Українська правда
Історична правда

Створення дивізії «Галичина», як політичний проект та цивілізаційний вибір

28.04.2018 _ Роман Пономаренко
Версія для друку

Однією з найбільш контроверсійних сторінок українського національно-визвольного руху є історія дивізії військ СС «Галичина». Практично кожне згадування дивізії в науковій літературі чи публіцистиці, супроводжується розповсюдженням міфів та пропагандистських штампів.

Іншою проблемою є те, що в Україні на історію дивізії та Другої Світової війни дивляться з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст 75-річної давнини.

Теперішнім українцям важко усвідомити, що на початку Другої Світової війни ніхто в світі не дивився на українців, як на народ, що має право на власну державу.

Нас сприймали ким завгодно – громадянами Польщі, СРСР, Австро-Угорщини, тільки не України. Ці погляди базувались на історії українських земель протягом останніх 200-300 років, тому для глобального світового політикуму питання створення української держави в будь-якому вигляді не стояло взагалі.

Це не значить, що світ був антиукраїнським, ні, просто ніхто не вважав за необхідне творити нову державу за рахунок земель вже існуючих. Тому діяльність радикально налаштованих українських націоналістичних організацій з проголошення незалежності на якійсь окремій українській території, де в них була така можливість, наштовхувалась на стійку протидію інших країн.

Карпатська Україна була роздавлена Угорщиною та Польщею, бо нікому в світі ця держава не була потрібна, а бандерівський акт 30 червня 1941 року привів лише до безглуздого протистояння українських націоналістів з Німеччиною.

Наслідком обох цих випадків були численні та, як виявилось, марні жертви серед найбільш дієвого та ефективного прошарку українського націоналістичного середовища.

Аналізуючи усі можливі варіанти українського державотворення, можна з впевненістю стверджувати, що єдиним шляхом для створення держави в період Другої Світової виявилось формування української дивізії у військах СС – 14-ї добровольчої дивізії військ СС "Галичина". Жоден інший український "державницький шлях" в цей період до національної держави не вів.

 

 Один з найбільш популярних вербувальних плакатів дивізії "Галичина". Фото надане автором

Головним ініціатором творення дивізії був галицький губернатор Отто Вехтер, який вважав Галичину регіоном, де німецький вплив був традиційно сильним, а на місцеве населення дивився як на лояльне до Райху.

Бачення Вехтера співпадало з думкою багатьох нацистських керівників, і зокрема, Гітлера, який 19 травня 1943 року заявив: "Російську Україну не треба порівнювати з австрійською Галичиною; українці, які живуть у Галичині, дуже довго перебували під австрійським пануванням. Ці австро-галицькі русини тісно пов’язані з австрійською державою".

Недарма Галичину в 1941 році перетворили в окремий дистрикт та включили до складу Генерал-Губернаторства, а не до райхскомісаріату "Україна", одночасно дозволивши існування багатьох українських національних організацій.

Останній факт свідчить про те, що нацисти не збиралася "розчиняти" галичан серед німців, навпаки, українська самобутність підкреслювалась.

Вехтеру вдалося переконати райхсфюрера СС Гіммлера, що військам СС конче необхідна ще одна інонаціональна дивізія, а той довів це Гітлеру, який весною 1943 року дав свою згоду на створення галицької дивізії військ СС.

Україна – дві цивілізації на одній території

Факт того, що при німцях існувала значна кількість українських організацій, показує, що на відміну від комуністів, нацисти цілком прихильно ставилися до української нації, як такої. При цьому вони чітко розділяли Галичину та інші українські регіони, вбачаючи в тому зовсім різні цивілізації.

 

Через дивізію до Нової Європи. Фото надане автором

На Україну нацисти дивились, як на територію, що століттями перебувала під російським впливом, і тому до традиційної європейської цивілізації не належала. На додачу в останні 20 років Україна перебувала під владою комуністів. Останній фактор був найбільш вагомим, оскільки "більшовизм" вважався нацистами "руйнівною силою зла", яка прагнула знищити все, що було важливим для традиційної західної культури та цивілізації.

І головне – на відміну від поширених сьогодні переконань, "вірус більшовизму" міцно сидів в чималій кількості українців, особливо в молоді, що влітку 1941 року шокувало багатьох учасників Похідних груп ОУН.

Наприклад, 16 липня 1941 року керівник Східної похідної групи ОУН писав в своєму звіті про ситуацію в Житомирський та Київських областях, що люди там "навіть нам не вірять і уважають нас за німців, що добре вивчили українську мову… Не вірять у самостійність і не бажають її... Багато молоді є дійсними комсомольцями, що вірять в комуністичну ідею".

Поєднання цих двох факторів відразу перетворювало Україну (крім Галичини), в очах німців, на відверто роздерту, ненадійну та потенційно ворожу територію.

