Мустафа Джемілєв: Коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?

Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення радянського союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоуправління, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт статус живої легенди. Це невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Посольством України у Чеській Республіці розпочала новий авторський проєкт - "Ukrajina: jiné dějiny"/"Україна: інша історія".

На сторінках чеських видань щомісяця з'являтиметься матеріал про маловідомі у Чехії сторінки історії України.

У свою чергу, із люб'язного дозволу партнерів FORUM24, ми публікуватимемо українські версії статей на нашому сайті.


Я люблю приходитидо Мустафа аг'а в гості додому, що перетворився на офіс, бо у цієї 76-річної людини енергії та оптимізму на декілька поколінь наперед і за життєвими історіями та інсайдами, що він розповідає, перериваючись на каву, цигарки та партію шахів, можна не помітити, як промайнуло декілька годин. Сьогодні ми говорили з ним про Гавела, відлуння Празької весни у тодішньому СРСР та ситуацію у сучасному Криму.


- Мустафа аг'а, коли ви вперше почули про Празьку весну? Які сигнали ви бачили в ній для СРСР?

Багато кримських татар і, в першу чергу, практично всі активісти нашого національного руху, всі радянські дисиденти в міру можливостей постійно слухали заборонені західні радіостанції і, звичайно, були в курсі всіх важливих подій в світі тав самому СРСР. Крім того, до рук московських дисидентів, а через них і до нас таємними шляхами надходили деякі друковані матеріали з Чехословаччини.

Так що Празьку Весну ми відстежували з самого його початку в січні 1968 року. Тоді це було найважливішою подією у світі. Адже там йшла боротьба за зміну тоталітарної системи правління на "соціалізм з людським обличчям", за демократизацію і по суті за демонтаж комуністичної форми правління.

З перемогою Чехословацької революції ми пов'язували надії на рішення і наших проблем, тобто повернення на батьківщину і відновлення нашої автономії. Виходили з того, що перемога демократії в одній комуністичній країні рикошетом відіб'ється і на інших країнах. Але через півроку, в серпні 1968 року в Чехословаччину вторглася 300 тисячна армада країн-членів Варшавського договору (за винятком Румунії).

 
Радянські танки на вулицях Праги


- У ваших двох процесах фігурувало питання Чехословаччини. Як це відбулося? І чим це обернулося для вас?

Як і слід було очікувати, відразу ж після окупації Чехословаччини посилилися репресії і проти радянських правозахисників, учасників національних рухів в СРСР. У нас вони тоді заарештували відразу 10 осіб.

Приходили гебісти і за мною, але, побачивши їх з вікна, коли вони входили в наш двір, я встиг з папкою своїх рукописів і самвидавних документів вистрибнути із іншого вікна і сховатися. Але виявилося, що я забрав далеко не всі наявні в будинку крамольні документи.

Після ретельного обшуку вони знайшли ще багато різних з їхньої точки зору антирадянських паперів і заарештували господаря будинку – мого зятя, одного з лідерів нашого Національного руху Іззета Хаірова.

Через кілька років, вже після звільнення Іззета, пам'ятаю, моя сестра жартувала над чоловіком та казала: "Взагалі-то гебісти приходили за Мустафою, але побачивши, що він зник, вони прихопили з собою тебе - не повертатися ж їм до свого КДБ з порожніми руками".


- Але вони все-таки потім добрались і до вас…

Так, мене вони заарештували через декілька місяців, коли я приїхав на процес наших 10-ти співвітчизників. Справу проти мене об'єднали зі справою проти доставленого до Ташкенту з Москви поета-дисидента Іллі Габая та проти визнаного лідера правозахисного руху в СРСР генерала Петра Григоренка, який приїхав до столиці Узбекистану в якості громадського захисника на цей судовий процес.

Справу проти Григоренка пізніше виділили в окреме провадження, але судити його не стали, а відправили до спецпсихлікарні МВС на примусове "лікування", де він разом з дійсно психічно хворими провів близько п'яти років.

