"Це фільм про одне з найбільших жахіть нашої історії" — історик Олександр Зінченко про фільм "Голодомор. Літописці"

"Історична правда" публікує повну версію розмови з люб'язного дозволу Радіо Культура. Послухати розмову можна за посиланням.

— З назви "Голодомор. Літописці" зрозуміло, що йдеться про конкретні свідчення, які лягли в основу сценарію. До нас через роки промовляють люди, які пережили цю трагедію на власному досвіді. Хто ці літописці? На що ви спиралися?

 —  Для нас, для всього українського суспільства було дуже важливо на першому етапі опрацювання нашого досвіду Голодомору зібрати велику кількість свідчень людей, які були очевидцями цих подій.

Але оскільки дуже часто ці спогади збиралися пізно, ми отримали переважно свідчення людей, які були досить малими під час подій 1932-1933 років.

З одного боку, це страшенно важливо, але з іншого — це давало нам картину страждань і жахіть цих років крупним планом. Мені було важливо показати всю цю історію з певної перспективи.

Треба було знайти літописців, які говорили від імені зрілого покоління, якому було 30-50 років безпосередньо в 1932-1933 роках. Потрібно було відшукати джерела. 

На щастя, у розсекречених архівах комуністичних спецслужб збереглися документи, які ми можемо використовувати. Це заарештовані, репресовані щоденники.

Річ у тім, що було принаймні кілька людей, які намагалися нотувати всі ці події step by step — день за днем, щодня чи умовно раз на тиждень. Один з фантастичних щоденників, який зберігся до нашого часу — щоденник Нестора Білоуса.

Нестор жив у селі Леб'яжому — між містами Чугуїв і Печеніги на Харківщині. У сусідньому селі Велика Бабка, що за 15-20 кілометрів від Леб'яжого, жила вчителька Олександра Радченко, яка теж сумлінно фіксувала все, що бачила й відчувала.

Це два неймовірних джерела, які розповідають з дорослої перспективи історію трагедії Голодомору.

Причому Нестор Білоус веде свій щоденник з 1911 року — він справжнісінький Нестор Літописець цього періоду. Він розповідає про все: про створення Української Народної Республіки, про її падіння під впливом зовнішніх і внутрішніх обставин, але описує це з перспективи свого села.

Це абсолютно фантастична перспектива, коли влада міняється кожні кілька тижнів: то приходять петлюрівці, то більшовики, то денікінці — і він це все описує в подробицях. Так само ретельно він фіксує реальність Голодомору.

Олександра Радченко не була об'єктом хлібозаготівель, відповідно, вона не була об'єктом, на який був спрямований тиск комуністичного режиму. Вона була вчителькою і дружиною лісника у Великобабчанському лісництві.

Ані Нестор, ані Олександра не були жертвами, але вони стали свідками цієї історії. Їхні щоденники — це приголомшливі свідчення людей, які спостерігають, що відбувається в їхніх селах, навколо, і описують це зі всіма жахливими подробицями.

— Одна із таких подробиць вражає у фільмі "Голодомор. Літописці", коли Олександра Радченко описує жінку, яка працювала в неї хатньою робітницею, залишивши вдома сімох голодних дітей. Вчителька пропонує їй шматок хліба, каже, що це для всіх: "І вам, і дітям". А жінка відповідає: "Я повернуся, а діти, може, вже і померли". І далі акцентує: "Тут би себе підтримати".

Це свідчить про те, що у цієї жінки материнський інстинкт вже не працює. І від цього прозріння глядачеві стає страшно. Від вашого фільму виникає дуже непроста емоція. Ви були готові, коли на початку роботи взяли ці щоденники і уявляли майбутній фільм, що це жанр, який дуже сильно впливає через свою емоційну візуальну складову?

—  Складно зробити розважальне кіно про Голодомор або Голокост. Це в будь-якому разі фільм про жахіття. Я б сказав, що це фільм про найбільше жахіття в українській історії.

Уявімо собі: демографи оцінюють втрати українців приблизно в 4 мільйони, і це переважно сталося за кілька місяців 1933 року. Україна ніколи, навіть під час Другої світової війни, не переживала такої жахливої динаміки смертності.

За день гинуло 28 тисяч людей в Україні. Тобто це 28 досить великих сіл. Ви можете собі це уявити?

Це було жахіття, і про такі події доволі складно зняти якесь легке відео.

— У фільмі ви спираєтесь на документальні кадри, хоча їх небагато, бо ми знаємо, що радянська влада не документувала свої злочини. Тому ми маємо невелику кількість візуального матеріалу. Чи навпаки?

— Насправді не так вже і мало джерел. І ми використовували не лише хронікальні кадри. А літописцями Голодомору були не тільки наші щоденникарі: Олександра Радченко, Нестор Білоус чи інші. Були й інші, трохи менші за обсягом щоденники тих українців, які в час Голодомору перебували в Україні і фіксували свою реальність. Таких щоденників на сьогодні видано сім.

Їхніх авторів потім заарештували за контрреволюційну роботу, бо каральні органи комуністичного режиму  вважали, що це і є контрреволюційна робота: ти пишеш свій щоденник, ніде його не оприлюднюєш, але ти вже в такий спосіб демонструєш брак лояльності до режиму. А брак лояльності – це злочин за радянською системою координат.

Завдяки архівам ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ ми отримали ці матеріали. Але є ще інша категорія джерел. Бо що таке спецдонесення? Це дуже інформативні джерела.

Наприклад, приїжджає Едуард Ерріо в Одесу, і все це фіксується органами ГПУ НКВД. Далі відбувається щось фантастичне: гепеушники ретельно описують, що робив Ерріо, коли він виходив на балкон, коли його повезли на один чи інший об'єкт. Потім фіксують, якою була реакція в місті на його візит, що говорили люди (агентура повідомляла). У цьому сенсі працівники ГПУ НКВД теж є нашими літописцями. 

— Приклад візиту Едуарда Ерріо демонструє, як ширилася у світі брехня і про радянський лад, і про Голодомор, якого, на думку багатьох, не було. І як із цих пазлів і маленьких неправд складалася велика неправда про те, що відбувається в Україні. Це дуже схоже на ті сценарії брехні, які й нині Росія поширює про Україну в світі. Як ви для себе відкривали це множення неправди про Голодомор у світі?

— Насправді Кремль зараз не вигадує нічого нового. Він використовує ті старі методички 1920-1960-х: корисні ідіоти, інформаційні спецоперації.

КГБ СРСР і ті органи, які їм передували, інколи не просто змінювали інтелектуальні конструкції, щоб змінити уявлення про події – вони намагалися стерти матеріальні сліди реальних подій.

Наприклад, коли в 1969 році в моєму рідному Харкові випадково знайшли масові поховання польських військовополонених, розстріляних в рамках Катинського злочину, — просто місцеві школярі випадково викопали ці масові поховання — почалася фантастична історія.

Радянський режим вирішив знищити ці поховання, щоб не було жодного матеріального сліду цього минулого, не те що згадок в документах, чи пам'яті.

Під час Голодомору бачимо схожу історію: приїжджає тричі прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо в Одесу разом із почтом. І йому починають "водити козу" — показують зачищений центр Одеси, людей, які приходили його зустрічати — а він приплив на кораблі "Чичерін", і в порт пропускали виключно по перепустках — там не було жодної випадкової людини. В

Одесі розігнали всі черги, щоб там, де він буде їхати, Ерріо побачив тільки красиве місто а-ля Марсель. Такий був підхід.

Його привозять в колгосп, в якому через те, що це заплава Дністра і поруч є ліс, кордон з Румунією, не було масових хлібозаготівель, які були на Полтавщині, Харківщині, Київщині. Смертність була, але відрізнялася від суитуації на Харківщині, Київщині чи Польавщині.

Його привезли у відносно благополучне місце і показували, як там красиво. Йому страшенно сподобались українські вишиванки.

— Перевдягнули акторів? 

— Це окрема історія, не будемо спойлерити, аби наші слухачі побачили все на власні очі.

Приїжджає студія Довженка і знімає, як він спілкується з цими селянами. Йому страшенно сподобались українські вишиванки: він був в такому захваті, що в поїзд, який вже вирушав до Києва ввечері, привезли з десяток різних вишиванок. Його привозять в Київ, показують як тут красиво, організовують молебень у Софії Київській — нічого подібного не відбувалося там роками.

— Створювали картинку, як тепер кажуть…

— Це абсолютно віртуальна реальність! Потім його привозять в Харків — і відбувається така сама історія: жодної черги, жодного мертвого тіла на вулиці — усе поприбирали.

Потім його везуть у Запоріжжя, на будівництво Дніпрогесу. Ерріо вражений масивом цієї величезної греблі. Усе це на нього справляє колосальне враження.