В цій думці нацисти мали певну рацію, оскільки навіть сьогодні ми можемо спостерігати чітку ментальну розбіжність між населенням Сходу та Півдня України з Західною Україною – в масі своїй у кожного регіону зовсім інші цивілізаційні цінності, що і підтвердили події 2014 року.

До цього треба додати те, що політика ОУН(б) в 1941-1942 роках дискредитувала в німецьких очах українські націоналістичні рухи, виставивши їх незрілими та недружніми до Німеччини. Тому в баченні нацистів Україна виглядала так: населення більшість території – зросійшене та в тій чи іншій мірі прокомуністичне, а наявні націоналістичні рухи – відверто ворожі.

В цьому сенсі не приходиться дивуватися, що Гітлер 8 червня 1943 року заявив, що німцям треба гнати від себе думку, що тільки треба створити Українську державу і "тоді все буде в порядку, тоді ми отримаємо один мільйон солдатів. Ми нічого не отримали б, жодної людини!... Ми зробили б величезну дурницю".

 

 Добровольці з українським та німецькими прапорами, Дрогобич, 20 червня 1943 року. Фото надане автором

Ці ідеї Гітлера базувались не на марних теоріях, а на досвіді існування маріонеткової держави Скоропадського в 1918 році (який показав німцям справжні українські реалії – Р.П.), помноженому на численні звіти про реальний стан на окупованих територіях.

Тому поширені сьогодні думки на кшталт "надай Німеччина Україні незалежність в 1941-1943 роках і СРСР був би переможеним", базуються лише на наївності тих, хто їх висловлює.

Зокрема, хто мав стати на чолі цієї держави: Бандера, Мельник, Скоропадський чи хтось інший? В принципі, байдуже, бо жоден з них не мав потрібного авторитету серед населення.

Очевидно, що подібна "держава" в принципі була б нежиттєздатна: з неавторитетним керівництвом, напіванархічна, з величезним кадровим голодом, з потужним підпільним рухом (як комуністичним, так і національним, бо за "традицією", усі націоналісти, що не потрапили до владних структур, пішли б в опозицію до влади) та з "армією", озброєною трофейною радянською зброєю.

І все це в умовах війни, яка з 1943 року набула ознак тотальності. Причому німцям це все було зрозуміло відразу, недарма 15 вересня 1941 року представник МЗС Райху Пфляйдерер з приводу політичного становища в Україні зазначив:

"Очищення країни від наших військ скоро привело б до того, що її б захопили інші сили. До того ж, розсудливі українці часто висловлюють думку, що в їхній країні… бракує провідних особистостей та що державотворча сила України взагалі ніколи не була достатньою".

Через те, тільки озвучивши свій намір створити "українську дивізію СС", Гіммлер відразу отримав низку застережень від нацистських керівників різного рангу, чи не "буде, як в 1918році – у відповідний момент повернуть дану їм зброю проти німців".

 

Український характер дивізії підкреслювався постійно, зокрема згадкою про "Шевченківську могилу" на цьому вербувальному плакаті. Фото надане автором 

Саме з усіма цими факторами і було пов’язане те, що формуючи дивізію з українців, німці категорично не бажали назвати її "українською", замість цього свідомо локалізувавши її суто в кордонах Галичини.

До того ж, локалізація назви була логічно обґрунтована ще й тим, що вербувальна акція проводилась тільки на території дистрикту, а вступ до дивізії українців з інших регіонів в цей час був виключенням, а не правилом. Тому це був суто тактичний хід, за яким не стояло антиукраїнської політики.

Цікаво, що назва дивізії відверто дисонувала з поширеним використанням слова "український" в різних офіційних назвах в Генерал-Губернаторстві, починаючи від Українського центрального комітету та закінчуючи Українськими допоміжними комітетами та українською поліцією.

Стосовно української дивізії військ СС треба зазначити ще один важливий момент, який зазвичай ігнорується. Добре відомо, що крім української дивізії, у військах СС були створені також російська та білоруська дивізії. Проте вони навіть близько не наближались до стандартів, за якими формувалась українська.

У 1944 році наявні російські та білоруські охоронні батальйони просто звели спочатку в бригади, а потім, "на папері", розгорнули в дивізії. Не було ні пропагандистської кампаній, ні добровільного набору, ні фахового вишколу, просто поміняли назви і все. Росіян і білорусів не направляли на навчання у військові академії СС для здобування офіцерського звання, хоча українців в 1943-1945 роках туди спрямували кілька сотень.

Це було ключовою відмінністю між цими військовими частинами, яка свідчить про те, що створення російських та білоруських частин СС було наслідком лише прагматичного вибору, тому їх і не намагалися інтегрувати у есесівську систему.