Звинувачення проти нас в основному зводилися до трьох пунктів: наклеп на національну політику радянського керівництва, наклеп на радянську демократію і наклеп на зовнішню політику СРСР. Тема Чехословаччини і була основним пунктом звинувачення в наклепі на зовнішню політику.

 
Фото автора

Посилаючись на пропозиції в вилучених у нас під час обшуків рукописах і віддрукованих на друкарських машинках статтях, вони звинувачували нас у тому, що введення "обмеженого контингенту" радянських військ до Чехословаччини з метою "надання допомоги братньому народу" ми називали "агресією і окупацією суверенної держави".

Зокрема, на цю тему я звинувачувався в авторстві однієї рукописної статті та підписання звернення з протестом проти арешту групи демонстрантів на Червоній площі в Москві з лозунгами "Руки геть від Чехословаччини!", "Свободу Олександру Дубчеку", "За вашу і нашу свободу! " та ін.

На наступному, вже шостому за рахунком моєму процесі, в 1983 році теж було звинувачення в наклепі на зовнішню політику КПРС і радянського керівництва. Але там крім теми Чехословаччини значилися також "підтримка японських реваншистів у їхніх претензіях на наші острови Курильської гряди", мої заяви і протести проти окупації Афганістану.

Щодо Чехословаччини, то я, зокрема, був звинувачений в тому, що підписав звернення під заголовком "Десять років потому", де говорилося про той безлад, що творили окупанти зі своїми маріонетками в цій країні протягом десяти років після окупації.

Цікаво, що одним з головних обвинувальних матеріалів на цьому процесі була вилучена у мене під час обшуку книга "Шість днів. Біла книга про судовий процес Іллі Габая і Мустафи Джемілєва ", що видана в США фондом "Крим". Це збірка всіх матеріалів і стенографічний запис попереднього нашого судового процесу.

А там, в моїй захисній промові і в "останньому слові" Габая досить багато говорилося і про незаконну окупацію Чехословаччини. Тому за висловлення своєї точки зору щодо Чехословаччини мене судили двічі та двічі дали по 3 роки таборів суворого режиму. Правда, в Іллі Габая другого процесу не було – через кілька тижнів після звільнення з табору він в жовтні 1973 року наклав на себе руки, викинувшись з 11-го поверху своєї московської квартири.

 
Ілля Габай та Мустафа Джемілєв


- Як вплинула Празька весна та "Хартія 77" на національний рух кримських татар у радянські часи?

У ті роки в Національному русі кримських татар вже були окреслені два напрямки. Один консервативний – дотримувався думки, що всі наші звернення та документи повинні бути витримані в суто комуністичному дусі, необхідно концентруватися тільки на кримськотатарській проблемі, уникати відкритих контактів з московськими дисидентами і антирадянщиками, щоб не дратувати радянську владу, оскільки, мовляв, це підтверджуватиме радянську концепцію про кримськотатарський народ, як налаштований антирадянськи і, відповідно, перешкоджати вирішенню питання про повернення до Криму.

Інший, більш радикальний напрям, начисто відкидав комуністичну ідеологію і виступав за тісну співпрацю з усіма демократичними силами в країні і в світі, виходячи з того, що наша національна проблема може вирішитися тільки в умовах демократизації СРСР.

Тому Празька весна була потужною підтримкою демократичного напрямку нашого Національного руху. Принципи ненасильства, яких дотримувалися лідери і активісти Празької весни, також стали підтвердженням правильності методів і принципів кримськотатарського Національного руху.

Програмний документ "Хартія 77" і на основі нього потужний суспільно-політичний рух на чолі з Вацлавом Гавелом, Іржі Гаєком, Яном Паточка і іншими з'явилися через 9 років після окупації Чехословаччини.

За формою цей документ невеликий, містить всього близько трьох-чотирьох машинописних сторінок з викладом основних порушень прав людини в Чехословаччині та декларацією своїх цілей і методів щодо покращення ситуації в цій сфері.

Для Чехословаччини "Хартія 77" звичайно ж мала величезне значення як рух консолідації всіх демократичних сил країни, але говорити про якийсь її серйозний вплив на правозахисний рух в СРСР і на кримськотатарський рух не доводиться, тому що ще за 8 років до "Хартії 77" в Москві була створена "Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР" у складі 15-ти осіб.

А сама ця "Ініціативна група" свою назву і принципи запозичила, як про це писала Людмила Алексєєва в своїй книзі "Історія інакомислення в СРСР", з Національного руху кримських татар.

 
"Хартія 77"

Так що тут, напевно, більш доречно говорити і про деяке вплив кримськотатарського руху на демократичні рухи в СРСР і Чехословаччини. Але сам по собі цей масовий рух в Чехословаччині проти тоталітарного режиму, звичайно ж, надихав всіх вільних людей в СРСР.


- Чи можна провести паралелі між актами самоспалення Яна Палаха і Муси Мамута (Муса Мамут – кримськотатарський громадський активіст, який в 1978 році покінчив життя самоспаленням на знак протесту проти заборони влади на проживання кримських татар на батьківщині)?У чому принципова схожість у логіці цих дій?

Безумовно, жертовні акції Яна Палаха і Муси Мамута майже ідентичні, оскільки в обох випадках рушійними мотивами було бажання звернути увагу країни і світової спільноти на існуючі беззаконня.

Взагалі-то і в ісламі, і в християнстві строго засуджується самогубство або навмисне заподіяння шкоди своєму здоров'ю, оскільки вважається, що людина не має права зазіхати на життя, дане йому Всевишнім, і тільки Він може зупинити твоє земне існування на свій розсуд.

Але акції Яна Палаха і Муси Мамута, звичайно ж, не можна віднести до розряду звичайних самогубств, їх однозначно можна розглядати тільки як воїнів, полеглих в битві за гідну справу.

Яна Палаха я згадував і в своїй захисній промові на Ташкентському процесі в 1970 році. Цитую за збіркою "Шість днів":

"... Окупацією Чехословаччини радянські керівники, можна сказати, домоглися поставлених цілей: вони подавили свободу і поставили при владі слухняних їм людей. І мені б хотілося повторити слова Герцена, сказані ним з приводу придушення польського народного повстання і окупації Польщі військами царської Росії: "Це не та перемога, яка приносить честь і славу. Ця перемога покриє переможців ганьбою".

Честь і слава належить тим, хто не визнав окупантів, тим молодим людям, які з голими руками вийшли назустріч танкам і сказали своє рішуче "Ні!". Честь і слава Яну Палаху, який в знак протесту проти окупації своєї країни спалив себе заживо на Вацлавській площі в Празі і підняв тим самим розтоптаний прапор свого народу на недосяжну для варварів висоту!

Я схиляю голову перед мужністю і величчю душі цієї молодої людини і думаю, що народ, який має таких синів як Ян Палах, ще може сказати своє слово ... "

 
Біля місця самоспалення Яна Палаха на Вацлавській площі у Празі, 1998 рік

Минуло вже півстоліття з дня цього процесу, але в Чехії і Словаччині про це не забули. При розгляді у 2016 році в Європарламенті резолюції по Криму і в зв'язку з забороною окупантами діяльності Меджлісу кримськотатарського народу кілька депутатів від Чехії, Словаччини, Польщі в своїх виступах нагадували, що кримські татари свого часу мужньо виступали проти окупації Чехословаччини.

У квітні 2017 року в Братиславі, куди я прибув для участі в одній міжнародній конференції, президент Словаччини Андрій Кіска відклав усі раніше намічені зустрічі і запросив мене в свій офіс, а потім в своєму твіттері написав: "Я зустрівся з Мустафою Джемілєвим, який в роки радянського режиму протестував проти вторгнення в мою країну ... "

Мені неодноразово, особливо після окупації Криму, доводилося по різних справах відвідувати Прагу і майже в кожен свій візит вважав своїм обов'язком прийти до Вацлавської площі і покласти квіти на меморіальну плиту, встановлену на місці самоспалення Яна Палаха.

 


- Що символізувало ім'я Вацлава Гавела на європейському континенті в 60-70 роках? Коли ви вперше почули про нього?

32-х річний тоді Вацлав Гавел брав активну участь у Празькій весні, але він ще не був в числі лідерів і про нього тоді мало було відомо в Радянському Союзі. Але в 1975 році, тобто через сім років після окупації, коли з'явився, в тому числі в радянському "самвидаві" і радіоголосах, його відкритий лист Першому секретарю ЦК КП Чехословаччини Густаву Гусаку з різкою критикою існуючих в країні порядків і особливо після появи в 1977 році "Хартії 77" і що послідувало потім, його арешту, звичайно про нього заговорили в широких колах і він став одним з найпопулярніших людей в Чехословаччині.

Його популярність і симпатії до нього різко зросли після того, як він разом зі своїми однодумцями восени 1989 року створив "Громадянський форум", що став головною опозиційною силою проти комуністичного керівництва країни, очолив "оксамитову революцію", яка в кінцевому рахунку привела до повалення комуністичного ладу в Чехословаччині.

А незабаром після цього його цілком логічно обрали першим президентом вільної Чехословаччини. Я повністю поділяю думку, що він був одним найкращих президентів на європейському континенті.

Україні у цьому випадку не пощастило. В'ячеслав Чорновіл, який за своїми діловими якостями і моральної чеснотами був майже ідентичний до Вацлава Гавела, на президентських виборах після здобуття Україною своєї незалежності отримав підтримку всього 25% виборців і через кілька років загинув в автомобільній катастрофі, яка, на думку досить багатьох дослідників була не випадковою.

 
Лариса Богораз, В'ячеслав Чорновіл, Мустафа Джемілєв, Вацлав Гавел


- У вас було три зустрічі з Гавелом. За яких обставин пройшли вони? Про що ви говорили?

У середині 90-х років один із співробітників чеського посольства, який часто відвідував офіс Меджлісу в Сімферополі, досить щільно займався організацією нашої зустрічі з Вацлавом Гавелом.

Він говорив, що Гавел дуже цікавиться проблемою кримських татар і що він неодноразово бачив на столі президента виданий в США в 1988 році збірку Едвада Олворта "Tatars of the Crimea: Their Struggle for survival" з підкресленими ним моїми словами на судових процесах про Чехословаччину і Празьку весну.

Але окремої зустрічі якось не вийшло. Зустрілися в перший раз в офісі президента в Празі в 1998 році, коли Гавел на 30-річчя "Празької весни" запросив до себе в гості всіх радянських дисидентів, які в тій чи іншій формі протестували проти окупації Чехословаччини в серпні 1968 року.

Другий раз зустрілися і сфотографувалися на київському Майдані в 2004 році, коли він спеціально приїхав в Україну, щоб підтримати нашу "Помаранчеву революцію". Народу навколо було багато, всі хотіли потиснути йому руку, і грунтовної розмови з ним там не могло бути.

Остання третя зустріч відбулася в 2011 році незадовго до його смерті. Я був запрошений до Праги на щорічну міжнародну конференцію "Форум 2000", де обговорюються глобальні проблеми планети і питання розвитку демократії в світі.

Відкривав конференцію сам засновник цього форуму Вацлав Гавел. Було помітно, що він ледь тримається на ногах, його здоров'я було вже грунтовно підірвано. Після проголошення короткої промови він пішов.

Через деякий час до мене разом з нашим послом в Чехії підійшов один з помічників Гавела і сказав, що Президент хоче зі мною поговорити, але дуже просив, щоб зустріч була недовгою, всього 5-7 хвилин, тому що він дуже хворий.

 

Проте, наша зустріч була досить тривалою. Він тримав мене за руку і ставив чимало запитань про становище кримських татар, про ситуацію в Україні, про настрої людей.

У той час ми займалися організацією всесвітнього конгресу з питань гарантій безпеки і розвитку кримськотатарського народу і я поділився з ним нашими планами.

Він сказав: "Сам я на цьому конгресі навряд чи зможу взяти участь – ви бачите стан мого здоров'я. Але я докладу всіх зусиль, щоб забезпечити участь в цій конференції найвизначніших політичних діячів з багатьох країн. Тільки перешліть мені якомога більше матеріалів з кримськотатарської проблеми".

А я як раз прихопив з собою на цю зустріч досить значний пакет матеріалів. На цьому ми й розійшлися.

 

Через два місяці надійшло повідомлення про смерть Вацлава Гавела і запрошення на його похорон. Я до сьогоднішнього дня не можу пробачити собі, що не зміг поїхати на похорон цієї прекрасної людини нашої планети, тому що саме на цей день була запланована поїздка в Анкару для зустрічі з президентом Туреччини Абдуллою Гюлем.

Але на похоронах, де зібралися лідери багатьох країн світу, починаючи від президентів США, Франції і прем'єра Великобританії, брала участь і наша делегація на чолі з першим заступником голови Меджлісу Рефатом Чубаровим.


- Іноді з вуст політичних діячів, в тому числі з Чеської Республіки, звучить риторика про необхідність прийняття з російської анексією Криму. Що б ви відповіли на це?

Якщо говорити про Чехію, то мова, мабуть, йде про недалекоглядні висловлювання з приводу Криму президента Мілоша Земана, тому що там крім нього ніхто таких дурниць не говорить.

Причому, відразу ж після його висловлювань зазвичай йдуть заяви МЗС Чеської Республіки про те, що ці висловлювання не відображають позицію чеської держави, а також критичні публікації в чеській пресі.

Суть його висловлювань, які повторювалися кілька разів, зводилися до того, що Росія вже Крим ніколи назад не віддасть, краще з цим змиритися і попросити за це у Росії якусь грошову компенсацію.

Після першого такого його висловлювання в 2014 році відразу на вулицях і площах Праги з'явилися бігборди з моїм портретом і словами чеською мовою: "За висловлення незгоди з радянською окупацією Чехословаччини в 1968 році я відсидів у в'язниці три роки. Зараз президент Чехії закликає змиритися з анексією Криму".

 

У серпні 2018 роки я та ще кілька живих радянських дисидентів були запрошені до Праги на заходи, присвячені 50-річчю окупації Чехословаччини. Пам'ятаю, якими бурхливими оплесками реагували чехи на мітингу в ті дні біля посольства Росії в Празі, коли я, звертаючись до Земана, сказав, що "ви, пане президенте, мабуть, щось переплутали, бо Україна – це не та країна , яка торгує своїм суверенітетом і своїми територіями".

На наступний день після цього мітингу з адміністрації президента звернулися до Павла Литвинова, відомого дисидента, учасника демонстрації на Красній площі в Москві 25 серпня 1968 року, з пропозицією про зустріч радянських дисидентів із Земаном, але з побажанням, щоб на цій зустрічі не було Мустафи Джемілєва. У відповідь Литвинов послав кудись і Земана, і цю зустріч.


- Але є ж інші чеські політики, що засуджують окупацію...

Так, власне. Добре пам'ятаю, як в Брюсселі на одній конференції Європарламенту по Криму в січні 2018 року депутат від Чехії Яромир Щетина попросив слова і підійшовши до мікрофона сказав, що він хоче вибачитися перед Джемілєвим і кримськотатарським народом за ганебні слова свого президента про Крим .

В цілому, Чехія завжди активно підтримує в Євросоюзі і НАТО санкції проти Росії за окупацію Криму, реалізовує різні програми на підтримку кримських татар.

У багатьох країнах Європи були, та й в усьому світі, є і будуть численні угруповання, періодичні видання, політичні діячі та цілі політичні партії, які лобіюють інтереси Росії. Величезні кошти, які витрачає Росія на ці речі, звичайно дають якісь плоди, але вони поки погоди не роблять.


- Поговорімо про сучасну ситуацію на півострові. Які ключові зміни відбулися за останні шість з половиною років в Криму?

Всі ці роки Росія активно займалася мілітаризацією Криму, завезенням туди величезної кількості озброєнь, переселенням російських громадян на півострів, будівництвом нових військових об'єктів, доріг стратегічного значення, житла переважно для своїх військових і переселенців, придушенням будь-якого інакомислення і переслідуванням інакомислячих.

Економіка півострова провалилася, як то кажуть, нижче плінтуса. Сільське господарство в районах, які зрошувалися дніпровською водою, особливо в північній частині Криму, практично вбито. Завдано величезної шкоди й екології.

 
фото автора

Зовнішньоторгівельні оберти, що є одним з істотних показників стану економіки країни або регіону, зменшилися більш ніж в 20 разів. Бюджет Криму приблизно на 80 відсотків є дотаційним і взагалі півостров став для Росії, особливо після нашої продовольчої і енергетичної блокади, найбільш дотаційним регіоном.

Відбулися помітні зміни або протверезіння в мисленні у тієї частини населення, яке висловлювало своє захоплення в перші дні окупації. Але висловлювати свої настрої і міркування зараз зі зрозумілих причин вони не можуть.


- Правозахисники фіксують понад 1500 випадків порушення прав людини, більшість з яких стосується кримських татар. Чому?

Це цифра про порушення прав із застосуванням насильства, але думаю, що правопорушень в цілому було значно більше. Адже далеко не всі вони фіксуються.

Дуже часто люди бояться повідомляти про вчинене проти них беззаконня і, тим більше, щоб їхні імена з'являлися у засобах інформації, оскільки не безпідставно вважають, що потім може бути тільки гірше для них.

Сумнозвісний був приклад у 2014 році. Один наш молодий чоловік, студент вишу був викрадений, а за деякий час його труп знайшли з ознаками катувань. Влада склала акт, що він загинув від передозування наркотиків.

І це про молоду людину, яка жодного разу в житті не курила і не пила спиртного. На похоронах, коли у його матері наші активісти запитали, чому вона мовчить – адже це явне вбивство, та зі сльозами на очах прошепотіла: "У мене є ще один син, я за нього боюся".

А те, що більшість репресій припадає на кримських татар, цілком зрозуміло. Окупанти особливо зацікавлені, щоб корінний народ Криму висловлював радість з приводу захоплення їхньої батьківщини, але оскільки цього не відбувається і не відбудеться, оскільки вони найактивніше бойкотують різні їхні "референдуми", "вибори" та інші заходи та проводять свої заходи, які не до смаку окупантам, то й маховик репресій розкручується все більше.

 

Кожен кримський татарин, якщо тільки він не в числі незначної групи колаборантів, в очах окупантів потенційний терорист, сепаратист, "меджлісовець".


- Чи ми можемо говорити про існуючу стратегію деокупації Криму? На чому повинна сфокусуватися українська влада і якої тактики мають притримуватись кримські татари, що живуть на півострові?

Чітко розписаної стратегії у нової влади поки немає. У перші місяці каденції нового президента України (Володимира Зеленського – ред) про Крим навіть трохи призабули. Але для справедливості скажу, що приділялося достатньо багато уваги питанню звільнення наших політв'язнів шляхом обміну їх на російських терористів, що знаходяться у нас.

Цей метод я спочатку вважав хибним, бо таким шляхом ми не захистимо своїх співгромадян, що знаходяться в окупації. Адже ми маємо справу не з правовою державою і, після звільнення подібним шляхом декількох десятків наших людей, Путін може вчергове кинути в свої катівні у кілька разів більше заручників.

Взагалі, стратегія країни зі звільнення окупованої частини свій території повинна базуватися на її реальних можливостях. Можливості ж у нашої країни зараз досить обмежені, тому основна надія на посилення міжнародного тиску на окупанта.

