Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.

Ігор Галагіда

"Історична правда" публікує Інтерв'ю з професором Ґданського університету, дослідником історії української меншини у Польщі та польсько-українських відносин – Ігорем Галагідою з люб'язного дозволу авторки та видання "Наше Слово".


Розмова відбулася під час ІІ Наукової конференції Українського історичного товариства (11-12 вересня 2020 року, Перемишль). Вона продовжує тему доповіді ""Хто русин, хто поляк…" Злочини щодо українського мирного населення в перемиському повіті взимку і навесні 1945 року (актуальні статистичні дані)".


- У темі вашої доповіді є уточнення щодо останньої статистики. Наскільки я розумію, це стосується досліджень, якими ви зараз займаєтеся. Чи можете розказати більше про цей науковий проєкт?

Ідея встановлювати прізвища жертв польсько-українського протистояння часів війни та повоєнного періоду з'явилася ще п'ять років тому, коли ми з Мирославом Іваником з Торонто в оттавському архіві вивчали документи із спадщини Володимира Кубійовича.

Через три роки наш задум перетворився на дослідницький проєкт. Це – своєрідна відповідь на суперечку, яка триває між польськими та українськими істориками. Й одна, й інша сторона наводить абсолютно фантастичні, неправдиві кількості жертв. Тому і з'явилася ідея почати дослідження, яке мало би чітко встановити ці дані.

Це – наш спосіб змінити парадигму в історичних дискусіях: дотепер на перший план виходили суперечки про те, хто почав цей конфлікт і хто кого вбивав. Звичайно, нас це теж цікавить, але передусім ми хочемо знати, хто загинув, встановити їхні прізвища (наскільки це ще взагалі можливо).

"Пам'ятати кожну людину" – цей вислів владики Української греко-католицької церкви Бориса Ґудзяка, президента Українського католицького університету, добре передає нашу мету.


- Це може бути проблемно?

Узагалі треба сказати, що наш проєкт запізнився на чверть століття. Це особливо помітно в Україні. У Польщі вже з 90-х років проводили дослідження, збирали свідчення – їх, до речі, публікувало й "Наше слово". Цим займалися Євген Місило, Богдан Гук. В Україні такого зовсім не відбувалося, і, правду кажучи, майже не відбувається й сьогодні.

Читайте також: Богдан Гудь: Волинь перед Волинню

Коли дослідник їде в якесь село в Україні, йде до голови сільради, вчителя або священника, і каже – в документах написано, що тут загинули люди, усі роблять великі очі та відповідають: не може бути, ми про це не знаємо. Але якщо піти на цвинтар і походити там, то виявляється, що могили все-таки є. На жаль, старожилів, які можуть пам'ятати ті події, стає щораз менше.

Наш проєкт запланований на 4-5 років, над ним працюють 6 істориків: 4 з України та 2 з Польщі. Це відносно невелика команда, відтак ми виробили власний спосіб проведення пошуків.

Ми не лише гортаємо архівні документи, збираємо свідчення, ходимо по цвинтарях, читаємо літературу, але й вносимо всі отримані дані в електронну базу, яка дозволяє не тільки встановлювати загальну кількість загиблих, але й фільтрувати інформацію. Так ми уникаємо повторення одних і тих самих прізвищ, які декілька разів зафіксовані у різних джерелах.


- Здається, таке повторення лежить в основі тих космічних цифр, якими оперують політично налаштовані історики.

Так. Оскільки ми зараз у Перемишлі, то згадаю, що в результатах досліджень місцевих польських науковців, буває, одні й ті самі імена у списках повторюються двічі, а то й тричі.

Наш проєкт триває лише два роки, тому я не хочу сьогодні озвучувати точні цифри, особливо вгадувати, яким вони будуть у результаті досліджень, але перший том уже знаходиться на етапі редакційного опрацювання та піде до друку цього року.

Він стосується українських жертв Холмщини в період окупації. Вдалося встановити 4908 убитих або поранених українців, серед них – 4615 поіменно.



- Наскільки я розумію, ваша команда розділила роботу за територіальним принципом.

2 людини відповідальні за Волинь, 2 – за Галичину і 2 – за Польщу, хоча, як я згадував, у Польщі вже зроблено досить багато. Але зараз є нові можливості, яких не було в 90-х роках – маю на увазі відкриття архівів спецслужб.

Взагалі те, що зберігається в архівах Інституту національної пам'яті, має колосальну цінність. Там можна знайти не тільки документи польського чи українського підпілля, а й, наприклад, папери з суду чи прокуратури, які раніше не були доступні. Це феноменальне джерело!

Хоча б такий зразок: у спогадах згадується вбивство українців перед Великоднем 1945 року в невеличкому присілку Халупки біля села Іскань – вночі прийшли бандити і убили 17-18 людей. Це була єдина інформація.

Мені вдалося знайти документи, з яких стало відомо, що після вбивства було слідство, приїхала міліція, зібрала свідчення; був також лікар, тіла обстежили.

За допомогою цих джерел ми змогли встановити точну дату (насправді це ніч із 7 на 8 лютого 1945 року), маємо прізвища людей, які загинули (16 осіб, серед них 8 жінок й 5 дітей; 2 інших дітей померли від ран у лікарні), а також – вияснили, що злочин скоїв, імовірно, місцевий відділ польського підпілля. Так крапля за краплею ми збираємо інформацію.

 
Протокол лікарського обстеження тіла 18-літньої Катерини Даньчак вбитої вночі з 7 на 8 лютого 1945 р. на "Халупках" (присілок села Іскань Перемиського повіту)


- Який період охоплюють ваші дослідження?

З 1939 до 1947 року – з початку війни до акції "Вісла". Хоча у випадку Галичини він коротший, до 1945 року, тобто до завершення польсько-українського протистояння.

Говорячи про польсько-український конфлікт, треба пам'ятати про нюанси, бо були додаткові гравці – німці, совєти. Виявляється, що після того, як територіями нинішньої Західної України пройшов фронт, у Галичині, на Тернопільщині та Львівщині два місяці існувала польська міліція під радянським командуванням, про що досі не згадувалося в жодній статті.

Читайте також: "Польська міліція" на службі "других Совєтів"

Ці формування боролися з підпіллям, але також інколи вбивали мирних людей. Тому результати наших пошуків можуть бути досить цікаві.

На першому етапі проєкту ми в основному фокусуємося на українських жертвах, але, якщо натрапляємо на дані про поляків, то, звичайно, їх також записуємо, щоб у майбутньому мати змогу доповнити чи скоригувати дослідження інших істориків з Польщі чи України.


- Хто все це організовує, фінансує, займається друком публікації?

Ми хотіли, щоби дослідження були відокремлені від будь-яких польських чи українських державних установ, тому проєкт ми реалізовуємо при Українському католицькому університеті. Це – шанований навчальний заклад, визнаний найкращим недержавним університетом в Україні, його знають також у світі.

Нашу ідею добре сприйняли у колі істориків і керівництва УКУ. Університет збирає кошти на дослідження, ми не беремо грошей ані від польської, ані від української держави, щоб уникнути закидів про політизацію теми – адже згодом результати можуть бути несподіванкою для обох сторін.


- Чому?

Бо виявиться, наприклад, що українських жертв менше, ніж польських, чого історики в Україні можуть не сприйняти позитивно. І не забуваймо, що там іноді також озвучують дуже великі цифри, не підкріплені фактами. А з іншого боку, дані можуть бути більшими, ніж ті, що наводять деякі польські науковці.


- Як це виглядає в контексті Перемиського повіту?

Я хотів би звернути увагу на недовгий, але важливий період – перші 6 місяців 1945 року. На лінії від Південної Холмщини через ярославський, перемиський регіон і аж до Ліського повіту тоді відбувалися масові злочини проти українського населення.

Із лютого до травня 1945 року можна зауважити значне зростання кількості українських жертв у Перемиському повіті – загалом не менше 800 людей. У січні було їх 14, вже у лютому – 155, у березні – 156, у квітні – аж 441, а в травні і червні – 11 і 18 відповідно. Більшість квітневих загиблих – це жертви злочинів у Малковичах, Березці, Бахові.

 
Протокол обстеження місця загибелі українців з села Вільшани Перемиського повіту, 8.03.1945 р.


- Я знаю, що ми фокусуємося на потерпілих, але саме собою виникає питання – хто за цим стоїть?

