти будь-що хотіли захопити Лабу, живим чи мертвим. Щоб виправдати себе в очах радянської влади й захистити сім’ю, сказав Ситняковський, Богдан має допомогти спіймати або ліквідувати небезпечного ватажка.

Лаба таємно навідував Богданову сестру Марію і хотів з нею одружитися.

Ситняковський розробив план: вночі Богдан мав подати світловий сигнал, коли до них прийде Лаба, а в кущах довкола хати ховатимуться чекісти і схоплять або уб’ють Маріїного жениха. Операція провалилася.

Сташинський, який погодився на співпрацю, але, здається, намагався переграти своїх кураторів, повідомляв про прихід Лаби та інших повстанців постфактум, плутав місця, і, врешті-решт, Ситняковський запідозрив його у подвійній грі. На кону знову стояла його свобода і добробут сім’ї.

Світ за колючим дротом. Але з музикою. Сташинський стоїть другим праворуч

 

Сташинський мав довести свою благонадійність, і він її довів. Спецслужби розпустили чутку, що Сташинського от-от заарештують за зв’язки з підпіллям.

За ним нібито стежили. Сташинський повернувся зі Львова в село і сказав родичам, що за ним можуть прийти. На сімейній раді постановили, що іншого варіанта не лишається — треба тікати в ліс до партизанів.

Марія відправила партизанам у ліс вістку, і 10 березня 1951 року Іван Лаба особисто прийшов забрати Богдана.

Дехто з партизанів запідозрив, що діло нечисте, але Марія наполягала, і Лаба їй повірив. Він зробив це всупереч наказам керівництва підпілля, яке вимагало, щоб усі нові члени проходили перевірку й випробувальний термін. Лаба повністю довіряв Сташинському, зрештою, це був брат його нареченої, член родини.

Сташинський зрадив довіру.

Двічі він надсилав листи Ситняковському з планами засади на Лабу і його товаришів. Листи були написані морзянкою, яку Лаба прочитати не міг, він був упевнений, що Сташинський листується з дівчиною, яку зустрів у Львові на навчанні.

 Свої повідомлення агент "Олег" писав морзянкою. У боївці "Кармелюка" він пояснював, що пише листи коханій дівчині

Лаба не хотів втручатися у любовні справи свого майбутнього шурина.

Саме за планом Сташинського 14 червня 1951 року чекісти влаштували засідку і вбили Лабу та ще одного повстанця. Їхні тіла виставили привселюдно, щоб залякати місцеве населення. Через два дні Сташинський подав докладний агентурний звіт.

 Розшифровка повідомлення агента "Олега". У ньому він пояснює план ліквідації боївки "Кармелюка"

В одному з листів-морзянок Сташинський повідомляв Ситняковському, що зустрів убивцю Ярослава Галана, замах на якого так розлютив Сталіна і налякав Хрущова, що радянська влада почала наступ на підпілля по всіх фронтах.

Убивцю звали Михайло Стахур. Не минуло й місяця після вбивства Лаби, як спеціальний загін МДБ заарештував Стахура.

Чекісти змусили літню родину, яка передавала повстанцям харчі, підсипати в компот снодійний порошок. Коли порошок подіяв, Стахура і трьох інших партизан схопили.

Одним із них виявився Ярослав Качор, кілька місяців тому саме він радив Лабі не брати Сташинського. Стахура судили і в жовтні 1951 року стратили. Його спільника Лукашевича розстріляли ще в березні, коли Сташинський ще був у лісах. 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Справа "Тараса". Розсекречені документи убивці Бандери

Убивство Лаби і арешт Стахура викрили Богдана — сумнівів, що він діяв за наказом чекістів, не лишилося.

Новина стала шоком для родини Сташинських, їх почали уникати односельці, серед яких було багато прихильників підпілля. Ті самі люди, яких Богдан хотів урятувати, пішли проти нього — сім’я, по суті, відмовилася від сина і брата.

У липні сестра Ірина знайшла його у Львові і сказала, що родина, особливо мати й Марія, не хочуть більше його бачити і знати.

Колишній світ Сташинського було зруйновано. Він лишився на волі, отримав змогу продовжити навчання, але без підтримки сім’ї вижити було дуже важко. Студенти, які не могли розраховувати на допомогу родини, іноді жили по шестеро в одній кімнаті, харчувалися найдешевшими харчами, а картопля була святом.

Утім, чекісти дотримали слова. Хоч на основі інформації Богдана було заарештовано шестеро людей, Сташинських арешти не зачепили.

До того ж чекісти запропонували Богданові вибір: продовжити навчання в педінституті або працювати у спецслужбі із зарплатню 800—900 карбованців на місяць, що було втричі більше від зарплати сільського бібліотекаря, за студентськими мірками — величезна сума.

Сташинський згадував, що це була просто пропозиція, теоретично, від неї можна було відмовитися, але він відчував, що шляху назад немає. І справді, йому не було куди йти.

Він врятував родину, зрадивши її. Новою сім’єю і новим домом стали для нього спецслужби.

***

Шпигунське життя Богдана Сташинського потроху увійшло у звичну колію. Воно було цілком спокійне, навіть комфортабельне, хоч і не позбавлене стресів.

Він їздив у Мюнхен стежити за еміграційними діячами, закладав тайники з грошима й інструкціями для агентури, спостерігав за військовими об’єктами. Але так тривало не довго.

Мюнхен Ребета, Бандери і Сташинського

 

У вересні 1957-го Деймон запросив Сташинського в контору КДБ у Карлсхорсті, попередивши, що вони зустрінуться з важливим гостем із Москви. І додав, що час настав. Що це означає, Сташинський зрозумів, тільки коли гість — його ім’я лишилося в секреті — показав йому видовжений циліндр із запобіжником і курком.

Московський гість сказав, що це зброя, і показав, як вона працює. Циліндр містить ампулу з рідиною. Коли натискаєш курок, бойок запускає в дію пороховий заряд, ампула з отрутою розбивається і розбризкується з циліндра.

Рідина майже одразу випаровується. Циліндр слід наставляти майже впритул, щоб жертва могла вдихнути отруту після вистрілу. Відтак вона знепритомніє.

Ефект, додав Деймон, схожий на придушення. Смерть від серцевого нападу, продовжив московський гість, настає впродовж двох-трьох хвилин.

"Після випаровування рідина не лишає слідів; через хвилину після смерті вени повертаються до попереднього стану, і насильницьку смерть констатувати неможливо". Деймон додав, що для стрілка зброя абсолютно безпечна.

Такий поворот заскочив Сташинського зненацька.

Він не мав часу отямитися. Єдине, що він зрозумів, — вони хочуть, щоб він став убивцею; якщо ні, то вони ніколи б не показували йому ніякої секретної зброї і нічого б не пояснювали.

Пістолет, з якого убили Бандеру. Зброя для Ребета виглядала дещо інакше 

 

З розмови стало зрозуміло , що це не перше використання пістолета-спрея. Такий уже використовували раніше. Судячи з усього, це був удосконалений варіант німецької моделі часів Другої світової.

Московський гість хотів показати, як він працює, зарядив ампулу з водою, зняв із запобіжника і вистрелив.

Пістолет виплюнув порцію води в рушник, що висів на стіні на відстані метра. Звук пострілу нагадував сплеск у долоні. Вода лишила пляму на рушнику діаметром сантиметрів двадцять.

Москвич пояснив, що ампула з отрутою стріляє на півметра далі і пляма буде більшою, бо отрута легша за воду.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

"Я приймаю вирок смерті". Як КГБ вбив Степана Бандеру

Він дістав із валізки інструмент, викрутив гвинти з циліндра, почистив зброю й перезарядив. Вистрелив ще кілька разів.

Потім віником змів з підлоги крихітні уламки скла, розміром не більше міліметра — більшість скляних бусинок лишилися на рушнику.

Експеримент закінчився, інструкції — ні. Московський гість пояснив, що стрілок теж ризикує вдихнути отруйні випари, але є два способи цьому запобігти.

По-перше, треба прийняти пігулку за годину-півтори до пострілу. Вона перешкоджає звуженню кровоносних судин і діє чотири-п’ять годин.

По-друге, вжити спеціальну ампулу з протиотрутою одразу після пострілу. Слід роздушити ампулу, завернувши її в тканину, і вдихнути газ, який з неї піде. Протиотрута настільки сильна, пояснював інструктор, що, коли її дати жертві через хвилину після пострілу, людина виживе.

Найбезпечніше вжити пігулку до стрільби і протиотруту після. Московський гість запропонував показати Сташинському, як пістолет-спрей стріляє справжньою отрутою, а не водою.

Той не заперечував. Вони вирішили випробувати зброю на собаці і домовилися зустрітися, коли все буде готове. На цьому розмова закінчилася.

Деймон зголосився відвезти Сташинського в місто і привітав його з таким почесним завданням. Той емоцій не виказував і сидів мовчки. Деймон спитав, чи розуміє він, яку велику довіру виказала йому держава.

Сташинський потім згадував, що Деймон поводився, ніби вони були рятівниками країни. Сташинський натомість був збентежений.

Що б він не робив свого часу у лісі видаючи повстанців, вбивати, тим більше неозброєну людину йому не хотілося. 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Лев Ребет - демократ в ОУН і перша жертва КГБ

Богдан виріс у родині, яка шанувала християнські заповіді і не сприймала подібних учинків. Але й від завдання відмовитися не міг.

