Карабах 1988 – 2020: як не заплутатися у районах та назвах населених пунктів

Осіння війна 2020 року привернула увагу всього світу до Нагірного Карабаху. Вірмено-азербайджанський конфлікт там триває вже три десятиліття.Однак остання ескалація кардинально змінила контури лінії зіткнення, призвела до істотних політичних наслідків. Ми мали нагоду спостерігати азербайджанський наступ у режимі реального часу. Протягом короткого часу оглядачі опанували назви населених пунктів та районів, ознайомилися із ландшафтом і транспортною інфраструктурою регіону.

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання "Цензор.НЕТ".


Втім, питання до географії Карабаху залишаються. І так непростий адміністративний устрій регіону, зазнав суттєвих пере форматувань уже під час конфлікту. Забагато анклавів, альтернативних (азербайджанських та вірменських) перейменувань і кордонів як на регіон, що розміром менший ніж Тернопільська область.

Розібратися у цьому вирішили разом з картографом-дизайнером Андрієм Карбівничим. Для наочності створили чотири карти адміністративно-територіального устрою Карабаху і прилеглих територій: пізньорадянського періоду, довоєнних (2020) азербайджанського і вірменського, а також карту змін, які відбулися на наших очах, зумовлених наслідками перемоги Азербайджану.



Край анклавів

Вірмено-азербайджанський політичний простір на Південному Кавказі – це зона анклавів та вузьких коридорів, які з'єднують чи роз'єднують території адміністративних одиниць. Так сталося не випадково, адже ще на момент встановлення кордонів радянських республік у 1920-х роках тутешні народи розселялися дуже перемішано.

Провести зручні та водночас "справедливі" кордони було практично неможливо. Звісно, не обійшлося і без політичних міркувань. Окремі території під час подій 1918-1921 років набули політичного статусу, який було неможливо ігнорувати. У даному матеріалі ми не станемо зупинятися на конкретних мотивах накреслення таких кордонів.

 
Для збільшення натисніть тут

Чи є певна територія анклавом або ексклавом – залежить від позиції спостерігача. "Чужорідні" вкраплення на своїй території – це анклави. Свої ж землі, від'єднанні від основного масиву, називаються ексклавами.

Найбільшим ексклавом на Кавказі є Нахічеванська Автономна Республіка, яку від основної території Азербайджану відокремлює вірменський регіон Зангезур або ж Сюнік. Внаслідок вірмено-азербайджанського конфлікту прямий і найкоротший шлях сполучення Баку з Нахічеванню був заблокований.

Відтак, основний маршрут став пролягати в обхід Вірменії та Ірану – через Грузію і Туреччину. З останньою державою Нахічеванська АР з'єднана вузьким коридором завдовжки 10,5 і завширшки 0,5-2,5 км. Це єдине місце, де Азербайджан має спільний кордон зі своїм стратегічним союзником Туреччиною.

Перед конфліктом кінця 1980-х на території Вірменії було три дрібні анклави Азербайджану з селами Юхари Аскіпара, Софулу, Бархударли і Кяркі. Три перших села належали до Казахського району, а останнє було анклавом Нахічеванської АР, яка сама є азербайджанським ексклавом.

До серпня 1992 року на території Азербайджану існував вірменський анклав Арцвашен. Внаслідок конфлікту всі ці анклави та деякі території поблизу них були окуповані, фактично ліквідовані. На наші карти потрапляє Арцвашен, який азербайджанці після захоплення перейменували на Башкенд.

Нагірно-Карабахська автономна область (НКАО) не вважалася ексклавом Вірменії, адже входила до складу Азербайджану. Але ця вірменська автономія була звідусіль оточена звичайними азербайджанськими районами.

Кельбаджарський, Лачинський і Кубатлинський райони Азербайджану примикали з заходу до Вірменії, а зі сходу до НКАО. Основна магістраль сполучення між вірменською республікою та вірменською автономією проходила через азербайджанський райцентр Лачин, так званий "Лачинський коридор".



За останнім загальносоюзним переписом 1988 року, 77% населення НКАО були вірменами, а 21,5% азербайджанцями. Вірмени чисельно домінували у чотирьох з п'яти районів автономії. Ситуація у Шушинському районі суттєво відрізнялася: 92,5% його населення були азербайджанцями і лише 6% вірменами.

