Спецпроект

Моя асиміляція. Як ставали українцями в УРСР епохи застою

Асиміляційний потенціал України ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями.

Підручник для 8-го класу радянської середньої школи 1970-80-их років

Я народився у сім’ї, яка мала типовий совітський інтернаціоналістичний і дещо імперський дух. В анамнезі - етнічні росіяни, і малороси. Малороси не в сучасному принизливому, меншовартісному сенсі, а як у формулі про самодержця Всєя Русі, Велікія, Бєлия і Малия.

Української етнічності в нас і сліду не було (як і російської, до речі). Втім, мій ранній, дитячий досвід налічував такі явища:

- перша книжка, яку, я пам’ятаю, свідомо читав, була про пригоди якогось динозаврика українською мовою. Запам’яталася фраза: "Ой! Не смикайте за хвіст"!

- літери вчив по газетних заголовках (російською), але мене навчили також українським – з партійних гасел на дахах багатоповерхівок та з магазинних вивісок, з них же перший лексикон "дорослої" лексики

- піаніно "Україна" з літерою "ї", як важливий знак на розгалуженні доріг: рос./укр.

- обласне радіо та перша програма: Говорить Миколаїв! Говорить Київ! – я довго не міг второпати, що то таке "Київ". Київ не був найважливішим напрямком для подорожей тодішніх миколаївців, до того ж я чув його не як "Київ", а як якийсь "Киюх". Загадку цього Киюха я прояснив вже у школі. Але все одно – це автентика.

- Великий подив, що родичі з Росії, які одного разу приїхали в літо перед тим, як я пішов до школи (1975 рік), не знають, що таке "взуття", "печиво", "цукерки".

Але не все було так безхмарно українофільське:

- Мій великий подив у другому класі, коли ми почали вивчати предмет з назвою "рідна мова". Рідна???

- Як не хотілося ж виконувати "зайві" домашні завдання, особливо, якщо півкласу гуляють! До того ж мову мертву - хто нею розмовляє, крім радіо та окремих людей, з якими можна спілкувтися і без зайвих уроків?

Зрештою совєтсько-імперський батько переконує вивчати "рідну" мову, бо вона є ключем до всіх слов’янських мов - значно кращим ключем, ніж рідна (без лапок). До того ж, у нас є "рідна" у лапках, а в росіян немає "рідної" у лапках, в них тільки рідна без лапок, тому ми краще тренуємо наш розум, можемо більше різних книжок читати, мультиків дивитися, з більшим розмаїттям людей спілкуватися.

"Як козаки у футбол грали". Мультфільм УРСР епохи застою. ВІДЕО

Батько переповідав історію, як на виставці в Одесі він розмовляв з канадцем, який українською говорив, а російську майже не розумів, а говорити і поготів не міг.

Вже за незалежності батько став одним з ініціаторів (щоправда дуже нечисленного) руху за "другу державну". Коли я його назвав українофобом, він здивувався: "Какой я українофоб?! Для меня, вообще, язык не имеет значения. Никакого! И не забывай, благодаря кому ты стал, гм... украинофилом"!

Ну, і не можна не згадати тодішній гімн спротиву: "шол хохол – насрал на пол, шол кацап – зубами цап", який ми проголошували, коли звільнені від української мови учні, гуляючи на шкільному подвір’ї, кидали нам у вікно: "А хохли пашут, как негри, а белиє люді – іграют в футбол"!

Підручники з української літератури радянських часів переважно були присвячені соціальним негараздам села кінця XIX-початку XX сторіччя. Видання 1980 року. Фото: "Вікіпедія"

Але не тільки з батьківського дивацтва та з вуличного "від протилежного" проростала українськість. Хоч і віддає шароварщиною та культпросвітом, але тиждень української мови у грудні, до дня утворення УРСР, саме наприкінці другої чверті був просто феєричним карнавалом порівняно з іншими понурими пропагандистськими акціями.

