Українська правда
Історична правда

ПРИВАТна історія. Ділове партнерство комсомольців з капіталістами

15.06.2018 _ Андрій Яніцький, Грехем Стек
Версія для друку

Приватбанк, зареєстрований 19 березня 1992 року, з перших днів діяв за принципом "Що не заборонено — те дозволено". А якщо раптом заборонено, то скільки банк втратить, порушивши заборону, і скільки втратить, лишаючись законослухняним? Можливо, вигідніше порушити заборону й заплатити штраф, якщо його звинуватять у порушеннях, залишивши конкурентів позаду.

Про ПриватБанк, певно, чули всі. Або, принаймні, бачили його банкомати чи відділення, якими рясніє чи не кожне місто. Цей банк був найбільшим приватним банком України, поки 2016 року його не націоналізували. 

Його історія — це історія перших скоробагатьків, яких згодом назвуть олігархами. Це історія "шалених 90-х" і "дикого капіталізму" — своєрідних явищ нашого вже минулого. На його прикладі можна вивчати те, якими способами в Україні відбувався перехід від планової до ринкової економіки.

Цю "ПРИВАТну історію" написали Андрій Яніцький і Грехем Стек, а видало видавництво "Брайт-букс". З їх люб'язного дозволу ми публікуємо фрагмент цієї книги.

 

Розділ перший, у якому комсомолець Сергій Тігіпко стає банкіром

Своє знайомство зі Сергієм Тігіпком у 1986 році Наталія Нападовська пам’ятає в найдрібніших деталях. У той час вона викладала історію в Дніпропетровському монтажному технікумі. А неподалік двадцятишестилітній Тігіпко був завучем з навчально-виховної роботи в механіко-металургійному технікумі.

"Мій колега запропонував підробіток у сусідньому — всього метрів п’ятсот — технікумі. Там викладач історії зламала ногу, потрібна була заміна. Прийшла знайомитися із завучем, ним виявився Сергій Тігіпко — молодий спеціаліст, щойно закінчив виш і відслужив в армії, увесь такий красень. Уже тоді вести з ним переговори було… у нього дар Божий", — не шкодує барв Наталія Нападовська.

Тіпіко відразу запропонував їй дві ставки — 36 годин на тиждень. Наталія не очікувала такого обсягу роботи й заходилася відмовлятися.

"Я кажу: "Ви з глузду з’їхали? Це ж дві ставки, а в мене ще ставка в технікумі". Але він увімкнув усю свою привабливість: "Де ви хочете читати, виберіть самі аудиторію, яка вам подобається, вам з краєвидом на Дніпро чи з краєвидом на двір? Зручніше читати три дні підряд чи через день?", — згадує Нападовська.

Під градом цих запитань Наталія почала коливатися. Урешті-решт, Тігіпко пустив у хід останній аргумент. "Він дивиться на мене й каже: "У вас таке гарне волосся!" І дістає коробочку болгарського шампуня — жахливий дефіцит на ті часи. Запитує: "Ми ж із вами домовилися?", — сміється Наталія.

Молодий Сергій Тігіпко (праворуч). Фото: skelet-info.org

За півтора місяця підробітку в Тігіпка вона втрачала голос майже щовечора. Серед сімнадцятилітніх учнів механіко-математичного технікуму траплялися судимі й наркомани. Іноді доводилося бути не тільки викладачем, але й виховувати "за поняттями".

Так Наталія Нападовська виручила Сергія Тігіпка. А за шість років, у 1993 році, Наталія стала заступником головного редактора ділового тижневика "Приват-Ревю", а згодом — першим прес-секретарем ПриватБанку.

Ще одна людина з команди Тігіпка — Вадим Пушкарьов. У 1988 році, у свої двадцять три роки, молодий інженер потрапив за розподілом в Український інститут з проектування металургійних заводів. Чотири з половиною тисячі співробітників цієї установи проектували заводи по всьому Радянському Союзу, а також в Іраку, Індії, В’єтнамі.

В інституті Пушкарьова обрали секретарем комітету комсомолу — 988 членів організації, районний статус. Двадцятивосьмирічний Тігіпко на той момент був заввідділу ідеології Дніпропетровського обкому комсомолу.