Він чотири дні мандрує  Україною, а потім його 10 днів вигулюють у Москві. Там він зустрічається з радянським керівництвом, ходить по театрах, музеях.

10 вересня 1933 року він опиняється за межами СРСР.  Першим вільним містом, в якому він опинився, була Рига.

Він провів там пресконференцію: його питали про голод, про те, чи не показували йому потьомкінські села. На це він обурено грюкнув кулаком по столу і сказав, що голод — це чистісінька брехня.

— Спродукована Ерріо брехня закорінюється так глибоко, що правда, яку розповідає Ґарет Джонс та інші, тоне в цій неправді.

— Візит Ерріо був інформаційною спецоперацією Кремля для того, щоб перекрити той розголос, створений пресконференцією валлійського журналіста Ґарета Джонса.

Ерріо приїздив до України у серпні-вересні 1933 року. Ґарет Джонс дав пресконференцію в березні 1933 року.

Джонс потрапив в СРСР, в Україну в стилі гоголівського "Ревізора", бо якийсь час працював на колишнього прем'єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа. Кремль сподівався так вплинути на британських лібералів, щоб показати, наскільки все чудово.

Ґарету Джонсу організували тут зелену вулицю. Можливо, не з такою помпезністю, бо рівень не той — він був молодим хлопцем (йому тоді було ще 28 років, якщо не помиляюсь). Він приїхав в Москву, демонстрував, що захоплений історією, яку йому розказують, і мав в планах поїздку до Харкова, щоб подивитися на Харківський тракторний завод.

Потім, не доїжджаючи до Харкова кілометрів із 60, він сходить з поїзда. Він бачить реальну картину і фіксує це в щоденниках. Ми показуємо в фільмі, що він побачив на околицях Харкова. І в березні 1933 року в Берліні він дає пресконференцію й говорить про те, що в Україні вимирають мільйони.

Це була інформаційна бомба, і СРСР її треба було чимось перекрити. Перекривали це такими інформаційними спецопераціями на зразок візиту Едуарда Ерріо.

— Як розподілилася інформація у чотирьох серіях фільму і яким темам присвячена кожна з них?

— Ми застосували детективну фабулу. Перша серія — про кінець весни і літо 1933 року, коли кілька мільйонів людей вже загинули від голоду. Ми бачимо злочин і жертву злочину, але треба з'ясувати, хто винний і якими були мотиви, як у будь-якому детективі.

Перші три серії присвячені формулі геноциду. У першій серії ми намагаємося розказати про обставини смерті мільйонів людей і про спроби Кремля максимально напустити диму навколо цієї ситуації.  

Про це йдеться у першій серії — вона називається "Столиця відчаю", бо основні події відбуваються навколо Харкова. Наші літописці Голодомору теж живуть переважно біляХаркова, тому ми концентруємося на цих подіях. 

Один з літописців — консул Королівства Італії Серджо Ґраденіґо, який кожні кілька тижнів пише рапорти з Харкова про те, що бачить.

Я дуже раджу наших слухачам та глядачам знайти в інтернеті ці рапорти консула Італії Серджо Ґраденіґо. Професор Андреа Ґраціозі свого часу опублікував їх книжкою "Листи з Харкова". Це фантастичні документи епохи.

Серджо Ґраденіґо розповідає, що відбувається в Харкові. Він – іще один літописець. У одному з останніх рапортів, які він направляв Беніто Муссоліні — тодішньому прем'єр-міністру-диктатору Італії, — Ґраденіґо дивувався, що світ мовчить про ці жахливі речі.

Отже, ми говоримо про першу складову цієї формули геноциду — байдужість світу.

Не знайшлося жодного уряду в світі, який підняв би голос на захист вбитих голодом українців.

Ми намагаємося зрозуміти, як це сталося.

Що сталося з Європою? Що сталося зі світом, що смерть мільйонів людей від голоду просто не помітили?

У нас була блискуча міжнародна команда експертів, з якою ми шукали відповідь на це питання. 

Друга серія називається "Ура Сталіну" і ми говоримо про другу складову цієї формули геноциду — колаборантів.

Це складна тема, бо співвинуватцями Голодомору були, зокрема, наші земляки, і це дуже важко приймати.

Я думаю, що ця серія викличе найбільше обурень в певних середовищах, але водночас ми працювали виключно на документальній основі. Я вважаю, що українське суспільство є вже достатньо дорослим для того, щоб сприймати жахливу правду про ці події. 

Я був свідком однієї досить цікавої наукової дискусії в Інституті історії, де Енн Еппелбом — відома дослідниця, пулітцерівська лауреатка, авторка книжки "Червоний голод. Війна Сталіна проти України" — дискутувала з українськими істориками.

У цій дискусії прозвучала дуже важлива для мене фраза, що масштаби катастрофи неможливо пояснити виключно геноцидними намірами Сталіна.

Тобто Голодомор не мав би таких масштабів, якби не інші причини, включно зі співпрацею деяких українців з комуністичним режимом.

Зараз на окупованих територіях ситуація повторюється. Ми маємо відрефлексувати внесок колаборантів комуністичного режиму в трагедію Голодомору.

Друга серія багато в чому спирається, окрім щоденників Нестора Білоуса чи Олександри Радченко, ще й на різні спогади очевидців.

Свого часу людина на ім'я Дмитро Гойченко в Каліфорнії написала спогади з перспективи призвідця, співучасника цього злочину під назвою "Червоний апокаліпсис".

Ця книжка теж вийшла в Україні, і ми не могли не використати цей матеріал, бо Дмитро Гойченко робить анатомічний розтин цього злочину: як вдавалося залучати місцевих селян для того, щоб вони йшли до своїх сусідів і забирали в них останні харчі?

Це фантастичне важливе свідчення, і ми намагаємося показати у фільмі, як це працювало.

У третій серії ми доходимо до кульмінаційної ситуації. Ми знаємо, що вбивця — це кремлівський комуністичний режим, Сталін. Але що в нього було в голові? Навіщо він це зробив? Чому?

Навколо цього питання побудована фабула серії, яку ми розкриваємо завдяки нашим літописцям, свідченням людей, які безпосередньо в той момент змальовували ситуацію в Україні і в Кремлі. Фільм дає відповідь на це запитання.

У четвертій серії ми відходимо від питань формули геноциду і переходимо до питання формули української незламності сьогодні.

Бо четверта серія  — про нас сьогоднішніх, про те, як ми опрацьовували травми Голодомору. Вона називається "Тінь Голодомору".

Ми намагаємося зрозуміти, як на нас вплинула ця історія. Ми запросили президента Віктора Ющенка та наших колег-істориків до розмови. Я не міг не запросити також психологів, психотерапевтів, демографів для того, щоб вони пояснили, як це на нас впливає вже і буде далі впливати.

Загальний висновок такий: те, що нас не вбиває, справді робить нас сильнішими.

Вони пояснюють, як опрацювання травми Голодомору протягом 10-15 останніх років вплинуло на нас сьогодні так, що ми виявилися значно більш успішними в спротиві й в опорі Кремлю в роки воєнної агресії, повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну.

— Від самого початку нашої розмови ми торкнулися цифр — судячи з інформації, яка передавалася на широкий світовий загал про Голодомор в Україні, йшлося про 10-16 мільйонів жертв. Ми поки що стоїмо на позиції, що йдеться про 3 мільйони загиблих?

 — У щоденниках і Олександра Радченко, і Нестор Білоус, і Серджо Ґраденіґо і інші літописці фіксували, що від Голодомору в Україні загинули від 10 до 16 мільйонів людей. Вони пишуть про це у 1933 році.

Мене ця інформація вразила: по-перше, звідкіля вони могли це знати, що може бути джерелом такої інформації?

Я розпитував колег-істориків, і вони мені пояснили, що вочевидь ідеться про чутки й оцінювальні судження, які в той момент були народжені жахіттям масової смертності. 

Про це нічого ж не публікувалося — в пресі не було жодної інформації.

Я свого часу перелопатив газету "Харківський пролетар" 1932 і 1933 років — номер за номером. Хоч якась одна згадка була про смертність на вулицях? Жоднісінької. Не було цього, якщо читати радянську пресу.

Люди знали, що є масова смертність, і мільйони вимирають. Фантазія домальовувала якісь цифри, і в результаті ми отримували ці 16 мільйонів. Це чутки, але це не інформація.

Ми входимо тут у складну дискусію, яка досі триває серед українських та іноземних істориків. Свого часу демографами була зроблена оцінка тих втрат, яких українці зазнали під час голоду 1932-1933 років. Але треба пам'ятати, що перед тим була висока смертність і 1931-го, а потім 1934-го, а її оцінюють в 3 мільйони 941 тисячу. Не всі з цим погодилися, і є альтернативні точки зору.

Я прихильник консервативної оцінки, але оскільки дискусія ще триває, в цьому питанні в фільмі ми не ставимо крапку. Як пояснювали мені демографи, ймовірно, консервативна оцінка ближча до правди, ніж альтернативи.

Це можна оцінити за демографічними моделями. Вони оцінювали не тільки надсмертність, яку фіксували за звітами і за різними оцінками й джерелами, які доступні для демографів, а і народжуваність протягом наступних років.

Демографи екстраполювали цю інформацію й з'ясували, що на території України не могло загинути понад 5 мільйонів осіб в цей період. Інакше тоді просто не було б тієї кількості жінок, які були здатні народити ту кількість дітей, які народжувалися в 1934-1936 роках. Мені здається, що це аргумент. 

— Якою є роль Віктора Ющенка в цій історії? Тому що він дуже серйозно поставив на порядок денний тему Голодомору і для України, і для світу.

— Президент Ющенко насправді зробив справу, належно не оцінену в той момент. Я пам'ятаю, як деякі історики писали книжки про танці на кістках. Вони вбачали в цьому політизацію історії, якийсь спосіб політичної мобілізації.

Коли соціологи питали респондентів, чи підтримують вони політику президента Ющенка щодо визнання Голодомору геноцидом, то в деяких східних регіонах України її підтримували 35% опитаних, а 44% — не підтримували.

Суспільство було розколотим у цьому питанні. Багато хто казав: "Нащо ви взагалі піднімаєте цю тему? Не розколюйте суспільство!" Ми все це чули.

Насправді це не було розколюванням суспільства. Це була побудова нової національної єдності. Пройшло 10-15 років від певних актів, які здійснила українська держава за часів президентури Ющенка. І ми бачимо, що 93% українців сьогодні визнає Голодомор геноцидом.

Це національний консенсус в усіх регіонах, в усіх вікових групах — ми бачимо розуміння історичного значення цих подій. Це створювало цю національну гідність, національну консолідацію, якої нам бракувало. Це стало одним з тих камінчиків у фундаменті української незламності. Сьогодні під впливом російської агресії ми єдині.

— Дехто із зарубіжних істориків у фільмі говорить, що на сьогодні важливо розуміти цю історію у такому трагічному ланцюгу: Голодомор — геноцид в Україні, Голокост, Друга світова війна і подальші злочини проти людства. Усе має бути названо своїми іменами, і якби не дозволяли одне, то з нього не витікало б інше.

— Ця історія універсальна ще й тому, що це історія про боротьбу Добра і Зла.

Інколи зло перемагає, якщо ми не робимо відповідних висновків і уроків з тієї історії.

Ми бачимо міжвоєнне десятиліття — це Європа, яка деградувала морально настільки, що став можливим і Голодомор, і Голокост.

Це не вкладається в голові, як хтось може свідомо робити вибір того, щоб знищити мільйони людей просто тому, що одні були українцями, а інші — євреями. Це нонсенс. Це суперечить природі людства.

Нам необхідно робити відповідні висновки, щоб у сьогоднішніх умовах вони не повторювалися, бо ми знову бачимо, що у Кремля — геноцидні наміри. 

Як реагує світ? На щастя, не так, як реагував у 1932-1933 роках. Ми зараз маємо значно більшу кількість підтримки і солідарність з Україною. Нам може не подобатися, що цієї підтримки недостатньо, але порівняно з тим, що було в 1933 році, усе порівняно добре. 

— Учора штат Нью-Йорк визнав Голодомор геноцидом. Поволі, поступово, але правда перемагає.

— Цікаво те, що справді велика кількість країн, які довгий час не визнавали Голодомор геноцидом, після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну ніби прозріли.

Бундестаг ухвалив відповідне рішення, а в Німеччині дуже важко відбувалася історія про визнання Голодомору геноцидом.

Національні збори Франції визнали. Ерріо казав, що Голодомор — це чистісінька брехня, а Національні збори Франції говорять: "Ні, Ерріо був неправий. Голодомор був геноцидом українців".

— Радянська влада не документувала свої злочини, однак візуального матеріалу вистачило на чотири серії фільму. Розкажіть, будь ласка, з чого складається візуальна складова?

— Ми зібрали всі хронікальні матеріали, які тільки змогли.

От візит Ерріо: виявляється, є плівка, як він прибуває в Одесу на пароплаві "Чичерін", як їде Біляївку.

Ми збирали і фотографічні матеріали, зокрема,  використовували майже всі фотографії, які знімав іще один літописець Голодомору — фотолітописець Александр Вінербергер — австрійський інженер, який працював у Харкові і зняв 36 роликів плівки.

Цей масив матеріалу показує, що відбувалося в Харкові: тіла нещасних людей, які загинули від голоду на вулицях міста, нескінченні черги.

І це приголомшливо: коли ти, наприклад, збираєш кілька свідчень різних людей: спогади того самого Александра Вінербергера, його фотографії, щоденники Ґарета Джонса, і щоденники Нестора Білоуса – і всі вони говорять про одне і те саме, змальовують ситуацію в Харкові, описують черги в магазини по хліб, в "Торгсин", в яких стояли тисячі людей.

Коли ми з'єднували візуальний ряд, показували ці харківські черги, завдяки фотокамері Вінербергера, зі спогадами, з щоденниками наших літописців, це створювало неспростовний рівень достовірності. Стає зрозуміло: те, що вони описують, три людини, які між собою ніколи не були знайомі, плюс фотовізуальний матеріал, — неспростовне. 

— Так народжується істина. 

— Абсолютно. У Кремлі, в Росії і раніше, і зараз продовжують говорити, що був неврожай. Нічого подібного. Це просто чистісінька брехня.

Ми піднімали оригінали документів: якщо цитували якийсь рапорт консула Серджо Ґраденіґо – то зверталися до Міністерства закордонних справ Італійської республіки, і вони нам надавали оригінали цих рапортів.

Практично кожен документ, який ми згадуємо і показуємо — всі ці щоденники, документи ГПУ, рапорти Ґраденіґо — оригінали.

Цю неймовірну копітку роботу зробила наш архіваріус Оксана Ісідорова. Просто неймовірні зусилля!

На фотохроніках не обов'язково мають бути зображені жахіття голоду, але насправді таких матеріалів багато. Тому на чотири серії вистачило.

— У фільмі застосований такий прийом, як реконструкція історичних подій, і це здійснено на високому художньому рівні. Тому що це емоційно впливає. Разом із свідченнями ми бачимо тут і літописців?

— У реконструкціях ми намагалися показати наших літописців, насамперед їхню історію. Йдеться про Олександру Радченко, Нестора Білоуса, Дмитра Гойченка, Ґраденіґо.

Серджо Ґраденіґо збереглося лише дві фотографії. Ясна річ, що кіно з цих двох фотографій не зробиш, але ми знаходили схожих на наших героїв акторів і намагалися реконструювати, як могло виглядати те, що довкола них відбувалося.

Я, чесно кажучи, дуже боявся театральності реконструкції. Проте мені здається, що ми змогли цього уникнути.

— Ви — історик, і вам, здавалося б, не потрібні були колеги чи конкуренти для того, щоб озвучити дослідження про Голодомор. Однак ми бачимо цілу плеяду істориків в кадрі: і українських, і зарубіжних. Як складався пазл науковців, які розповідають цю історію? 

— Якщо один єдиний український історик Олександр Зінченко буде щось розповідати – це дуже легко назвати "Ukrainian propaganda". Коли ти збираєш міжнародний колектив, фантастичну команду блискучих інтелектуалів – це не просто аргумент, це звучить інакше, створює іншу достовірність.

Ми запросили професора з Рима Андреа Ґраціозі, лауреатку Пулітцерівської премії за книжку про ГУЛАГ Енн Епплбом, професора Гарвардського університету Сергія Плохія, Рорі Фінніна з університету Кембриджа, Олю Гнатюк, яка викладала у Варшавському університеті і продовжує викладати в Києво-Могилянській академії, директора Центрального державного історичного архіву Ярослава Файзуліна, дослідницю, яка знайшла ці щоденники Нестора Білоуса, Ніну Лапчинську.

Кожен і кожна з цих професіоналів має фантастичний рівень компетенції, і це виховує абсолютно інше ставлення у глядача.

— У вас є амбіції показати цей фільм як аргумент, доказ і свідчення світові?

— Я думаю, що цей фільм буде жити своїм життям після того, як ми в ці дні пам'яті жертв Голодомору покажемо його. Вочевидь ми плануємо також, щоби з'явилися версії іншими мовами. Я б хотів представити цей фільм в інших країнах. Сподіваюся, що нам усе це вдасться.