Та й закінчувався він загальношкільним поїданням вареників у спортивній залі (тоді ще не було актової зали, як побудували – кудись зник той етно-карнавал і вареники, але я тоді вже закінчував школу).

У мене є у френдах ще кілька осіб з мого міста. Отже, я не дивний виняток. Я не знайомий з ними у реалі, але можу стверджувати, що їхня українськість не є похідною ностальгії за канікулами у дідуся в селі. Це значно глибший феномен.

Брюховецький про свою асиміляцію: "Мені соромно було говорити українською..."

Ці всі спогади і міркування власне до того, що ще у 70-ті та 80-ті роки минулого століття, в які проходило наше дитинство, український мовно-культурний континуум ще мав асиміляційний потенціал. Звісно, загальний тренд складався у напрямку русо-совєтизації, але й протиток також мав місце.

Я підкреслюю слово "асиміляційний", бо про жодне "повернення до коріння" й мови не може бути для тих, хто народився в русифікованих батьків та не знав ніякої іншої культури, ніж совітська. Жоден дідусь у селі не міг змінити загального культурного поля, яке було інтернаціоналістичним, атеїстичним та совітськокультурним.

Може, в менших містах, на "корінних" українських землях з менш мілітаризованим середовищем, з менш глобалістичним культурним вектором (морська галузь завжди була глобальною, навіть до винаходу слова "глобалізація" і жодна засекреченість міста цьому не могла стати на заваді) можна вести мову про якесь коріння, але Миколаїв завжди мав характерний імперський покров, самобутню місцеву вуличну культуру, глобалістично налаштовану інтелігенцію і відносно новоприбулий масив населення.

Отже, а-си-мі-ля-ці-я. І Україна була здатна декого асимільовувати!

* * *

Цей асиміляційний потенціал України ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови.

Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.

1970: новорічне звернення Брежнєва до радянського народу. ВІДЕО

Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко в своїх "Польових дослідженнях…" зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.

З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична.

Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого пафосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з "англійських ухилом". Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.

Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен.

В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучнішою мовою у світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчної точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова.

Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене не довчила, бо пішла на пенсію посеред мого сьомого класу. Якби довчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.

"Що таке НАТО?" Радянський діафільм для 10-класників. ФОТО

Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками, вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися.

Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…

Обкладинка дитячого блокбастеру "Тореадори з Васюківки" видання 1984 року. Цією книгою видавництво "Радянська школа" зробило для асиміляції російськомовних підлітків не менше, ніж сама радянська школа. Фото: bookbox.com.ua

Як все нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база "Трембіта" - якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся.

Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд із нами сидів також батько з сином років десяти з "Трембіти". Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.

"Думки про рідний Донецький край". Текст про молодь Донбасу 1972 року

Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме жодних переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа.

Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.

А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я "хахол проклятий" і виправляю "всє ми русскіє – какая разніца" на "я – нє руській, я - украинец". Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.

Джерело: ЖЖ kerbasi (частина 1 і частина 2)

Читайте також: "Москвофільство. Як галичани любили Росію і як росіяни їх відучили від цього"

Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? Міфи про "перевернутий" прапор

Спекуляції довколо необхідності поміняти місцями кольори національного та державного стягу вийшли у стадію апогею. Відомий історик і дослідник геральдики, спираючись на джерела, спростовує найбільш популярні міфи.

Список розстріляних українців у Сандармоху

5 серпня 1937 року вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від реальних та потенційних опонентів владі, від елементів, які «не годилися для будівництва комунізму». Теоретичне обґрунтування цих заходів здійснив новий нарком НКВД Ніколай Єжов, а вдосконалив особисто Сталін.

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

"Людей опанувало шаленство молитви. На подвір'ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій "кімнатці навкарачки" зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато...".

Олег Штуль. Забутий провідник мельниківської ОУН

"Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас", – писав Олег Штуль у 1962 році.