А ось в випадку українців, то тут зовсім інше, бо маємо єдиний та унікальний приклад введення слов’ян у політично-військову систему нацистської партійної гвардії – військ СС.

Український вибір: через дивізію – до держави

Інтереси Вехтера співпадали з інтересами українських націоналістичних кіл, що офіційно діяли на території Райху. Мова йде про Український Центральний комітет, який не визнавав підпільної боротьби та прагнув встановлення офіційних зв’язків з німецькою адміністрацією та ствердження українських позицій в Європі.

Таким чином, українці, підтримуючи створення дивізії, також робили свій цивілізаційний вибір, як і німці.

Все населення Галичини мало приєднатися до боротьби з комунізмом – чоловіки в військо, жінки – до роботи. Фото надане автором

 

В цілому, мотиви української еліти істотно не відрізнялись від мети представників інших європейських націй, які в 1940-1944 роках створювали національні легіони в лавах військ СС.

Тому головною метою формування дивізії було намагання завоювати українському народу місце в нацистській "Новій Європі". Ветеран Січових стрільців, відомий український письменник та педагог М. Угрин-Безгрішний писав 24 січня 1944 року:

"Коли великий фюрер Німеччини дозволив формувати дивізію, я все покинув: почав агітацію та збирати молодь. Я був гордий, що мене прийняли під опіку найкращої в світі німецької армії… Єдиний народ в Європі, що може найкраще доповнятися під кожним оглядом з моїм народом, це німецький.

Іншого вибору для нас, українців, не має. Про це ясно свідчать факти та історія. Я пересвідчений, що… мій народ з німецьким заживе в Новій Європі у щасті, як провідник у постійних змаганнях до краси, правди й слави європейської спільноти".

Вехтер висказався ще більш категорично: "Галицька-українська молоде! Ти здобула собі цим право, ти є тим покликана до боротьби зі своїм смертельним ворогом, большевиком, до боротьби за віру і Батьківщину, за свої родини і рідні ниви, за справедливий, новий лад у переможній Новій Європі". В розумінні нацистів, право на власну державу українці мали заслужити, показавши, що українська нація зріла та сильна.

Отже, місце в Новій Європі було головною політичною причиною творення дивізії, яка мала стати тим містком, по якому бездержавний народ зміг би досягнути омріяної власної державності.

Цей оптимізм обумовлюється особливим статусом військ СС, які були партійною гвардією Райху, а створення інонаціональних частин у військах СС фактично означало визнання нацистами прав даних народів на майбутнє після перемоги. В цьому сенсі цікаво, що в 1944-1945 роках головним символом, який репрезентував Україну в Європі, став саме галицький лев, а не тризуб.

Тому справа дивізії "Галичина" перш за все була справою політичною, не воєнною. Дійсно, не приходиться казати про суто військову необхідність формування дивізії, обґрунтовуючи це поразками Німеччини та потребами військ СС в додаткових людських ресурсах.

Так, в кінці 1943 року в військах СС вже служили близько 140 000 фольксдойче (етнічних німців, громадян інших країн) а також кілька десятків тисяч добровольців з країн Західної Європи та Балтії.

Цього з надлишком вистачало для поповнення вже існуючих та формування нових, запланованих Головним оперативним управлінням СС військових частин. На відміну від поширених тверджень, Третій Райх взагалі, та війська СС зокрема, цілком могли обійтися без 20 000 українських добровольців, для вишколу яких прийшлося виділяти кадровий персонал та оснащення.

Недарма після початку формування "Галичини" німці зіткнулися з нестачею ресурсів, бо крім гучних промов, до створення дивізії нічого не було готово.

Один з плакатів, що показує бойовий побут українських дивізійників. Фото надане автором 

Зауважимо, що мало хто уявляв, що саме буде являти собою ця "Нова Європа", оскільки жодного офіційно затвердженого та проголошеного проекту її не існувало (принаймні, подібні документи досі не виявлені – Р.П.).

Гітлер та Гіммлер виявилися неготовими до тієї ролі, яку їм несподівано прийшлося грати – об’єднувачів Європи, бо коли розпочиналась війна, про "Нову Європу" мова не йшла і сам процес європейського єднання під німецьким проводом розвивався спонтанно.

Аналіз відомих джерел показує, що це було б щось схоже на Європейський союз під проводом (протекторатом) Німеччини, побудований на національних засадах, загальних, традиційних європейських цінностях та спаяний спільною боротьбою з комунізмом та західними плутократіями.

При цьому німці нікому не давали ні обіцянок, ні гарантій стосовно післявоєнного майбутнього. Пояснення цього треба шукати в переконанні Гітлера, що поки йде війна світоглядів, в принципі не можна нічого та нікому гарантувати чи обіцяти.

З обґрунтуванням цієї позиції можна сперечатися, проте маємо визнати, що вона була щирою, бо усі союзники по антигітлерівській коаліції за час війни роздали сотні обіцянок та гарантій, яких вони після війни не збиралися дотримуватися.

Звісно, далеко не вся українська еліта перейнялася націонал-соціалістичними ідеалами, проте всі вони розуміли, що існування війська буде вагомою гарантією для того, щоб Україна перетворилась з об’єкту на суб’єкт.

Тут цікаво, що українці при створенні дивізії не висували Райху жодних політичних умов, на кшталт, гарантування майбутньої незалежності чи чогось в такому дусі; цим українці відрізнялись, наприклад, від латишів, які при створенні свого легіону вимагали від німців гарантувати їм незалежність (проте німці, звісно, жодних гарантій не дали – Р.М.).

Були і такі, що розуміли, що української незалежності швидко не буде, але при цьому ставились до Німеччини з великою повагою. Одним з них був колишній полковник армії УНР Яків Орел-Гальчевський, який ще на початку 1940 року(!), аналізуючи своє враження від оунівської пропаганди, записав в своєму щоденнику:

"Сучасні ефектовці не розуміють нової епохи, а головне, не знають в якій формі буде Україна: при найширшій самоуправі це буде окрема провінція німецької великої європейської імперії".

Висновки

І для німців, і для українців, створення дивізії "Галичина" стало одним з етапів на шляху боротьби за українську державу. Підкреслимо, що і для тих, і для тих. Завдяки дивізії, українці перетворились з об’єкту на суб’єкт, оскільки тепер в Європі про них говорили саме як про українців, а не про росіян чи поляків.

В свідомості нацистів почало відкладатися, що українці – це окремий народ, який бореться на рівні з усіма європейськими народами, за спільне майбутнє. Навіть Гіммлер у приватних розмовах в близькому колі казав, про майбутню українську державу.

Тому вже з другої половини 1944 року назва дивізії була змінена з "Галичина" на просто "українська № 1", а в тексті присяги стала фігурувати Україна. Звісно, можна вважати, що це було пов’язане виключно з тим, що Німеччина вже втратила територію України і їй тепер було все одно. Але таке пояснення, знову ж таки, не враховує історичного контексту.

Стосовно національних питань принциповість нацистського мислення залишалось непохитною до самого кінця війни, нерідко на шкоду прагматизму; щоб в цьому переконатися, достатньо проаналізувати історію створення Комітету визволення народів Росії та Українського Національного Комітету, який категорично відмовився не те щоб входити – співпрацювати з КВНР.

Тому зміна назви символізувала як те, що в дивізії тепер воюють представники всієї України, так і те, що нацисти дійшли нарешті до того, що Україна – це окрема сила.

Показово, що при цьому головну ставку німці робили на Власова та його РОА, як на більш численну та боєздатну силу, це викликало затримку зі створенням окремих частин УНА в 1945 році та коштувало багатьох нервів обом сторонам.

Але формування УНА все одно почалося, паралельно з власівськими військами. Проте, це вже зовсім інша історія, яка в черговий раз демонструє суперечливість німецької східної політики.

Повертаючись до дивізії "Галичина" зазначимо, що її існування в 1944-1945 роках фактично гарантувало створення майбутньої української держави в Новій Європі.

Беручи участь в боротьбі з більшовиками, українці доводили, що їхня нація займає своє окреме місце у родини європейських країн та гідна майбутнього. Нацисти це право визнавали, що підтвердилось повною інтеграцією дивізії у есесівську систему, зокрема, про це свідчила відправка на офіцерський вишкіл кілька сотень молодих українських хлопців, ретельно відібраних за особистими якостями.

Цим шляхом будувалась майбутня українська еліта, яка мала очолити націю. Звісно, ми можемо тільки гадати, якою б була ця українська держава та де б закінчувались її кордони, проте для нас головним є сам факт. Бо на історію треба дивиться з точку зору історичного контексту, а не сьогодення.

Рeдакція можe нe розділяти погляди авторів алe сприяє дискусіям навколо складних сторінок минулого.

Дивіться також:

Ковель: міцний горішок для радянських партизанів

В лісах під Бродами. Місцями боїв дивізії "Галичина"

Росіяни як "радянські військові колабораціоністи" у 1941–1945 рр.

Легіонери "Ваффен СС" у Латвійській республіці: статус і пільги

Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"

1-я Русская бригада СС "Дружина". Як російські наці стали антифашистами

Дивізійник Леонід Муха: "Всі хочуть, щоб українці боролись у рукавичках"



Роман Пономаренко
кандидат історичних наук (Харків)

Теми: історія України, ХХ сторіччя, Друга світова війна, Третій рейх, колабораціонізм, Галичина, дивізія Галичина




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter