Карабах: гіркі плоди «Чорного саду»

Ескалація вірмено-азербайджанського збройного конфлікту, що почалася 27 вересня 2020 року, одразу стала дуже медійною темою. Жваво відгукнувся і український сегмент Фейсбуку: з’явилася низка дописів та обговорень про причини, характер і перспективи війни, а також про українські паралелі та українські інтереси в подіях на Кавказі

Переговори між вірменcькою та азербайджанською сторонами у Карабасі. 1918 рік

На перший погляд, коментувати карабахську проблематику – просто. Є багато відкритих джерел, передусім Вікіпедія, поверхневого ознайомлення з якими здається цілком достатнім. Аналогії та зовнішньополітичні стратегії напрошуються самі собою.

Але експерти-неофіти ризикують потрапити в пастку. Багато матеріалів, якими вони користуються, є політично заангажованими, неповними, неточними або ж застарілими. Спробуємо допомогти їм, виклавши деякі факти, які варто знати про Карабах.

Історія – не порадниця

Як більшість історичних регіонів Карабах не має однозначних географічних меж. Карабахське ханство, що існувало до початку ХІХ ст., займало східну частину Малого Кавказького хребта та рівнину в межиріччі Кури і Араксу.

Нині, зазвичай, мають на увазі меншу територію: колишню Нагірно-Карабахську автономну область (НКАО) або ж землі, підконтрольні адміністрації невизнаної "Нагірно-Карабахської Республіки" (НКР). Назва Карабах має тюркське походження і означає "Чорний сад". Вірмени, щоб підкреслити свою першість на цій землі, часто вживають іншу назву – Арцах, запозичену з античних і середньовічних джерел.

Історія регіону знає приклади як вірменського, так і азербайджанського державотворення, були тут періоди демографічного переважання як вірмен, так і азербайджанців. В епоху, що передувала поширенню націоналістичних ідей, вже давалися взнаки релігійна відмінність сусідів (мусульмани і християни), а також різні господарсько-економічні ніші, які вони посідали (скотарі та землероби).

У різний час більш привілейованою і впливовою групою в етносоціальній структурі населення краю встигли побувати представники обох народів. Такий історичний досвід, зазвичай, погано сприяє добросусідству. З початку ХІХ ст. території теперішніх Азербайджану і Вірменії перебували під владою Російської імперії, чия політика – коли зумисно, коли ні – підігрівала градус напруги.

Інтерпретація давнього минулого відіграє надзвичайно важливу символічну роль у сучасному вірмено-азербайджанському конфлікті. Сама по собі історія не відповідає на питання: в кого більше прав. Дискусія зайшла так далеко, що втратила будь який практичний сенс. Історія стала пропагандистською зброєю, тому до історичних аргументів, що голосно лунають з обох сторін, варто ставитися надзвичайно обережно і не шукати в них готові відповіді.

Територіальний конфлікт Азербайджану та Вірменії за Карабах не сягає глибини століть. Водночас, він не вигаданий і не спровокований більшовиками. Джерела сучасного протистояння варто шукати в часі розпаду Російської імперії та утворення модерних держав – Азербайджанської Демократичної Республіки (АДР) і Демократичної Республіки Вірменія (ДРВ). Обидві держави претендували на територію Карабаху і ще низку кавказьких регіонів. За них точилася війна, край якій поклала більшовицька окупація та радянізація обох республік.

 
Спірні території АДР, ДРВ і Грузинської Демократичної Республіки

Чи справедливі кордони?

Комуністична влада взяла на себе роль арбітра, зокрема, у врегулюванні територіальних проблем. Справедливо чи ні були накреслені кордони? Чи був злий умисел і розрахунок на постійно тліючий конфлікт? Відповіді на ці питання аж ніяк не очевидні.

На початку ХХ ст. етнічна картина Південного Кавказу була надзвичайно строкатою. З деякими обмовками, можна сформулювати загальний принцип: вірмени проживали у більш гірських місцевостях, азербайджанці селилися в долинах. Населення міст також не вирізнялося однорідністю.

В обох майбутніх столицях (Баку і Єревані) чисельне співвідношення громад вірмен та азербайджанців тоді було приблизно однаковим. Як не проводь кордони – в кожній з республік опинилося б чимало чужорідних етнічних анклавів. А політичні лідери Азербайджану і Вірменії (без різниці – національні чи комуністичні) виступали з максималістських позицій, вимагаючи собі всі спірні території.

Керуючись різними міркуваннями та підходами, більшовики врешті розподілили між республіками Південного Кавказу всі спірні землі. Гірська частина Карабаху, де переважало вірменське населення, була оформлена у вигляді автономної області в складі Азербайджану, яка пізніше отримала вже згадану назву з абревіатурою НКАО.

Автономна область була анклавом, між нею і Вірменією деякий час існував Курдистанський національний повіт Азербайджану з центром у місті Абдаляр (нині Лачин). В самій Вірменії, у районах прилеглих до цього "Червоного Курдистану", була значна присутність азербайджанського населення. Якби Карабах одразу приєднали до Вірменії, республіка разом з ним отримала б також додаткові відсотки до курдської і азербайджанської меншин.

 
Фрагмент етнографічної карти Кавказу за даними перепису 1926 р.

НКАО була не єдиним незручним адміністративним рішенням у цій частині Кавказу. На території Вірменії було кілька сільських анклавів Азербайджану, а на території останнього – один анклав Вірменії. Під час карабахського конфлікту ці дрібні острівці були захоплені і де-факто ліквідовані.

Але найбільш наочна проблема – Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від решти Азербайджану Вірменією. Химерні кордони ускладнили геополітичне положення як Вірменії, так і Азербайджану після здобуття ними незалежності. Варто зазначити, що зона конфлікту не обмежується Карабахом: лінія фронту простягається вздовж усього вірмено-азербайджанського кордону, включно з нахічеванською ділянкою.

Міацум проти територіальної цілісності

За останнім всесоюзним переписом 1989 року 76,9% населення НКАО складали вірмени, а 21,5% азербайджанці. Вірменський національний рух часів пізньої Перебудови підняв гасло приєднання автономної області до Вірменії.

Безоглядне втілення цієї політичної програми призвело до тривалої війни з Азербайджаном. Тут ми не станемо заглиблюватися у причинно-наслідкові зв'язки та переказувати всю хронологію збройного протистояння. Зупинимося лише на політичних та географічних аспектах карабахської проблеми.

На момент розпаду СРСР антиурядові вірменські сили контролювали більшість території НКАО. Попри це реалізацію програми "возз'єднання" (вірменською: "міацум") довелося відкласти на невизначений час. Республіка Вірменія виявилася неготовою стати державою-ізгоєм і наразитися на повномасштабну війну через анексію території сусіда.

Тому замість приєднання до Вірменії була проголошена ще одна вірменська держава: НКР. Як і низка аналогічних утворень, НКР досі не має дипломатичного визнання. Формально її не визнає навіть Єреван, попри те, що в усіх аспектах НКР тісно пов'язана з Вірменією, фактично утворює з нею єдиний державний організм.

 
"Нагірно-Карабахська Республіка" в межах НКАО та Шаумяновського району. Бракує "Геташенського підрайону" на частині території Ханларського району

Початково передбачалося, що до складу НКР увійде вся територія НКАО, а також прилеглі Шаумяновський район Азербайджану і частково Ханларський район (так званий "Геташенський підрайон"). Вихід за формальні межі АО і приєднання інших територій з вірменською більшістю населення був типовим проявом "балканізації" – неконтрольованого дроблення політичних одиниць в ім'я етнічного єднання. Втім, бойові дії внесли свої корективи у територіальну конфігурацію сепаратистської республіки.

План Гобла

Найбільш критичним для існування анклавну питанням було встановлення контрольованого сухопутного сполучення з Вірменією. На початку 1992 року вірмени захопили районний центр Лачин, таким чином, з'явився "лачинський коридор" між НКР та Вірменією. Одна з перших миротворчих ініціатив під час карабахського конфлікту якраз передбачала створення такого роду "коридорів".

Спеціальний радник Держсекретаря США Пол Гобл запропонував в обмін на збереження "лачинського коридору" передати Азербайджану "мегрінський коридор", який би з'єднував основну територію Азербайджану з Нахічеванською Автономною Республікою і водночас відрізав би Вірменію від Ірану.

Крім того, обговорювалася можливість передачі вірменам західної частини нахічеванської автономії – з тим, щоб відкрити їм сполучення з Іраном в іншому місці. Але такий варіант переривав сполучення азербайджанської Нахічевані з Туреччиною.

 
План Гобла 1992: Обмін "лачинського коридору" на "мегринський"

Пропозиції Гобла засвідчували те, як дуже незначні територіальні зміни на Південному Кавказі могли суттєво переформатувати цілий регіон. На той час вони здавалися надто сміливими і не знайшли підтримки з боку офіційних Баку і Єревана.

Азербайджанська АТО

Вже у 1991 році в Баку ухвалили адміністративні рішення, спрямовані проти вірменських сепаратистів. Шаумяновський район об'єднали з Касум-Ісмайлівським у Геранбойський район. НКАО була скасована, її п'ять адміністративних районів також зазнали змін.

Центр Аскеранського району перенесли в Ходжали. Гардрутський і Мартунінський були об'єднані в один – Ходжавендський. Мартакертський (найбільший в НКАО) розділили між двома районами поза колишньою автономною областю: Кельбаджарським і Тертерським.

У результаті контрнаступу влітку 1992 року азербайджанська армія встановила контроль якраз над тими територіями, щодо яких були ухвалені зазначені рішення: колишні Шаумяновський і Мартакертський райони, південні та східні периферії Ходжавендського району.

Колишній Шаумяновський район і "Геташенський підрайон" залишаються під контролем Азербайджану і сьогодні. З точки зору вірменської адміністрації, це "тимчасово окуповані" Азербайджаном території НКР. Так само вірмени трактують підконтрольні Баку східні околиці Мартакертського і Мартунінського районів.

 
Сучасний адміністративно-територіальний устрій Азербайджану. Згаданий у статті Ханларський район у 2008 р. перейменований на Гейгельський

Воєнна фортуна відвернулася від Азербайджану восени 1992 року. Незважаючи на серйозні успіхи на півночі Нагірного Карабаху, азербайджанцям забракло сил досягнути головного – перерізати "лачинський коридор", яким відбувалося постійне поповнення сил НКР.

Вірмени розпочали новий наступ і до грудня 1993 року не лише повернули контроль над більшістю територій НКАО, але й на всіх напрямках, крім північного, вийшли за її межі. Повністю або частково були окуповані сім азербайджанських районів: Лачинський, Кельбаджарський, Кубатлинський, Джебраїльський, Зангіланський, Фізулінський та Агдамський.

Сім окупованих районів

Замість вузенького "лачинського коридору" вірмени здобули контроль над широкою смугою території між Вірменією та НКАО, а також захопили чималу ділянку державного кордону Азербайджану з Іраном. Це стало новим фактором військового планування та дипломатичного врегулювання конфлікту.

Питання статусу колишньої НКАО та семи окупованих районів стали чітко розділяти. Щодо першої на міжнародних переговорах залишається дилема визнання/невизнання або ж реінтеграції до Азербайджану на умовах широкої автономії. Райони ж вважаються окупованими і такими, що підлягають обов'язковому поверненню Азербайджану (можливо, за винятком "лачинського коридору").

 
Карабах і сім окупованих районів. Фрагмент карти з публікацій на азербайджанських урядових ресурсах

 

За столом переговорів обговорюються умови деокупації районів в обмін на певні гарантії чи визнання статусу НКР у територіальних межах НКАО. Втім миротворчий процес, який відбувається у форматі Мінської групи ОБСЄ, досі не приніс помітних зрушень, окрім досить непевного режиму припинення вогню.

Умови автономії, які Баку пропонує карабахським вірменам, тих не задовольняють. Без семи окупованих районів немислима оборона НКР від Азербайджану, який постійно нарощує свою військову міць і демонструє готовність вирішити питання силою зброї. Для військового командування НКР окуповані райони – це "пояс безпеки" невизнаної республіки.

Тим часом керівництво НКР змінило адміністративний поділ підконтрольних собі територій. Частини окупованих азербайджанських районів були приєднані до п'яти районів колишньої НКАО: Аскеранського, Мартакертського, Шушинського, Мартунінського та Гардрутського.

Більша частина окупованих Лачинського, Кубатлинського та Зангіланського районів об'єднані в Кашатагський район НКР. Оригінально повелися з Кельбаджарським районом. Його "приєднали" до контрольованого Азербайджаном Шаумяновського району. Тобто вірменська адміністрація Шаумяновського району перебуває "у вигнанні" в окупованому вірменами Кельбаджарі.

Зачистка символічного простору

Карабахська війна докорінно змінила етнополітичну карту регіону. З Вірменії та підконтрольних їй територій виїхали практично всі азербайджанці. Якщо на початку ХХ ст. через етнічну строкатість було неможливо провести прийнятний кордон, то нині Вірменія є найбільш моноетнічною країною на пострадянському просторі: 98% її населення – вірмени.

Аналогічно, майже всі вірмени залишили територію Азербайджанської Республіки (за винятком окупованих територій). Рівень взаємної ненависті між громадянами обох кавказьких республік просто зашкалює. За таких умов важко уявити собі шлях до примирення та розв'язання територіальних проблем.

Ще одним проявом конфлікту, окрім альтернативних рішень про створення/скасування районів та зміни їх меж, є топонімічна війна. Азербайджанці перейменовують вірменські назви (у тому числі на непідконтрольних територіях), вірмени змінюють азербайджанські.

В окремих випадках такі перейменування можна навіть вважати актами декомунізації. Так, азербайджанці поквиталися з більшовиком Степаном Шаумяном, лідером Бакинського раднаркому у 1918 році, розстріляним в числі 26-ти "бакинських комісарів".

На честь нього за радянських часів було названо одразу два визначні міста регіону: адміністративний центр НКАО (столиця НКР) Степанакерт і центр Шаумяновського району Шаумяновськ. Перше місто перейменували на Ханкенді, друге – на Ашаги-Агджакенд. Азербайджанські історики відводять Шаумяну місце, яке в українській історії посідає Михайло Муравйов. У квітні 1918-року цей вірменський більшовик жорстоко розправлявся з азербайджанською "контрреволюцією" в Баку.

Районний центр Нагірного Карабаху Мартуні азербайджанці перейменували на Ходжавенд. Не забули і про скасований райцентр Мартакерт, який став Агдере. Зрозуміло, що вірмени ігнорують ці перейменування, натомість вони взялися за райцентри окупованих азербайджанських районів.

Лачин перейменували на Бердзор, Кельбаджар на Карвачар, Кубатли на Сансар, Зангелан на Ковсакан, Джебраїл на Джракан, Фізулі на Варанду. І це тільки перейменування теперішніх, або колишніх райцентрів. На місцевому рівні змін відбулося ще більше.

 
Адміністративно-територіальний устрій НКР з урахуванням окупованих районів

Адміністративні карти конфліктного регіону, які пропонують азербайджанці та вірмени, вже настільки відмінні, що на перший погляд досить важко зрозуміти, що йдеться про ті самі терени. Можливо, щось таке чекає і на тимчасово окуповані території України. Київ вже розпочав процес, провівши декомунізацію та реформу громад і районів.

Заручники протистояння

Розпочавши в пізньорадянську епоху "міацум", вірмени навряд чи бажали собі такої долі: довгих років напруженого очікування азербайджанського реваншу. Позицію Баку активно підтримує Анкара. Вірмено-турецький кордон хоч і не є лінією фронту, однак наглухо заблокований. Нормальне сухопутне сполучення у Вірменії існує лише з Грузією та із дуже специфічним Іраном.

За таких умов не дивно, що вірмени уповають на військову та економічну підтримку Росії. Вірменія є членом ОДКБ, на її території у місті Гюмрі розміщена російська 102-га військова база, що вважається запобіжником від турецького або азербайджанського вторгнення.

Вірменія також входить до Євразійського економічного союзу, і заради участі в російських інтеграційних об'єднаннях вона відмовилася від підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. На міжнародних майданчиках Єреван послідовно підтримує позицію Москви. Зокрема, синхронно голосує з питань, порушених у зв'язку з російською агресією проти України.

Жорсткі правила Realpolitik вимагають від Києва відповідати взаємністю. Тим більше, що відстоювання універсальності принципу територіальної цілісності держав прямо відповідає інтересам України.

Для Азербайджану повернення окупованих територій є імперативом його зовнішньої політики. Значна частина доходів від торгівлі нафтою витрачається на військову сферу. Разом з тим, у Баку розуміють, що позиція Москви у конфлікті не менш важлива, ніж позиція головного союзника – Анкари.

Фактично Росія монополізувала функцію арбітра, посередника, миротворця. Вона послідовно вибудовує модель залежності обох ворогуючих держав від себе, змушує їх заслуговувати свою прихильність. Карабахська війна – це ресурс влади Росії на Південному Кавказі, отже Москва аж ніяк не зацікавлена в остаточному врегулюванні конфлікту.

Війна несе горе народам, які затягнуті в її вир. Водночас вона не дає змоги розкритися на повну економічному потенціалу Південного Кавказу. Кордони заблоковані, шляхи полягання стратегічних комунікацій, як от нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан, – під загрозою. Суспільства мобілізовані і заряджені войовничою пропагандою. Годі говорити про прихід сюди європейських інституцій та практик.

На жаль, для зміни ситуації поки не проглядається жодних передумов. Дипломатичні інструменти врегулювання – безсилі. Чи будуть ефективні військові – побачимо. Найгірше, що до врегулювання не готові самі суспільства Азербайджану та Вірменії. Карабахську війну виграти надзвичайно складно. Ще важче – виграти мир, повернути довіру і співпрацю.

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.

Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.

Де сховані «камені спотикання»?

Значно легше цькувати окремих представників спротиву, а всіх незгодних загалом звинуватити у антисемітизмі («вони проти єврейського проекту, вони не хочуть вшанувати жертви Голокосту!»). Але люди не дурні і не засліплені, вони бачать, хто щиро вболіває за збереження пам’яті жертв, а хто цинічно піариться на цій пам’яті.