Дрібні села НКАО були переважно моноетнічними – або вірменськими, або азербайджанськими. Лише більші населені пункти мали чисельне представництво обох етнічних громад.

В усіх прилеглих до НКАО азербайджанських районах, крім одного, титульний народ складав абсолютну більшість. Винятком був Шаумяновський, де вірмен проживало 79%, а азербайджанців 16%.Значна вірменська меншина була присутня також у Ханларському та в смузі азербайджанських районів на північний захід від Карабаху.

Деякі райони автономної області мали свої ексклави у сусідніх районах Азербайджану і навпаки – містили анклави прилеглих районів. Крім того були ексклави і між самими районами НКАО.

В ієрархії адміністративно-територіальних одиниць Радянського Союзу автономні області були вище звичайних областей, але нижче автономних республік. Нагірний Карабах мав статус, аналогічний до Південної Осетії.

Більшим обсягом прав володіли автономні республіки – Нахічеванська, Аджарська, Абхазька, Чечено-Інгушська тощо. Під час загострення національного питання наприкінці 1980-х автономні області. Як і автономні республіки прагнули підвищити свій статус до рівня союзних республік – суб'єктів СРСР.

Взагалі, початковою метою вірменського руху було просте приєднання НКАО до Вірменської РСР, а не створення ще однієї республіки. Якби так сталося, Нагірний Карабах згодом став би ексклавом незалежної Вірменії. Однак Єреван виявився неготовим до формальної анексії. Тому 2 вересня 1991 року була проголошена Нагірно-Карабахська Республіка (НКР), а 6 січня 1992-го вона ухвалила декларацію про незалежність.

 
Прапор НКР

На момент створення НКР Азербайджан вже був незалежною державою, що самовизначилася у межах території АзРСР. Фактично ж суверенітет Баку над НКАО був підірваний збройним сепаратистським рухом і втручанням союзного центру ще за пізньорадянських часів.

Більше того, вірмени знайшли формальну юридичну зачіпку: Азербайджан проголосив незалежність у формі відновлення демократичної республіки періоду 1918-1920 років, а тоді, мовляв, Карабах був поза азербайджанською юрисдикцією. Втім, як історичний, так і юридичний бік такої аргументації вкрай сумнівний.

Територіально самопроголошена НКР виходила поза межі НКАО, захоплюючи також Шаумяновський район і частину Ханларського (так званий Геташенський підрайон – околиці населеного пункту Чайкенд, який вірмени називають Геташен). Більшість своїх заявлених територій НКР змогла опанувати лише навесні-влітку 1992 року, але Шаумяновський район із Геташеном повністю не контролювала ніколи.

Проблему анклавів ще на початку конфлікту запропонував вирішити спеціальний радник Держсекретаря США Пол Гобл. "План Гобла" передбачав обмін коридорами: Лачинський мав відійти вірменам, а Мегрінський (між Нахічеванню АР і Зангеланським районом) – Азербайджану.

Однак передача Мегрі азербайджанцям переривала б сполучення Вірменії з Іраном, залишаючи республіку майже звідусіль оточеною тюркськими недругами.

Додаткова пропозиція – повернути Вірменії доступ до Ірану шляхом утворення коридору на заході Нахічеванської республіки – була неприйнятна для Баку, адже переривала б сполучення Азербайджану з Туреччиною. Як не крути – розплутати геополітичний вузол не вдавалося.

 
Пол Гобл


Топонімічна війна

У пізньорадянські часи частина населених пунктів Нагірного Карабаху мала вірменські назви, інша частина – азербайджанські. Зазвичай назва корелювалася з переважним етнічним складом населення міста чи села. Були також назви етнічно "нейтральні" та, як і скрізь, комуністичні.

При чому останні – у російській, азербайджанській та вірменській формах словотвору. Хвиля перейменувань, що почалася у 1989 році, відбувалися в рамках трьох парадигм: декомунізації, азербайджанізації, вірменізації.

Найперше, Азербайджан взявся за свою комуністичну топоніміку. Кіровабад знову став Гянджою, а Ждановськ – Бейлаґаном. Зазнали змін також назви райцентрів на честь азербайджанських комуністів та революціонерів: Мір-Башир, Касум-Ісмайлов і Ханлар.

Звісно, азербайджанці взялися і за вірменських більшовиків. Зокрема, перейменували два визначні адмінцентри, які носили ім'я керівника Бакинської комуни Степана Шаумяна – Степанакерт і Шаумяновськ. Так само зробили з райцентром Мартуні, названим на честь партійного псевдоніма більшовика Олександра Мясникова (Мяснікяна).

Вже без "декомунізаційного" аспекту а суто з етнічних мотивів перейменували Мардакерт на Агдере. Це та інші перейменування часто були відновленням старої тюркської топоніміки, переважно назв сіл та місцевостей які колись існували тут або поблизу.

Карабахські вірмени, що цікаво, вирішили не декомунізовувати свої адмінцентри, названі на честь Шаумяна та М'яснікяна. (Здається, навіть без формального рішення про перейменування, вони лише скоротили назву Шаумяновськ до Шаумяна.) І це попри те, що вірмени точно могли б підібрати натомість щось своє "дуже древнє". Напевно, для карабахських сепаратистів важив не комуністичний, а новий символізм цих міст-фортець, пов'язаний із переможною війною 1992-1994 років.

Зате активно вірмени взялися за перейменування азербайджанських назв, зокрема, семи підконтрольних їм азербайджанських райцентрів за межами колишньої НКАО. Тут вже черпали натхнення зі стародавніх джерел, якими так багата вірменська історіографія.

Наприклад, місто Фізулі перейменували на честь мелікства Варанди – одного з п'яти вірменських князівств Карабаху доросійської епохи. Попередня азербайджанська назва вшановувала пам'ять середньовічного поета Мухамеда Фізулі.

Були й інші підходи. Наприклад місто Ходжали перейменували на честь Христофора Іваняна – радянського ветерана Другої світової, який встиг побувати заступником командувача вірменських карабахських військ під час конфлікту 1990-х.

Сама назва вірменської республіки потребувала вірменізації, адже Карабах ("Чорний сад") – це тюркський топонім. Та вирішили не міняти аж так кардинально, а доповнити традиційну назву додатковою, взаємозамінною –"Республіка Арцах". На честь древньої вірменської провінції, відомої із середньовічних джерел.



Альтернативні райони

Адміністративні зміни, які запровадив Азербайджан під впливом конфлікту з вірменами, не змінили ще радянський територіальний поділ кардинально. Було ліквідовано автономну область і три райони, перенесено один райцентр.

 
Для збільшення натисніть тут

Найперше, що зробили – у лютому 1991 року приєднали Шаумяновський район до Геранбойського (колишнього Касум-Ісмайловського). Таким чином, здається, прагнули нівелювати вірменські претензії на цю територію, адже в укрупненому районі відсоток вірменського населення упав не лише фактично, але і за старою статистикою.

Втім, вірмени вважали це рішення нечинним, а депутати Шаумяновської райради засідали спільно з облрадою НКАО, коли проголошувалася НКР.

У листопаді 1991-го Баку врешті ліквідував де-факто неіснуючу НКАО. Разом з цим, Гадрутський район був приєднаний до Ходжавендського (колишнього Мартунінського), а центр Аскеранського перенесено з переважно вірменського Аскерану до переважно азербайджанського Ходжали. Відповідно, район став називатися Ходжалинським.

Восени 1992 року тоді ще підконтрольний Баку Агдеренський район (колишній Мардакертський) розформували, а його території передали Кельбаджарському, Тертерському (колишньому Мір-Баширському) та Агдамському. Укрупнені Кельбаджарський і Тертерський райони отримали спільний адмінкордон по Сарсангському водосховищу – у центрі скасованого Агдеренськогорайону.

Вірмени провели більш кардинальну реформу. Вони вирішили поділити між районами НКР всю підконтрольну їм територію. Шість старих районів НКР виросли за рахунок поглинання суміжних азербайджанських. Нові межі районів поза колишньою НКАО практично ігнорували традиційний (радянський) адміністративний поділ.

Натомість вони прокладалися по річках та інших природних бар'єрах. Це було зручно, адже йшлося про розподіл територій великою мірою опустілих, знелюднених. Характерно, що і руїни азербайджанського райцентру Агдам (Акна) адміністративно включили до складу міста Аскеран, створивши таким чином новий урбаністичний ексклав.

Із залишків: Кубатлинського, Зангеланського, більшої частини Лачинського і смуги Джебраїльського районів, які нікуди не увійшли, вірмени створили новий (сьомий) район НКР – Кашатагський. Свою назвувін отримав не за адмінцентром Бердзор (Лачин), а на честь історичного вірменського мелікства – Кашатага.

Теоретично в майбутньому передбачалася можливість обміну азербайджанських територій поза НКАО на визнання статусу НКР та повернення їй підконтрольних Азербайджану територій, на які Степанакерт претендував у 1991 році. Однак практично, окуповані азербайджанські райони "вросли" в НКР.



Непідконтрольні території, еміграційні адміністрації

Після завершення гарячої фази війни у травні 1994 року стабілізувалася лінія розмежування, або попросту фронт. Без миротворчих військ, тільки зі спостерігачами, як у нас на Донбасі.

Із незначними змінами ця лінія проіснувала до осені 2020 року. За офіційними заявами Баку, вірмени окупували 20% території Азербайджану, хоча незалежний підрахунок дає інший показник – близько 13%.

 
Для збільшення натисніть тут

Азербайджан втратив більшу частину колишньої НКАО – за винятком східних периферій Мардакертського (Адеренського) і Мартунінського (Ходжавендського) районів. Підконтрольна частина колишнього Мардакертського з селищем Ленінаван (перейменованим на Шихарх) відійшла до Тертерського району.

Повністю під контролем вірмен перебували Кельбаджарський, Лачинський, Кубатлинський і Зангеланський райони. Від Джебраїльського залишилося одне майже безлюдне село Джоджук Мерджанли. Значні частини Агдамського і Фізулінського районів азербайджанська армія втримала під контролем. Їх райцентри тимчасово перенесли відповідно у Кузанли та Горадіз.

Якщо створення еміграційної адміністрації Джебраїльського району лише для одного села було недоцільним, то для Ходжавендського, на перший погляд, це можна було зробити. Напевно, на заваді стало те, шо незважаючи на порівняно немалі розміри, підконтрольна Азербайджану територія на схід від Ходжавенду практично незаселена. Замість цивільних мешканців тут облаштувалися військові з інфраструктурою фронту і тилу.

Однак Азербайджан все ж докладав зусиль для позиціонування східної частини Ходжавендського району як "вільного Карабаху" (щось на зразок грузинської "Верхньої Абхазії" у Кодорській ущелині).

У нульових роках періодично з'являлися повідомлення про заснування там населеного пункту Наргізтепе, куди збиралися масово переселяти азербайджанських вигнанців із НКАО. Досі лишається неясним: існує Наргізтепе насправді, чи це була лише пропагандистська кампанія.

Назовні Баку транслював тезу про Нагірний Карабах і 7 окупованих районів. Такий підрахунок відповідав радше радянському адмінподілу, а не сучасному азербайджанському.

Розділяти ці території за статусом було зручно, адже міжнародна спільнота однозначно вимагала від вірмен повернути Азербайджану райони за межами колишньої автономної області. А от майбутній статус п'яти районів, що складали НКАО, був предметом дискусій.



Влада НКР також вважала, що деякі території республіки "окуповані Азербайджаном". Крім східної периферії Мартунінського і Мартакертського(де Ленінаван перейменували на Марагу), це звісно, весь Шаумяновський район. Увесь, але не весь.

Ще у 1995 році в азербайджанському селі Умудлу Мартакертського району (перейменованому вірменами на Акнаберд) була створена адміністрація Шаумяновського району у вигнанні. За кілька років вона переїхала у Карвачар (Кельбаджар).

Більшу частину "радянського" Кельбаджарського району вірмени "приєднали" до непідконтрольного їм Шаумяновського. Таким чином, південна (контрольована) і північна (непідконтрольна) частини нового Шаумяновського району НКР були з'єднані вузьким перешийком і розділені лінією фронту.

Перешийок цей розширили за рахунок передачі Шаумяновському району частини Мартакерського з селом Чаректар (Черекдар), позначеним у нас картах.

Виходило, що Кельбаджар/Карвачар до 2020 року був чи уявлявся адміністративним центром трьох дуже різних районів: радянського Кельбаджарського, який періодично згадували дипломати; однойменного азербайджанського, який простягався аж до Сарсангського водосховища; вірменського Шаумяновського, із досить химерною географією.



Наслідки осінньої війни

За 26 років з часу підписання Бішкекського протоколу про припинення вогню лінія зіткнення в зоні Нагірного Карабаху практично не змінилася. Звісно, позиційні бої регулярно спалахували, а в квітні 2016-го навіть відбулося щось на зразок репетиції розмороження конфлікту. Однак загалом ситуація відзначалася стабільністю. 

 
Для збільшення натисніть тут

Все змінилося за 45 днів збройної ескалації восени 2020-го. Вперше після літа 1992 року Азербайджан володів стратегічною ініціативою і успішно наступав за кількома напрямками. Військові перемоги стали підґрунтям дипломатичних. За деякими підрахунками, азербайджанська армія провернула контроль над 32,5% територій, а ще 40% вірмени погодились передати мирно.

Воєнним шляхом азербайджанці здобули 5 райцентрів: Фізулі, Джебраїл, Кубатли, Зангелан і Шушу. Повністю війська зайняли Фізулінський та Джебраїльський райони, частково – Зангеланський,Кубатлинський і Лачинський.

На території колишньої НКАО вдалося встановити контроль над більшою частиною Ходжавендського району, тимчасовий центр якого розмістився у Гадруті. Крім того, просунулися у Шушинському та Ходжалинському районах.

На північній ділянці фронту розширилися підконтрольні частини Тертерського району. Здобутий тут населений пункт Мадагіз одразу ж перейменували на Суґовушан. У ході боїв в горах Муровдагу вдалося закріпитися на невеликій території Кельбаджанського району (за азербайджанським адмінподілом).

За угодою про перемир'я від 10 листопада 2020 року Азербайджан зберігає за собою всі відвойовані території, ще три райони (Агдамський, Кельбаджарський і Лачинський) вірмени повернули мирним шляхом.

За графіком, визначеним угодою, першим Азербайджану мали передати Кельбаджарський район – до 15 листопада 2020 року. Однак, на прохання вірменської сторони, строки перенесли до 25 листопада. Тож спочатку 20 листопада азербайджанці отримали Агдамський.

Хоча в угоді це не було прямо зазначено, Агдамськийі Кельбаджарський райони Азербайджану повернули у радянських адміністративних межах. Таким чином, під вермено-російським контролем залишилося більша частина "радянського" Мардакертського району. Зокрема і Сирхавенд (вірменська назва Нор Газанчі), де перебуває спостережний пункт миротворчого контингенту, який за новим азербайджанським адмінподілом належить до Агдамського району.



Очевидно, сторони керувалися апробованим дипломатами принципом: розрізняти територію колишньої НКАО та інші азербайджанські райони. Якби за основу брали не радянський, а сучасний адміністративний поділ Азербайджану, то Кельбаджарський та Агдамський райони розділили б підконтрольну росіянам зону на дві окремі частини, залишаючи на півночі ексклав з частини Мартакертського/Тертерського району.

До 1 грудня 2020 року Азербайджану повернули Лачинськийрайнон, щоправда не весь. Під російським контролем залишається Лачинський коридор – смуга території завширшки 5 км з трасою і самим райцентром Лачин.

Угода передбачає, що коридор сполучення Карабаху з Вірменією не буде зачіпати Шуші. Також у тексті зазначається, що протягом трьох років має бути представлений план будівництва нового маршруту руху Лачинським коридором. Очевидно, мається на увазі виведення за межі коридору і повернення Азербайджану райцентру Лачин.

Угода не зазначає, як мають вчинити із частинами Кубатлинського і Зангеланського районів, підконтрольними вірменам станом на момент настання перемир'я. Швидше за все, вірмени мали їх просто залишити з огляду на географічну відірваність від основної території Нагірного Карабаху.

На решті територій, які до кінця 2020 року не передаються Азербайджану, залишається російський миротворчий контингент, основу якого складає 15-та окрема мотострілецька бригада (пункт постійної дислокації у Самарській області РФ).

Термін перебування росіян в Азербайджані визначений у 5 років з автоматичними продовженнями на п'ятирічні терміни за згодою сторін. У Баку не приховують, що розраховують на виведення миротворців у 2025 році з подальшою передачею території під прямий азербайджанський контроль.