Тут немає однозначної відповіді. Найбільше українців тоді вбили члени підрозділів польського селянського підпілля, зокрема Селянської варти безпеки (Ludowej Straży Bezpieczeństwa), якою командував Роман Кісєль на псевдонім Семп (Sęp). Це він та його формування відповідають за Березку, Бахів, Малковичі.

Відносно небагато українців вбило Польське військо, 2-3 людини; 23 особи загинули від рук совєтів (НКВД або прикордонників; серед жертв було 10 партизанів УПА).

Щонайменше 128 людей вбили працівники Громадянської міліції (Milicji Obywatelskiej), які робили це або прямо в селі, або арештовували українців і розстрілювали їх по дорозі. 28 осіб загинули також через українське підпілля – служби безпеки ОУН або УПА.

Є досить велика кількість людей – 141 – чиїх убивць ми не знаємо. У документах або свідченнях написано, що злочин вчинила невідома банда, просто "поляки" або "банда, яка говорила польською". Але невідомо, чи це було підпілля, чи місцеві злочинці.

Треба пам'ятати, що частина тих подій – це просто кримінальні напади. ІІ Світова, як і будь-яка війна, призвела до деморалізації суспільства, було легко дістати зброю, тому злочини були буденністю – зокрема і вбивства.


- Чи можна ще встановити, що це були за "банди"?

Можна спробувати, співставляючи різні джерела. Наприклад, знаючи дату події, можна пошукати, чи злочин був зафіксований у рапортах міліції, документах українського та польського підпілля, у літературі.

Буває, що в записах є повідомлення про акцію проти "упівців", але, зіставивши числа, ти розумієш, що загинули не партизани, а мирне населення. Це копітка праця – порівнювати різні джерела, але це може дати загальну картину. Хоча треба пам'ятати – вона ніколи не буде повністю цілісною.

 

Схеми місць у хатах, в яких знайдено тіла українців села Трійчиці Перемиського повіту вбитих вночі з 22 на 23 лютого 1945 р.

- Словосполучення "банди УПА", яке функціонує у польському дискурсі, – чи воно не показує, що і серед українців були злочинці, яких помилково приписували повстанцям і які також вчиняли злочини?

Деморалізація була загальна, злодії і вбивці траплялися і серед українців. Взагалі польські жертви на території Перемиського повіту не досліджені детально.

Маємо машинопис – опрацювання римо-католицького священника Владислава Пйонтковського, який ще у 80-х роках на основі свідчень людей зробив список жертв латинської перемиської єпархії часів ІІ Світової війни. Дивлячись на це з перспективи сорока років, ми бачимо багато помилок і перекручень.

Станом на сьогодні я можу сказати, що маю у своїй базі дані про близько 200 поляків, які загинули в Перемиському повіті у січні-червні 1945 року.


- Чи період, про який ви говорите, – це найтемніший епізод історії українців у Польщі?

Один із них, але не єдиний. У часи, про які я згадував, головними гравцями були підпілля та міліція, яку лише створювали. Потім ситуація змінилася. У червні 1945 року кількість жертв раптово зменшилася – у результаті підписання порозуміння між польськими та українськими партизанами.

Але восени того ж року з'являється новий гравець – Польське військо – аби провести насильницьку акцію (бо пам'ятаймо: переселення в радянську Україну, хоч в теорії і мало бути добровільне, насправді таким не було – у процесі виселення брали участь військові).

Для нас, українців у Польщі, травмою є акція "Вісла", але насправді це переселення в радянську Україну, особливо у 1945-46 роках, було набагато жорстокішим і брутальнішим.

Тоді Польське військо вчинило злочини у Горайці на Любачівщині та Завадці-Морохівській, яку армія тричі пацифікувала (пацифікація – насильницькі акції щодо локалізованих етнічних та національних меншин – ред.) на початку 1946 року.




- Звідки взялася цитата "Który Rusin, który Polak"?

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали.

Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.



Усіх, хто може допомогти у встановленні поіменних жертв польсько-українського конфлікту, має документи або фотографії, пов'язані з цим питанням, просимо зв'язатися з професором Ігорем Галагідою (pamyatprozhertvy@gmail.com)

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.

Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.