Але сидіти склавши руки або робити кроки, щоб сподобатися Путіну і не дати йому привід для нових агресивних дій щодо України та розраховувати на те, що хтось відкись прийде і звільнить нашу територію – шлях явно тупиковий. Адже допомагають тільки тим, хто сам щось робить.

Те ж саме можна сказати і щодо жителів окупованих територій. Ми з самого початку окупації дотримувалися і зараз дотримуємося думки, що наші співвітчизники не повинні залишати Крим, треба залишатися жити на своїй батьківщині за будь-яких обставин.

Але мається на увазі жити зі збереженням своєї громадянської та національної гідності, не схиляти голову перед окупантами. Якщо ж наші громадяни там, скуті страхом, будуть, як то кажуть, "тихіше води, нижче трави" або, ще гірше, своїми діями, висловлюваннями або бездіяльністю сприятимуть окупантам в створенні якоїсь ідилії благополуччя і щастя в складі Росії, то користі від такої філософії "Жити в Криму!" ніякої немає, а навпаки – тільки шкода.



Зрозуміло, гідне життя в окупованій території пов'язана з ризиками, щонайменше, економічними та соціальними – як то втратою роботи, бізнесу. Але коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?


- Ви говорите про те, що одним із ключових факторів процесу декокупації – активна участь міжнародної спільноти. Які саме кроки мають бути зроблені?

Вважаю, що в першу чергу потрібно докласти максимум зусиль для створення міжнародної платформи для переговорів щодо забезпечення територіальної цілісності України.

Нещодавно, в кінці травня, віце-прем'єр-міністр України Олексій Резніков опублікував в американському "Atlantic Council" хорошу статтю, де йдеться про необхідність створення такої платформи на базі країн – підписантів Будапештського меморандуму 1994 року – те, про що ми говорили ще кілька років тому.

Росія, особливо напочатку, буде категорично відмовлятися брати участь в цих переговорах і буде повторювати свою мантру "Крым Территория России Вопрос Закрыт", але шляхом накладення в наростаючому темпі жорстких санкцій на агресора за невиконання ним рішень учасників платформи про покрокові заходи щодо захисту прав мешканців на окупованих територіях і деокупацію вцілому, можна добитися тектонічних зрушень.


- Мустафа аг'а, намалюйте вашу ідеальну картинку майбутнього Криму.

В умовах окупації ніякого світлого майбутнього для Криму і його мешканців, не кажучи про кримських татар, звичайно ж, немає і бути не може. А яким буде Крим після деокупації, багато в чому буде залежати від самих мешканців півострова і України.

Упевнений, що Україна врахує помилки минулого і докладе свої зусилля, щоб Крим став процвітаючою кримськотатарською національно-територіальною автономією.

 
Алім Алієв та Мустафа Джемілєв

Роми. Ті, що пройшли крізь Голокост

В ніч з 2 на 3 серпня 1944 року в таборі смерті Аушвіц-Біркенау нацисти за кілька годин знищили в газових камерах 3,5 тисячі ув’язнених ромів. Тільки у цьому таборі за роки війни було знищено більш 20 тисяч ромів з 14 країн Європи. Рішенням конференції найбільших ромських організацій світу цей день оголошено Міжнародним днем пам’яті жертв геноциду ромів. В Україні цю дату офіційно встановлено постановою Верховної Ради в 2004 році.

Як Мазепа вбив Зеленського. 10 цікавих фактів про гетьмана та його родину

Над постаттю Івана Мазепи було зображено янгола зі смолоскипом, а ще вище угорі містилася цитата з Горація: «SI FRACTUS ILLABATUR ORBIS IMPAVIDUM FERIENT RUINAE!» («Безстрашний поляжу під руїнами світу, що руйнується!»).

Леся Бондарук: «Справа Юрія Дмитрієва не в обвинуваченні, а в замовленні проти нього…»

«Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з «гебешною удалью» викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно… А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія «екстремізму», під цю дудку відбуваються найпідліші речі…»

Мустафа Джемілєв: Коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?

Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення радянського союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоуправління, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт статус живої легенди. Це невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.