Українська правда
Історична правда

Моя асиміляція. Як ставали українцями в УРСР епохи застою

31.07.2012 _ kerbasi.livejournal.com
Версія для друку
Підручник для 8-го класу радянської середньої школи 1970-80-их років

Асиміляційний потенціал України ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями.

Я народився у сім’ї, яка мала типовий совітський інтернаціоналістичний і дещо імперський дух. В анамнезі - етнічні росіяни, і малороси. Малороси не в сучасному принизливому, меншовартісному сенсі, а як у формулі про самодержця Всєя Русі, Велікія, Бєлия і Малия.

Української етнічності в нас і сліду не було (як і російської, до речі). Втім, мій ранній, дитячий досвід налічував такі явища:

- перша книжка, яку, я пам’ятаю, свідомо читав, була про пригоди якогось динозаврика українською мовою. Запам’яталася фраза: "Ой! Не смикайте за хвіст"!

- літери вчив по газетних заголовках (російською), але мене навчили також українським – з партійних гасел на дахах багатоповерхівок та з магазинних вивісок, з них же перший лексикон "дорослої" лексики

- піаніно "Україна" з літерою "ї", як важливий знак на розгалуженні доріг: рос./укр.

- обласне радіо та перша програма: Говорить Миколаїв! Говорить Київ! – я довго не міг второпати, що то таке "Київ". Київ не був найважливішим напрямком для подорожей тодішніх миколаївців, до того ж я чув його не як "Київ", а як якийсь "Киюх". Загадку цього Киюха я прояснив вже у школі. Але все одно – це автентика.

- Великий подив, що родичі з Росії, які одного разу приїхали в літо перед тим, як я пішов до школи (1975 рік), не знають, що таке "взуття", "печиво", "цукерки".

Але не все було так безхмарно українофільське:

- Мій великий подив у другому класі, коли ми почали вивчати предмет з назвою "рідна мова". Рідна???

- Як не хотілося ж виконувати "зайві" домашні завдання, особливо, якщо півкласу гуляють! До того ж мову мертву - хто нею розмовляє, крім радіо та окремих людей, з якими можна спілкувтися і без зайвих уроків?

Зрештою совєтсько-імперський батько переконує вивчати "рідну" мову, бо вона є ключем до всіх слов’янських мов - значно кращим ключем, ніж рідна (без лапок). До того ж, у нас є "рідна" у лапках, а в росіян немає "рідної" у лапках, в них тільки рідна без лапок, тому ми краще тренуємо наш розум, можемо більше різних книжок читати, мультиків дивитися, з більшим розмаїттям людей спілкуватися.

"Як козаки у футбол грали". Мультфільм УРСР епохи застою. ВІДЕО

Батько переповідав історію, як на виставці в Одесі він розмовляв з канадцем, який українською говорив, а російську майже не розумів, а говорити і поготів не міг.

Вже за незалежності батько став одним з ініціаторів (щоправда дуже нечисленного) руху за "другу державну". Коли я його назвав українофобом, він здивувався: "Какой я українофоб?! Для меня, вообще, язык не имеет значения. Никакого! И не забывай, благодаря кому ты стал, гм... украинофилом"!

Ну, і не можна не згадати тодішній гімн спротиву: "шол хохол – насрал на пол, шол кацап – зубами цап", який ми проголошували, коли звільнені від української мови учні, гуляючи на шкільному подвір’ї, кидали нам у вікно: "А хохли пашут, как негри, а белиє люді – іграют в футбол"!

Підручники з української літератури радянських часів переважно були присвячені соціальним негараздам села кінця XIX-початку XX сторіччя. Видання 1980 року. Фото: "Вікіпедія"

Але не тільки з батьківського дивацтва та з вуличного "від протилежного" проростала українськість. Хоч і віддає шароварщиною та культпросвітом, але тиждень української мови у грудні, до дня утворення УРСР, саме наприкінці другої чверті був просто феєричним карнавалом порівняно з іншими понурими пропагандистськими акціями.

Та й закінчувався він загальношкільним поїданням вареників у спортивній залі (тоді ще не було актової зали, як побудували – кудись зник той етно-карнавал і вареники, але я тоді вже закінчував школу).

У мене є у френдах ще кілька осіб з мого міста. Отже, я не дивний виняток. Я не знайомий з ними у реалі, але можу стверджувати, що їхня українськість не є похідною ностальгії за канікулами у дідуся в селі. Це значно глибший феномен.

Брюховецький про свою асиміляцію: "Мені соромно було говорити українською..."

Ці всі спогади і міркування власне до того, що ще у 70-ті та 80-ті роки минулого століття, в які проходило наше дитинство, український мовно-культурний континуум ще мав асиміляційний потенціал. Звісно, загальний тренд складався у напрямку русо-совєтизації, але й протиток також мав місце.

Я підкреслюю слово "асиміляційний", бо про жодне "повернення до коріння" й мови не може бути для тих, хто народився в русифікованих батьків та не знав ніякої іншої культури, ніж совітська. Жоден дідусь у селі не міг змінити загального культурного поля, яке було інтернаціоналістичним, атеїстичним та совітськокультурним.

Може, в менших містах, на "корінних" українських землях з менш мілітаризованим середовищем, з менш глобалістичним культурним вектором (морська галузь завжди була глобальною, навіть до винаходу слова "глобалізація" і жодна засекреченість міста цьому не могла стати на заваді) можна вести мову про якесь коріння, але Миколаїв завжди мав характерний імперський покров, самобутню місцеву вуличну культуру, глобалістично налаштовану інтелігенцію і відносно новоприбулий масив населення.

Отже, а-си-мі-ля-ці-я. І Україна була здатна декого асимільовувати!

* * *

Цей асиміляційний потенціал України ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови.

Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.

1970: новорічне звернення Брежнєва до радянського народу. ВІДЕО

Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко в своїх "Польових дослідженнях…" зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.

З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична.

Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого пафосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з "англійських ухилом". Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.

Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен.

В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучнішою мовою у світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчної точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова.

Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене не довчила, бо пішла на пенсію посеред мого сьомого класу. Якби довчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.

"Що таке НАТО?" Радянський діафільм для 10-класників. ФОТО

Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками, вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися.

Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…

Обкладинка дитячого блокбастеру "Тореадори з Васюківки" видання 1984 року. Цією книгою видавництво "Радянська школа" зробило для асиміляції російськомовних підлітків не менше, ніж сама радянська школа. Фото: bookbox.com.ua

Як все нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база "Трембіта" - якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся.

Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд із нами сидів також батько з сином років десяти з "Трембіти". Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.

"Думки про рідний Донецький край". Текст про молодь Донбасу 1972 року

Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме жодних переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа.

Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.

А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я "хахол проклятий" і виправляю "всє ми русскіє – какая разніца" на "я – нє руській, я - украинец". Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.

Джерело: ЖЖ kerbasi (частина 1 і частина 2)

Читайте також: "Москвофільство. Як галичани любили Росію і як росіяни їх відучили від цього"



Теми: застой, УРСР, освіта, мова, XX сторіччя, Миколаївщина



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте