Спецпроект

Історія Голоду: "Моя мама сиділа в калюжі крові і гралася, хлюпала долоньками"

Навесні 1933 року на фоні розпачу і голоду між батьками моєї матері (Артем і Ольга) розгорілася сварка: або різати корову, щоб вижити з м'ясом, або тримати корову і, можливо, мати якусь склянку молока.

Я, Федорченко Петро Олександрович, 1956 року народження, хочу засвідчити про страхіття голодомору на Чернігівщині.

Моя мати Раїса Артемівна (дівоче прізвище Мазна) народилася 25 липня 1931 року в селі Велика Загорівка Борзнянського району Чернігівської області.

І вона, і моя нерідна баба Катерина, і сусіди розповідали ще в моєму дитинстві страшну історію. По-справжньому вона вразила мене вже в дорослому віці. (Бо як ті діти все сприймають? Як казку, як щось таке, що було далеко і не з нами.)

Уповноважені радянської влади в 1931-1932 роках позабирали все у селян зерно, ходили, штрикали залізними щупами землю, печі, груби, де люди часто замазували зерно. Майже в усіх познаходили та позабирали, а от у діда Никифора з сусідньої вулиці не знайшли, бо він закопав зерно прямо перед двором, на дорозі

В родині моєї матері залишилася тільки корова на зиму, яку фактично нічим було годувати. Ні корову нічим годувать, ні самим їсти. А дітей було двоє - моя мати і її братик Коля.

Навесні 1933 року на фоні розпачу і голоду між батьками моєї матері (Артем і Ольга) розгорілася сварка: або різать корову, щоб вижити з м'ясом, або тримати корову і, можливо, мати якусь склянку молока.

Закінчилося все це трагедією: батько (дід Артем), будучи доведений до відчаю, зарубав сокирою всю сім'ю: дружину, старшого хлопчика Колю (6 років) і мою матір, якій було 2 роки.

Єдине, що мою матір він вдарив лише обухом сокири по голові, мабуть же в розрахунку, що цього удару вистачить для дворічної дитини. А сам пішов на залізницю Київ-Москва за 6 кілометрів від села і кинувся під поїзд.

Так люди говорили, в усякому разі його більше ніхто і ніде не бачив.

Моя ж мати вижила.

Сусідка баба Галька (нині покійна) розповідала, що люди, стурбовані тим, що з хати ніхто з самого ранку не виходив, уже під обід заглянули у вікно. І побачили, що моя мати (дворічна дитина) сиділа в калюжі крові і гралася нею, хлюпала долоньками.

Оце і вся історія, далі пішло злиденне життя моєї матері у прийомних батьків, війна, голод 1947 року, але то вже інша історія, хоча також сповнена гіркоти і сліз.

Моя мама Раїса Мазна у 1950-их роках

Дякувати радянській владі моя мати ніколи не дякувала, та й мені після всього цього теж немає для цього підстав.

Щодо подій того страшного 1933 року, тo мама нічого не пам'ятає (може, й на щастя). Все це розповідали односельці - баба Катерина (яка прийняла мою матір-сироту і стала мені за бабусю), сусідка Глушко Ганна (нині теж покійна).

Та й зараз старі люди на кутку добре пам'ятають ту історію. На тому місці, де стояла  хата, в якій сталася трагедія, довгий час був ще наш город. Я його з дитинства добре пам'ятаю, весь обсаджений вишнями, як окремий острівець.

Нині замість хати моїх предків там рівна польова земля.

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?