Перевірка пістолета-спрея на собаці ніяк не полегшила душевних мук агента, радше навпаки — загострила їх. Деймон і московський гість купили маленького дворнягу на місцевому ринку.

Забрали Сташинського у місті й поїхали в ліс на озері Мугельзеє за Східним Берліном. Москвич дав Богданові пігулку. Вони прив’язали собаку до дерева і почекали, заки подіє пігулка — якогось помітного впливу на організм не відчувалося. 

Москвич дав агенту заряджений циліндр. Сташинський не міг дивитися на собаку, йому було шкода безневинне створіння.

Коли він підійшов до собаки, той узявся лизати йому руку. Сташинський відвернувся і натиснув на курок. Рідина вкрила морду. Собака впав і засмикав лапами. За кілька хвилин він був мертвий.

"Моя перша жертва", — подумав Сташинський. Він розумів, що будуть інші. Хтось роздушив ампулу з протиотрутою — всі троє вдихнули з неї газ. Потім сіли в машину й повернулися у Східний Берлін. Експеримент було визнано вдалим.

Сташинський здогадався, хто стане його наступною жертвою. Ще на першій зустрічі з москвичем Деймон дав зрозуміти, що мова йде про його давнього "знайомого".

Ім’я в присутності москвича не називали, але агент не сумнівався, що це Ребет. 

 Лев Ребет. Одне з останніх фото

Бисаги не було, своїх людей в оточенні Ребета чекісти не мали, тож вирішили його убити, а не викрасти.

Попри те, що цю таємну зброю нібито використовували й раніше, у чекістів не було певності, що убивство не виявлять. Вони припускали, що факт насильницької смерті буде одразу встановлено, але підозри впадуть на ворогів Ребета — бандерівців.

Наступники Сталіна сподівалися, що вбивство Ребета, як і вбивство Коновальця, загострить усобиці в таборі націоналістів.

"Ліквідація" вождів української еміграції, які нібито не дозволяли своїм послідовникам йти на компроміс з радянським режимом і повертатися на батьківщину, була звичайною темою розмов в еміграційному відділі КДБ у Карлсхорсті.

Але Сташинський не думав, чи то пак не хотів думати, що це означає на практиці.

Тепер він повертався подумки до слів Деймона, які доти здавалися порожнім звуком. Коли він розповідав Деймону, наскільки близько стояв до Ребета у трамваї, коли стежив за ним уперше, той сказав, що проблему може розв’язати простий укол.

Сумнівів не лишалося — він мав на увазі укол отрути. Стало також зрозуміло, чому Деймон хотів знати, де в коридорі Ребетового будинку стоять поштові скриньки.

Ймовірно, КДБ розглядав ще один варіант розправитися з українським журналістом — бомба в посилці. Але поштових скриньок у будинку не виявилося, і це, можливо, визначило долю і Ребета, і Сташинського.

 Богдан Сташинський

Сташинського роздирала дилема. Він не хотів і не міг уявити себе в ролі вбивці невинної людини. Але й не підкоритися наказу не міг. Наслідки непослуху були цілком очевидні.

Кілька років перед тим, прочитавши в газетах про втечу на Захід Ніколая Хохлова, іншого кілера КДБ, який відмовився виконувати наказ, Сташинський спитав Деймона, хто це такий і яку посаду той обіймав у КДБ.

Деймон назвав Хохлова авантюристом і морально розкладеною людиною. "Рано чи пізно ми дістанемо його", — закарбувалося в пам’яті Богдана.

Деймон не жартував. Московський гість, який привіз пістолет-спрей, можливо, брав участь у ще одному науковому "експерименті" — замах на Хохлова, якого в вересні 1957-го, тому самому місяці, коли Сташинський вперше познайомився із секретною зброєю КДБ, пригостили у Франкфурті кавою, "присмаченою" радіоактивним талієм.

КДБ тримав слово і карав зрадників, де б вони не сховалися. Врешті-решт Сташинський почав думати про своє завдання в категоріях політичної доцільності і в цьому шукав заспокоєння.

Наказ йому дав куратор, а вбивство однієї людини відкриє шлях додому багатьом іншим. В операції КДБ проти Ребета під кодовою назвою "Доктор" наставала вирішальна фаза "особливих заходів".

 Ціна життя Лева Ребета. "Гонорар"  Сташинського 3000 радянських рублів та 3000 марок НДР

Читайте усі матеріали про Степана Бандеру



Сергій Плохій
Доктор історичних наук, професор Гарвардського університету

Теми: XX сторіччя, історія України, Німеччина, Бандера, ОУН, ЧК-КГБ




Стус і Нобель. Демістифікація міфу

10.12.2010 _ Вахтанг Кіпіані
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter