Українська правда
Історична правда

За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР

17.05.2018 _ Олександр Скрипник
Версія для друку

Цього листа, який був написаний ще в жовтні 1928 року, за два роки до обшуку, було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. На допитах колишній генерал-хорунжий навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився переконаннями.

Цей лист останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка до письменника Максима Горького вартий того, щоб його зацитувати хоча б вибірково.

Петро Ліпко, 1918 рік. Напис олівцем на звороті: "Снят в г. Житомире в 1918 году летом для приложения к удостоверению личности".

Настільки він насичений цікавою інформацією, відвертий, різкий, гнівний, влучний у своїй аргументації й водночас красномовний і публіцистичний.

Це своєрідний крик душі й емоційна рефлексія на радянську дійсність людини, яка уже була не в змозі німотно спостерігати за тим безправ’ям і зубожінням, до якого довела українське село більшовицька влада.

Лист датований жовтнем 1928 року. Досі його ніхто, крім ніжинських чекістів не читав. Хіба що у 1989 році під час перегляду справи на нього могли звернути увагу працівники КГБ. А потім – ще 30 років забуття.

За цей час лист разом з тоненькою слідчою справою, у якій крилася нерозгадана таємниця зникнення Петра Ліпка, перекочував до Державного архіву у Чернігівській області.

У всіх біографічних довідниках його життєпис обривається 1922-м роком, коли він начебто повернувся з еміграції в Україну. І ось щойно вдалося знайти документи, які проливають світло на останні вісім років життя цієї неординарної особистості.

У вітчизняних наукових джерелах про Петра Івановича Ліпка є лише скупі згадки як про хороброго офіцера царської армії, який у 1917 році став на службу Українській державі, був причетний до розбудови українського війська і, зокрема, військової розвідки, керував штабом Армії УНР в один із найважчих періодів її історії.

То було наприкінці 1920 року, коли під натиском більшовицьких військ знесилені частини української армії поступово відходили на захід і були інтерновані польською владою.  

 Обкладинка справи № 11477 Ніжинського окружного відділу ГПУ УСРР зі звинуваченням Ліпка П. І. в антирадянській діяльності. Державний архів Чернігівської обл., фонд Р. 8840, опис 3

Після складання повноважень начальника штабу Петро Ліпко був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго. У подальших відомостях про долю Ліпка згадується про таке:

"…за нез’ясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії. На початку жовтня 1922 року виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося".

Нині, гортаючи архівну слідчу справу, маємо змогу відстежити ці сліди й останні кроки генерал-хорунжого.

Він справді повернувся з вимушеної еміграції на Батьківщину, зачувши про амністію, оголошену різномастим колишнім противникам радянської влади. Повіривши обіцянкам не чинити перепони тим, хто хоче будувати "нове щасливе життя у вільній країні справжнього народовладдя".

Ліпко народився й виріс у містечку Бірюч Воронезької губернії, давньому козацькому поселенні, що у XVII столітті належало до Острогозького полку Слобідської України.

Петро Ліпко (шостий ліворуч) серед офіцерів румунської армії і колишньої російської імператорської армії, с. Слободзея, 28 листопада 1917 року

Попри це, у Радянській Україні він оселився в селі Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту Чернігівської губернії. Звідти походив його козацький рід і там мешкали родичі. Приїхав з дружиною Тетяною і щойно народженим сином Вадимом.

Насампочаток, на новому місці Ліпко прагнув влаштуватися на роботу, що давала б змогу прогодувати сім’ю. Але куди б не звертався, жодних більш-менш прийнятних пропозицій не отримував.

Він працював то охоронцем зсипного пункту Бобровицької заготконтори, то сезонним робітником, то нічним сторожем чи табельником на тій же Бобровицькій цукроварні.

І це колишній генерал з вищою військовою освітою, знанням німецької, французької і польської мов, кавалер семи бойових орденів ще за часів російської імператорської армії, з досвідом командування дивізіями й арміями!

З біографічної довідки Ліпка П. І.

Народився 16 грудня 1876 р. у містечку Бірюч Воронезької губернії. Соціальне походження: із козаків. Закінчив двокласне народне училище у слободі Олексіївка Бірюцького повіту та один рік провчився у Воронізькій учительській семінарії.

Петро Ліпко, начальник штабу Дієвої армії УНР, с. Дзигівка Кам’янець-Подільської губернії, травень 1920 року

Служив рядовим 2-го Закаспійського стрілецького батальйону у місті Ашхабаді [нині Туркменистан – ІП], куди невдовзі повернувся уже підпрапорщиком після закінчення Тифліського піхотного юнкерського училища (1899 р.).

Згодом став підпоручиком і продовжив службу у 108-му піхотному Саратовському полку (Ковно).

У 1904 р. відряджений до діючої Маньчжурської армії і зарахований молодшим офіцером до 2-го Східносибірського стрілецького полку. Брав участь у Російсько-японській війні. У 1908 р. в чині штабс-капітана вступив до Імператорської Миколаївської військової академії, яку закінчив за 1-м розрядом у 1911 р.

Початок Першої світової війни зустрів на посаді старшого ад’ютанта штабу 1-ї Донської козачої дивізії в чині капітана.

Подальша служба проходила в штабі 9-ї армії, де він, попри інші обов’язки, упродовж певного часу мав стосунок до діяльності військової розвідки – був штаб-офіцером для доручень із несенням служби по військовій розвідці у розвідувальному відділі штабу.

За період служби удостоєний орденів Святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступенів, Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, Святого Станіслава 2-го ступеня, Святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом, мечами до ордена Святого Станіслава 2-го ступеня та орденом Святого Георгія 4-го ступеня.

У серпні 1917 р. став полковником. Після проголошення в Києві Центральною Радою Української Народної Республіки року був призначений командиром українізованого 10-го армійського корпусу (грудень 1917 р.).

Згодом обіймав посади в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави, помічника начальника розвідчого відділу Генштабу Армії УНР.

Влітку 1919 р. входив до складу військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про досягнення перемир’я, а невдовзі очолив цю делегацію.

У травні 1920 р. призначений начальником штабу Дієвої армії УНР. 5 жовтня того ж року Ліпка підвищили до рангу генерал-хорунжого. З листопада 1921 р. – командувач Запасних військ УНР, що перебували в таборах для інтернованих українських вояків на території Польщі.

 Петро Ліпко (крайній ліворуч) серед українських і польських старшин, м. Рівне, 29 вересня 1919 року

Через нестачу коштів Петро Ліпко дуже бідував, але нічого не міг подіяти. Тоді спробував відшукати знайомих у Москві, з якими навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії і яких радянська влада залишила на службі, зокрема і в Військовій академії Робітничо-селянської Червоної армії.

Але сподівання, що вони допоможуть влаштуватися на викладацьку роботу, були марними. На заваді була його служба в петлюрівській армії.

Водночас додав собі клопоту через цю поїздку – потрапив на гачок місцевих чекістів із Ніжинського окружного відділу ГПУ, які почали шукати до нього різні підходи.

У матеріалах архівної слідчої справи зазначається, що Ліпко щоразу уникав надокучливих візитерів, а коли вони спробували натиснути на нього, "почав відповідати листами лайливого характеру".

 Петро Ліпко (крайній праворуч), в еміграції у Польщі, орієнтовно 1921 рік

"Така поведінка Ліпка, – йдеться у одному з документів, – спонукала нас… почати його розробку, причому до нас почали надходити агентурні свідчення про антирадянські прояви Ліпка".

Зрештою, 26 січня 1930 року в скромний будиночок на околиці Носівки Ніжинського округу, де він мешкав упродовж останніх двох років, працюючи землеміром при окружному земельному відділі, прийшли з обшуком.

Найперше, чекістів зацікавили світлини Ліпка серед польських офіцерів. Це був формальний привід зліпити з нього шпигуна, який нібито працював на польську розвідку.

 Петро Ліпко (у центрі нижнього ряду) серед учасників українсько-польських переговорів про укладання перемир’я, 31 липня 1919 року. Саме це фото найперше впало в око гепеушникам

Але фотознімки відійшли на другий план, коли серед різних особистих документів відшукали рукописний лист письменнику Максиму Горькому на чотирьох сторінках і були вражені його змістом.

Це було відверте, різке, гнівне і публіцистичне послання до Горького у відповідь на статтю того в газетах "Правда" й "Известия" під заголовком "Механічним громадянам" СРСР".

Цю статтю пролетарський письменник написав у 1928 році після того, як на запрошення радянського уряду і особисто Йосипа Сталіна відвідав Радянський Союз, де він не був з 1921 року.

Горького упродовж п’яти тижнів возили різними регіонами й демонстрували йому досягнення соціалістичного ладу на заздалегідь підготовлених об’єктах.

Петро Ліпко на штабному автомобілі (крайній ліворуч), літо 1919 року

Після цього він повернувся на орендовану віллу в Італію, де постійно мешкав, і написав цикл нарисів про те, як добре живеться радянським робітникам і селянам, навіть схвально відгукнувся про утримання й перевиховання в’язнів таборів у Соловках.

Низка критичних листів, які надійшли на його адресу від тих самих робітників і селян, які прагнули розкрити очі письменнику на реальну картину, на жаль, ні в чому його не переконали. Понад те, він невдовзі у відповідь написав статтю "Механічним громадянам" СРСР", яка й зачепила за живе Петра Ліпка.

У своєму посланні Петро Ліпко зізнається, що нині й він може зарахувати себе до категорії "механічних громадян", тобто скептиків, песимістів і "ворогів трудового народу", які нібито механічно, формально, а не по духу й за велінням серця, стали громадянами СРСР

Петро Ліпко (анонімно) в листі Горькому по порядку перелічував "досягнення" радянської влади 

А далі на конкретних прикладах розповідає про те, що письменник не побачив: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть.

"Розвал сім'ї – це досягнення шосте... Роботу можна здобути лише за протекцією, за кумівством тощо..."

"Брехня, – писав він, – це найбільше досягнення Радянської влади. Брехня від початку і до, напевне, буде до кінця (недалекого вже) Радянської влади… Фабрики робітникам – брехня, земля селянам – брехня, самокритика – брехня, та й усього не перерахуєш, занадто багато часу потрібно.

Це всі тепер зрозуміли, і нікого не переконаєш у зворотному, повірили у запалі гніву народного і прийняли за своїх, а виявилися обманутими. Селяни прямо кажуть з приводу колективізації – це повернення кріпосного права… Всі будемо батраками, всі ходитимемо на вічну барщину".

 "Колективізація – це повернення кріпосного права"

А далі – ніби крик душі: "І горе буде брехунам в судний день, в день народного гніву. Але біда не в цьому, а в тому, що із цієї великої, але нещасної держави, нові хижаки колонію нову утворять".

Петро Ліпко радить Максиму Горькому згадати дні своєї молодості й податися зі свого палацу на буржуазному острові Капрі на дно, в народ.

"І поштовхайтеся там хоча б місяців три як безробітний у радзакладах, – радить він, – ось і дізнаєтеся про всі "досягнення".

І на завершення додає: "А Ви там у Москві нам тлумачите повсякчас про небесне: "підвищення в людях волі до життя, підвищення ненависті до дійсності, успадкованої нами від минулого".

 Виявляється, відомий антирадянський віршик "Славен наш советский герб, ведь в нем молот есть и серп. Хочешь жни, хочешь куй, за работу тебе ***!!" існував уже в 1928 році!

Цього листа, який був написаний ще в жовтні 1928 року, за два роки до обшуку, було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. На допитах колишній генерал-хорунжий навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився переконаннями.

"Кого ви мали на увазі, коли писали, що з Кремля треба вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу?" – запитував у нього слідчий.

"Під цим я мав на увазі радянський уряд", – відповідав він.

Ліпко переживав, що англійці, поляки та французи можуть розшматувати СРСР і висловлював свої поради, як зробити владу ефективною: "вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу

"Стосовно питання про брехню… Що ви цим хотіли сказати?", – цікавилися в нього. – "Я думав цим сказати, що озлоблені селяни піднімуть повстання і швидко повалять Радянську владу".

І нарешті одне з останніх запитань, яке цікавило слідчих: "Про кого ви казали, коли писали: "охранкою останнього радзакладу?""Це я казав про ГПУ", – не криючись, відповідав Ліпко.

Біля цієї фрази у протоколі допиту поставлено три знаки оклику. По суті, це вже був вирок. Слідство тривало недовго. По суті, як такого слідства й не було.

У тоненькій слідчій справі немає жодних свідчень чи документальних підтверджень "антирадянської діяльності" Петра Ліпка, лише лист Максиму Горькому і протокол допиту звинуваченого, датований 3 лютого 1930 року.

Петро Ліпко під час арешту органами ГПУ, січень 1930 року 

А наступного дня Ніжинський окружний відділ ГПУ вже виніс цинічну постанову: "Направити до Судової Трійки при Колегії ГПУ УСРР з клопотанням про застосування до Ліпка найвищої міри соціального захисту – розстрілу".

27 лютого 1930 року ця Судова Трійка винесла очікуваний вирок: "Ліпка Петра Івановича розстріляти". Про дату виконання вироку в справі інформації немає. В архівних документах лише зазначається, що це сталося у березні того самого року.

У серпні 1989 року Чернігівська прокуратура винесла рішення про реабілітацію Петра Ліпка. Цікаво, що у висновку фігурує прізвище "Лінько". Напевне, друкарка зробила помилку. Але передруковувати не стали. Від руки закреслили і вище кульковою ручкою написали: "Ліпко".

Про незнаних борців за незалежність України у ті, радянські часи, ніхто нічого не знав. Їхні прізвища не були на слуху, не фігурували ні в музейних експозиція, ні на меморіальних дошках, ні в шкільних підручниках. Але непідкупний час усе розставляє на свої місця…

Читайте також:

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

Крим-1918. Визволення півострова за документами Генштабу УНР

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Микола Красовський: від справи Бейліса до розвідки УНР

Ті, що вижили. Портрети 37 крутянців



Олександр Скрипник
дослідник історії спецслужб

Теми: історія України, ХХ сторіччя, УНР, Українська революція, визвольні змагання, ГПУ, репресії




Про вирішальні серпневі дні 91-го

20.08.2018 _ Тетяна Привалко