Хоча угода передбачає виведення "вірменських збройних сил", нічого не сказано про керівництво та адміністрацію НКР. Здається, вони залишаються і продовжують здійснювати публічну владу, розділяючи свій "суверенітет" з командуванням російського миротворчого контингенту. На що саме ці вірмени сподіваються після 2025 року неясно.

 
Російські миротворці – 15-та окрема мотострілецька бригада

З точки зору адміністративного устрою НКР, вірмени втратили весь свій Гадрутський район, а також частини Мартакертського, Мартунінського і Аскеранського. Без райцентру опинився вірменський Шушинський район.

Від колись великого Кашатагського залишається лише сам райцентр Бердзор і вузький Лачинський коридор. З огляду на зазначені вище плани створення нового маршруту, Бердзор-Лачин може перейти під контроль Азербайджану ще до 2025 року.

Парадоксальним чином вірмени зберігають контроль над частиною свого Шаумяновськогорайноу. Йдеться про смугу з селом Чаректар, яку вони колись передали зі складу Мартакертськогорайону для розширення коридору до "окупованого" Шаумяна.

26 листопада з'явилося повідомлення, що вірмени спалили будинки у Чаректарі, помилково вважаючи, що село має передаватися Азербайджану. Очевидно, плутанина виникла через те, що за адміністративним поділом НКР Чаректер не належить більше до Мартакерського району.

Чи збереже адміністрація НКР у якомусь (еміграційному?) вигляді свої Шушинський, Кашатагський, Шаумяновський і Гадрутський райони – поки неясно.

Значний резонанс викликала ситуація довкола вірменського монастиря Дадіванк поблизу населеного пункту Ванк у Кельбаджарському районі. Ванк/Дадіванк примикає до старого Мардакертського або ж до Шаумяновського району НКР. Він має велике символічне значення для вірмен і на запрошення місцевого настоятеля росіяни розгорнули біля монастиря свій спостережний пункт.

Формально Ванк мав відійти Азербайджану разом із рештою Кельбаджарського району, однак схоже, що за якоюсь непублічною домовленістю росіяни залишились у монастирі.



Угода про перемир'я стосувалася також територій за межами Карабаху. Водночас із Агдамським районом вірмени повернули Азербайджану окуповані частини Казахського району, очевидно з анклавами Юхари Аскіпара, Софулу і Бархударли.

При цьому не було згадано про анклав Кяркі, що належав Нахічеванській АР. Звісно, як переможці, азербайджанці не будуть повертати вірменам Арцвашен/Башкенд.

Важливим пунктом угоди є забезпечення вільного транзиту між Нахічеванською АР і рештою Азербайджану через територію Вірменії. Сполучення має відбуватися під контролем російської ФСБ.

У тексті не було конкретизовано, чи йдеться саме про "Мегрінський коридор", згаданий ще у "плані Гобла". Так чи інакше, але новітня угода передбачила реалізацію старих ідей американського аналітика про обмін коридорами.

Карл XII в Україні. Розповідь кароліна. Частина друга

Відбулася Полтавська битва, про яку багато написали люди, які заздрили Карлу ХІІ і хвалили росіян. Я можу впевнено заявити, що шведи виграли так само, як і росіяни. Росіяни зранку Полтавської битви втратили стільки ж людей, скільки ми втратили наприкінці битви. Якби росіяни виграли так славетно, як вони і їхні прихильники намагаються стверджувати, то вони мали б переслідувати шведську армію. Але армія тільки на другий день перейшла через Дніпро

«Мельниківці» - також патріоти!

Це була величезна трагедія українського визвольного руху, адже як бандерівці, так і мельниківці однаково гинули в боротьбі за незалежність, але при цьому ще й поборювали один одного

Рудольф Вайль: вакцина від Голокосту

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.

Перелом у Громадянській війні у США: Геттісберг й Віксберг

Кожне око бачило легіони ворога, могутню непереборну хвилю океану озброєних людей, яка неслася на нас! Полк за полком, бригада за бригадою виходять із лісу й поспішно займають своє місце в строю напоготові до штурму. Горда дивізія Пікетта і ще якісь частини стоять на їх правому фланзі. Багряні прапори лопотять, їхні вершники мчать галопом угору-вниз; стволи й багнети вісімнадцяти тисяч бійців виблискують на сонці — похилий ліс блискучої сталі.