"Це був дуже популярний молодий, як заведено зараз говорити, політик, реальний лідер, за яким тягнулися. Молодь була від нього в захваті. Він умів говорити, вмів запалювати", — згадує Пушкарьов.

Сергій Тігіпко запросив Вадима і ще кількох хлопців на посаду "позаштатного інструктора" в обком комсомолу. У 1992 році Пушкарьов став заступником голови ПриватБанку, який відповідав за валютні операції.

* * *

Інженер-металург Сергій Тігіпко банкіром став випадково — через крах радянського проекту. Після демобілізації з армії в 1984 році честолюбний хлопець почав будувати політичну кар’єру в комсомолі. Спершу очолив організацію молодих комуністів Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму, де працював завучем. Відтак пішов угору комсомольською драбиною.

Фотографія з "дембельського" альбому Сергія Тігіпка. Фото: skelet-info.org

"Іти з технікуму було важко. Серйозна посада з пристойною зарплатою. Я був, по-моєму, наймолодшим заступником директора технікуму в системі освіти Міністерства чорної металургії СРСР", — згадує Тігіпко. Та політика манила більше, а єдиними дверима у велику політику на той час був лише комсомол.

У 1989 році він став головним комсомольцем всієї Дніпропетровської області. Тоді це означало чимало.

По-перше, правильне місце: область була на особливому рахунку — тут народився Леонід Брежнєв, який правив Країною Рад загалом вісімнадцять років.

Місто Дніпропетровськ аж до 1987 році було закритим для іноземців: тут працювали десятки оборонних конструкторських бюро й заводів, створювалися ракети, здатні нести ядерний заряд через океан.

По-друге, правильний час: перший секретар обкому комсомолу в той час мав повноваження урядовця обласного рівня, розпоряджався величезними ресурсами.

Сергій Тігіпко і на цьому не зупинився. Невдовзі, він увійшов до керівних органів і ВЛКСМ, і ЛКСМУ, і Компартії України.

Тим часом, у п’ятдесятидвомільйонній країні тривали тектонічні зсуви. Перебудова 1985-го, підприємництво в 1986-му (тоді це називалося — індивідуальна трудова діяльність). Минуло ще п’ять років, і Радянський Союз розпався.

Спроба путчу в серпні 91-го тільки прискорила відцентрові процеси в п’ятнадцяти республіках. У вересні 1991 року ВЛКСМ саморозпустилася, і весь її бюрократичний апарат лишився без роботи.

Ставлення до колишніх комсомольських функціонерів змінилося у всіх республіках, та особливо помітно це було в Україні. Навіть у Дніпропетровську Сергію Тігіпку стало важко спілкуватися з людьми. Йому казали: "Пройшов ваш час, настав наш".

Тігіпко зрозумів, що може покладатися тільки на власні сили — жодної підтримки від компартії не було, оскільки ще в серпні 91-го за рішенням президії Верховної Ради України сама партія опинилася під забороною.

"Довелося починати все з початку. Я дуже наївно поміркував і подумав, що раз ринкова економіка, значить піду в самий центр цієї ринкової економіки — займатимуся банками", — поясню своє рішення Сергій Тігіпко.

Але де навчатися банківській справі? Витратити кілька років життя на освіту радянського зразка, заточену під планову економіку, — не варіант. Держбанки теж не підходили, оскільки не були банками в сучасному розумінні. Скорше, це були велетенські розрахункові центри при міністерствах.

Залишалася самоосвіта або робота в перших комерційних банках, які ось-ось почали з’являтися. Вадим Омельченко, знайомий Тігіпка з 1988 року, а з 1993-го — заступник голови ПриватБанку з безпеки, згадує:

"У Сергія завжди під пахвою були підручники. Він годинами просиджував у бібліотеці, студіюючи літературу, присвячену банківській справі, страховій справі і всьому що пов’язане з фінансами. він дуже багато часу витратив на самоосвіту".

Сергій Тігіпко в наші дні

У жовтні 1991 року знайомий по комсомолу влаштував Сергія Тігіпка заступником голови правління невеликого в масштабах країни, але значимого для міста кооперативного банку "Дніпро".

Тігіпко займався розвитком мережі цього банку: підшуковував приміщення, брав їх в оренду, ремонтував і відкривав філії. Доволі швидко Сергій зрозумів, що це бізнес може працювати краще. Він прийшов до голови правління й запропонував зайняти його місце.

"Голова банку сказав, що я божевільний. У відповідь я відразу ж подав заяву про звільнення — вона була готова заздалегідь", — говорить Тігіпко. До того часу він уже твердо вирішив відкривати власний банк, однак самотужки облагодити авантюру було неможливо — потрібні були однодумці.

"Восени тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року я зустрів Тігіпка в районі Оперного театру, — згадує Вадим Пушкарьов. — Він сказав: будемо створювати банк. Мені тоді, взагалі-то, було все одно — що банк створювати, що на Місяць летіти. Енергії вистачало, бажання проявитися. реалізуватися — теж".

Сергій Тігіпко, Вадим Пушкарьов і ще кілька молодих людей почали збирати пакет документів для реєстрації банку, шукати приміщення. Усього в команду входило вісім-дев’ять осіб. Причому юриста не було. У той час для подібної операції були потрібні зв’язки, а не юрист, і зв’язків у колишнього комсомольського функціонера було більш, ніж достатньо — його знав, напевно, кожен другий містянин.

"Пам’ятаю, як мої знайомі зупинили мене біля кав’ярні й запитали, куди я прямую. Довго сміялися, коли відповів, що несу документи на реєстрацію банка", — розповідав Тігіпко в одному з інтерв’ю. Бракувало "дрібнички" — грошей для статутного капіталу.

Сергій Тігіпко — кандидат на посаду президента України у 2010 році

За законодавством того часу треба було вкласти мінімум 5 млн карбованців, або трохи менше 50 тисяч доларів за тодішнім курсом. І хоча карбованець уже почав знецінюватися, таких грошей у молодих людей не було. Потрібні були інвестори. працюючи в банку "Дніпро",

Сергій Тігіпко запримітив двох молодих підприємців — Леоніда Милославського і Олексія Мартинова. У дорогих костюмах, сорочках і краватках, вони приходили в банк по кредити.

Тігіпко працював в іншому відділі, тому по роботі з ними не перетинався, проте навів довідки й переконався, що в Милославського й Мартинова могли бути мільйони на відкриття власного банку: вони добре заробляли на імпорті дефіцитних товарів — комп’ютерів, ксероксів, заправок для ксероксів. Офіс цих бізнесменів розташовувався буквально в сусідній будівлі.

"Пішов до них практично навмання. Просто дізнався .де вони розміщуються, хто вони та що вони, зрозумів, що це молоді амбіційні бізнесмени, хороші продавці. Напевно це було дуже самовпевнено. Але мені пощастило", — розповідає Сергій Тігіпко.

Леонід Милославський, Олексій Мартинов і їхні партнери Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов вислухали Тігіпка й узяли тайм-аут на кілька днів, щоб прийняти рішення. Усі були за, окрім Коломойського.

"Жоден із нас, крім Тігіпка, не розумів, що таке банк. Але ми внутрішньо розуміли, що нам для розвитку яких-небудь проектів знадобиться власний інструмент фінансування й залучення грошей", — говорив Мартинов.

"Я нічого не зрозумів тоді, але інтуїтивно відчув, що ідея хороша", — майже тими ж словами згадував Боголюбов.

Коломойський не розумів, навіщо витрачати гроші на створення власного банку, якщо можна користуватися послугами інших. Та його вдалося переконати, пообіцявши повернути гроші відразу ж після процедури реєстрації. Так і сталося: засновники отримали кредит у розмірі статутного капіталу на дуже тривалий термін одразу ж після створення ПриватБанку.

Статутний капітал банку склав 50 млн карбованців.

Так виглядав типовий банкір на початку 1990-х років. Фото з архіву Наталії Нападовської

Ще одна інтрига — де акціонери взяли гроші. Тігіпко впевнений, що в бізнес-квартету були свої заощадження. Проте один із колишніх співробітників банку "Дніпро" говорить, що компанія Милославського й кілька її дочірніх структур узяли в цьому невеликому банку кредит, а після кількох операцій внесли гроші в статутний капітал нового банку. Перевірити його слова сьогодні не є можливим.

Закон прямо забороняв вносити у статутний капітал банку кредитні кошти. Однак Національний банк у той час не міг проконтролювати походження грошей. Що стосується кредитування ПриватБанком акціонерів, то ані механізмів контролю, ані суворих обмежень щодо цього не було.

За такою ж схемою створювався, приміром, кишеньковий Поштовий банк Міністерства зв’язку України, яке курувало Укрпошту й Укртелеком. Статутний фонд Поштового банку було виведено у вигляді безпроцентних кредитів одразу ж після його реєстрації. Цей банк так ніколи й не запрацював — буквально за рік після його створення обслуговувати пошту почав банк "Аваль".

У 1992 році український банківський регулятор тільки формувався. Не було інструкцій для комерційних банків. не існувало навіть правління нацбанку. Управління банківського нагляду було створено щойно у квітні 1992-го. І свою діяльність воно почало з розробки нормативної бази.

Приватбанк, зареєстрований 19 березня 1992 року, з перших днів діяв за принципом "Що не заборонено — те дозволено". А якщо раптом заборонено, то скільки банк втратить, порушивши заборону, і скільки втратить, лишаючись законослухняним? Можливо, вигідніше порушити заборону й заплатити штраф, якщо його звинуватять у порушеннях, залишивши конкурентів позаду.

Розділ другий, у якому ми знайомимося із засновниками ПриватБанку

390, 2100, 10256 відсотків річних — з такою швидкістю зростав рівень цін у рік розпаду Радянського Союзу й наступні два роки. Тобто ціни в магазинах виросли спершу в чотири рази за підсумками 1991 року, потім у двадцять один, а далі й у сто два рази.

Національний банк кредитував державний бюджет, покриваючи "грошима з повітря" витрати скарбниці, та це лише погіршувало ситуацію. Уряд регулярно підвищував номінальні зарплати й пенсії, проте цінники в крамницях змінювалися ще швидше. Заміна радянських рублів на українські купоно-карбованці в 1992 році додала плутанини.

Копоно-карбованець був першою національною валютою України

Економічні зв’язки між колишніми радянськими республіками руйнувалися: заводи простоювали через відсутність сировини й ринків збуту, з’являлися проблеми з розрахунками між новими державами після запровадження власних валют.

Планова економіка вже не працювала, ринкова — ще не працювала, а всі великі підприємства залишалися державними. Приватники займалися кустарним виробництвом, сільським господарством і торгівлею. Ще нещодавно вести бізнес можна було лише підпільно.

Офіційна пропаганда засуджувала "ділків" і "спекулянтів"; за "домашнє кустарне виробництво" можна було отримати п’ять років із конфіскацією. Арешти й навіть розстріли "розкрадачів соціалістичної власності" були реальністю, хоча в умовах вільного ринку ці розкрадачі могли б стати чесними бізнесменами, закупаючи товар оптом на легальних біржах.

У 1984 році розстріляли директора московського гастроному "Єлисєєвський" Юрія Соколова, в 1987-го — директора Дзержинської плодоовочевої бази Мхітара Амбарцумяна.

А такі великі номінали в купоно-карбованців були в 1995 році через гіперінфляцію

Та це була агонія системи. Радянська влада необоротно втрачала контроль над економікою, намагалася підігнати законодавчу базу під реальність. У 1986—1989 роках з’явилася ціла низка послаблень для підприємців.

Один за одним з’являлися закони "Про індивідуальну трудову діяльність", "Про створення кооперативів з виробництва товарів народного споживання", "Про кооперацію в СРСР". Держпідприємства переходили на госпрозрахунок.

Уперше за сімдесят років радянського експерименту приватні компанії змогли займатися будь-якими законними видами діяльності, отримали право торгувати на зовнішніх ринках, формувати власні валютні фонди.

Зарплатню на держпідприємствах — а інших майже не було — затримували. Аби вижити, українці масово ішли в приватний бізнес: стояли за прилавком, "човниками" возили товар із-за кордону, вирощували овочі й фрукти на продаж.

У державний крамницях полиці порожніли з кінця 80-х, зате на вулицях життя кипіло. Торговельний бум перетворив стадіони, зупинки громадського транспорту й підземні переходи в ринки із завалами спортивного одягу "Рута" (підробкою під всесвітньо відомий бренд Puma) й Abibas (підробкою під Adidas).

Одні люди ставали підприємцями від безвиході й за першої ж нагоди поверталися до буденного життя найманого працівника. Інші ж виявилися природженими комерсантами й пізніше збудували свої бізнес-імперії. Ось як це виглядало в особах на прикладі власників ПриватБанку.

Ігор Коломойський у 1980—1985 роках навчався на інженера в Дніпропетровському металургійному інституті, потрапив за розподілом у проектну організацію. Уже студентом почав підпрацьовувати — продавав послуги мережі "Облфото" селянам області.

Фотографи цієї організації за три — п’ять рублів перетворювали маленькі фотокартки селян на великі кольорові портрети, а студент-"продажник" отримував 1 рубль з кожного замовлення.

Студентський квиток студента Дніпропетровського ордена Трудового Червоного прапора металургійного інституту Ігоря Коломойського. Фото: Мустафа Найєм 

У 1989-му Коломойський почав возити з Москви до Дніпропетровська оргтехніку. Комп’ютери, факси й телефони тоді були рідкістю й коштували великих грошей. Пізніше в одному з інтерв’ю він зізнавався, що "тоді неможливо було іти іншим шляхом… Заняття бізнесом — це, в принципі, вимушене рішення, щоб прогодувати себе й свою родину".

Друзі називали Коломойського Бенею. Одні кажуть, що пишна чуприна робила його схожим на лева з радянського фільму "Каникулы Бонифация", тобто на Беню. Інші згадують про пісню в жанрі шансон "Дядя Беня — маклер", ліричний герой якої "всегда устроит ваш гешефт".

Геннадій Боголюбов у 1984 році закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, за розподілом потрапив у будівельний трест "Дніпровськпромбуд" де пропрацював до 1988-го. Звільнився, щойно вийшов Закон "Про кооперацію", — вирішив заробляти приватним способом. Геннадій і його дружина Олена торгували одягом на ринку.

Геннадій Боголюбов, наші дні. Фото: antikor.com.ua

За однією версією, Геннадій мотався в Куйбишев (Самару) по джинси й спортивні костюми. За іншою — Олена шила вдома дитячий одяг, яку Геннадій потім продавав. У будь-якому разі, торгівля одягом великих грошей не приносила. Інша річ — торгівля комп’ютерами.

У 1989 році Геннадій Боголюбов улаштувався в компанію "Фіаніт" — дніпропетровська філія московського "Новінтеху". "Новінтех", у свою чергу, був спільним радянсько-американсько-фінсько-болгарським підприємством, імпортував до Союзу комп’ютери й мав пільги на податок на прибуток. У "Фіаніті" Боголюбов заробив перші помітні гроші.

Більш юний Олексій Мартинов потрапив у "Фіаніт" після випуску з Дніпропетровського держуніверситету в 1989 році, де відучився на інженера-електрика систем автоматичного керування.

"Працював там півтора року. Ми створювали найрізноманітніші системи автоматичного керування. намагалися займатися розумними речами. У нас було біля двадцяти п’яти програмістів. Але основний заробіток ми мали на покупці й продажу техніки", — говорив Мартинов.

Олексій Мартинов, початок 2000-х. Фото: dp.vgorode.ua

Леонід Милославський — найстарший і найбільш впливовий із цієї четвірки, психолог за освітою й зубний технік за родом діяльності, син великого радянського підпільного підприємця Аркадія Милославського. Батько Леоніда розподіляв державний автотранспорт по виробниках овочів і фруктів для поставок по всьому СРСР. Тіньову диспетчерську називали безневинним словом "морковка".

Сам Леонід займався виготовленням зубних протезів, а значить, мав справу із золотом, що в СРСР також було справою караною. А в кінці 80-х став одним із перших радянських легальних бізнесменів, співзасновником "Фіаніту", де згодом працювали Боголюбов з Мартиновим.

Леонід Милославський, середина 1990-х. Фото: dp.vgorode.ua

Знайомі описують Леоніда Милославського як інтелігента з блискучою освітою, який вільно володіє англійською мовою, з бездоганними манерами й широкими діловими зв’язками по всьому Союзу й навіть за кордоном — у Великій Британії й Австрії. Милославський завжди виглядав убраним як на весілля, був ввічливим, умів будувати комунікації дуже високого рівня — справжній дипломат і джентльмен.

У 1990 році Олексій Мартинов і Геннадій Боголюбов за завданням "Фіаніту" відправилися в Сінгапур на закупівлю техніки. Там вони побували на курортному острові Сентоза. пальми, м’який піщаний пляж, екзотичні фрукти, бездіяльні туристи, яскраві атракціони — усе це сильно контрастувало з похмурим індустріальним Дніпропетровськом.

Сидять: Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, 1997 рік. Фото: dp.vgorode.ua

Там, у Сінгапурі, Боголюбов і Мартинов визначилися з назвою для своєї майбутньої компанії — "Сентоза". Згодом до них приєднався Ігор Коломойський, приятель Геннадія Боголюбова.

Справа пішла. Не завадили ані танки на вулицях Москви в серпні 91-го, ані проголошення Україною незалежності. Навпаки, "Сентоза" розвивалася й ставала все більшою. У 1991-му в компанію прийшов Леонід Милославський, який залишив "Фіаніт" через розбіжності з іншими засновниками.

Цей бізнес-квартет знав, як заробити на споживацькому голоді. "Сентоза" спершу, як і "Фіаніт", імпортувала комп’ютери й оргтехніку. Однак із часом почала ввозити все, на що був попит: капці-"в’єтнамки", жіночу спідню білизна, китайські магнітоли, телефони, кросівки, спортивні костюми… начебто через пов’язані зі "Сентозою" компанії навіть проходили партії "одноразових" туфель для покійників, які відтак продавали як звичайну взуття.

Паралельно додався бартер та експортні поставки. Після розпаду Союзу українські заводи не знали, де добути матеріали й сировину, як і кому збувати свою продукцію. Раніше координацією між підприємствами займався Держплан, але тепер жодного Держплану не було — його роль взяли на себе ініціативні молоді люди, які створювали складні братерні ланцюжки.

Готель "Цирк" у Дніпропетровську. Двері вели в один із першиї офісів "Сентози". Фото: Ігор Тишенко, dp.vgorode.ua

Наприклад, вони приходили до директора заводу й обіцяли полагодити проблему з вугіллям або газом, а в замін просили арматуру. Вони знали, як домовитися з чиновниками, кому можна збути метал за кордоном.

До 1992 року Милославський, Мартинов, Коломойський і Боголюбов уже були бувалими комерсантами, які уклали сотні угод, і дуже заможними людьми. Не дивно, що Сергій Тігіпко звернув увагу на "Сентозу", коли замислив організувати банк.

Першим, із ким поговорив Тігіпко, був Леонід Милославський. Він став курувати роботу банку з боку акціонерів, очолював спостережну раду ПриватБанку в 1992 році.

Переклав Ігор Бігун

Дивіться також:

Гроші революції. Хто, коли і як надрукував перші гроші республіки

З України до Швеції: доля полонених козаків під час Північної війни

Наша не наша "копійка". Чому в дрібних монет така назва

"Путин. Коррупция". (не)Бідний лідер великої Росії

1991: люди штурмують ЦУМ у Мінську, щоб "отоварити" картки

90 років НЕПу. Pеванш приватного бізнесу в СРСР



Теми: ХХ сторіччя, історія України, гроші, УРСР, перебудова, 1990 рік, 1991 рік, 1992 рік




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter