Спецпроект

"Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат"

Казали, що в німців броньовані мотоцикли, тому стріляти в них забороняли. І от батько побачив, як їдуть двоє мотоциклістів по галявині, як на блюдечку. Вистрелив із кулемета - і їх пробило, як решето. За це його ледь не розстріляли.

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Хочу розповісти про моїх дідуся і бабусю - Корнієнка Івана Сергійовича та Корнієнко (Головко) Євдокію Василівну. Говоритиму словами їхнього сина, мого батька - Корнієнка Івана Івановича:

Батько воював. Війну застав на кордоні - він саме служив у армії, служив прикордонником, гарно стріляв. Коли служив ще на заставі - то пристрілював мушки для зброї.

Бою не вийшло - німці їх обійшли. Щоб не бути в полоні, прикордонники почали доганяти лінію фронту. Але німці йшли таким темпом, що вони їх так і не наздогнали. Так дідусь потрапив у полон - він пробув у полоні три дні.

Потім він втік. Як втекти з німецького полону - читайте тут.

За деякий час колишні прикордонники знайшли один одного - їх спочатку було лише п'ятеро - організувалися і зробили свій партизанський загін. У Білорусі. Зв'язалися з командуванням, їм стали надсилати зброю з "великої землі", почали давати завдання. Потім до них стали приєднуватися інші - також ті, хто втекли з полону.

У вогні не згорів, у Дніпрі не втонув. Війна мого батька

Мій батько був командиром взводу, потім - командиром роти партизанської бригади імені Ворошилова в Копильському районі Мінської області. У 1944 році батько сам організував партизанський загін "Патриот Родины" тієї ж бригади.

Зброю, доставлену з "великої землі", партизанам видавали за необхідністю. Їхньому загону давали мало зброї - не було достатньої кількості гранат, кулеметів тощо. Але батько викрутився.

Мій дід, батько мого батька, прикордонник-партизан Іван Корнієнко

Одного разу його загін розбив невеликий обоз, і там був німецький новенький акордеон, оздоблений перламутром, та ще й у футлярі. Це був, вочевидь, концертний акордеон. В загоні ніхто грати на ньому не вмів. Тому батько, коли їхав по зброю, взяв його з собою та подарував начальнику складу. І той дозволив взяти зброї стільки, скільки батько зможе понести. Хлопці з батькового загону тоді набрали повні сани боєприпасів. Ось такі "корупційні" відносини.

У Білорусі він зустрічав воїнів УПА. Партизани та воїни УПА один одного не чіпали - вони існували і працювали паралельно. Нічого поганого про УПА батько ніколи не говорив.

Один дід увійшов у Бесарабію в 1940-му, а інший подався до бандерівців

Під час війни батька двічі поранили - один раз у ногу, один раз у руку, обидва рази розривними кулями. Тоді медицина вся була в лісі на галявині... Куля розірвалася, уламки порозліталися по тілу - гарно, що кістка обидва рази лишалася ціла. Тоді, щоб їх дістати, в тіло вколювали спицю - уламки дзвеніли, і лікарю було чутно, звідки їх вийняти.

Спочатку батько служив у розвідці, а потім його помітили і запропонували бути командиром загону, хоча і був лише сержантом - йому як виняток доручили командування, хоча для цього треба було мати офіцерське звання.

Батько розказував, як важко командувати людьми... Коли його представили тим 200 чи 300 підлеглим, то він глянув на них і злякався, бо люди всі були дуже різні. І всі зі зброєю. І всіх їх треба нагодувати, одягнути, забезпечити дисципліну. Він побачив, що це не так просто. Але він зумів.

Список бригади, в якій Іван Корнієнко починав свою партизанську "кар'єру". Можна побачити, як склалася доля його соратників. Володимир Корбан - головний редактор журналу "Вожык" ("Їжак"), це білоруський аналог нашого "Перця"

Батько дружив із командиром об'єднання, його звали Пилип Пилипович Капуста - він один із тих перших п'яти, які об'єдналися в загін. Батько і майбутній генерал Капуста подружилися, бо вони ходили гуляти в одну сім'ю, до двох сестер.

Потім вони подружилися ще і з начальником штабу - Єременко Василем Григоровичем. Ця дружба дуже допомагала - можна було трохи легше отримати зброю чи взяти трохи більше набоїв для загону.

Таня Чорновіл про діда-партизана: "Нагороджений Залізним хрестом і Червоним прапором"

Взагалі це була дуже рідкісна дружба, бо батько був серед них набагато молодшим за званням - загалом старші не водилися з молодшими. Їхня дружба тривала і після війни - генерал Капуста з дружиною часто приїжджали з Києва у село Бесідка (Ставищенський район Київської області), де батько працював головою колгоспу.

Ще батько розповідав, як брали "язика".

"Язик" - це німець, якого можна було розпитати. Зазвичай його брали за допомогою дівчат. З кимось із місцевих дівчат домовлялися, що після танців у клубі вони покличуть німця зайти до себе додому. Там німця і брали.

Я питав у батька, чи вбивав він тих, кого таким чином брали. Батько сказав, що німців намагалися не вбивати, бо за вбитого солдата німці могли і село спалити. Німців літаками відправляли на "велику землю" - саме там займалися допитами і подальшою долею полонених.

Уривок із післявоєнної газети

А одного разу батька мало не розстріляли.

Тоді батько був у загоні розвідки. Його задачею було розвідувати, сидячи в засідці, та не стріляти, щоб не привертати до себе уваги.

Зокрема забороняли стріляти в мотоциклістів. Казали, що в них броньовані мотоцикли, і тому стріляти немає сенсу - тільки марнування набоїв і непотрібний ризик.

Одного разу з засідки батько побачив, як їдуть двоє мотоциклістів по зовсім відкритій галявині, як на блюдечку. Він вистрелив із кулемета - виявилося, що мотоцикли не броньовані. Їх пробило, як решето.

У всіх був шок. Ніхто не міг повірити, що мотоцикли в німців - як консервна бляшанка. Тобто по них можна стріляти.

"Піхота повтікала, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали..."

Але діда віддали під трибунал, бо він не виконав наказ. Від розстрілу врятувало тільки те, що дідове порушення наказу підняло бойовий дух у партизанському загоні та розвіяло міф про невразливість і непереможність німецьких мотозагонів.

Батька доля звела з хорошими людьми - і він нормально відвоював. Мав медаль "За відвагу", він отримав її у 1943, їх тоді ще рідко давали, хоча під кінець війни ця нагорода знецінилася, бо її давали всім. Також мав "Червону зірку", Орден бойового червоного прапору та інші, менш значні. Про його діяльність можна дізнатися більше, якщо завітати у Білоруський державний музей історії ВВВ.

 Лист із Мінського музею війни

Корнієнко Іван Сергійович - батько 5 дітей, голова колгоспу села Бесідка Ставищенського району Київської області. Він організував у селі будівництво дамб, щоб створити ставки для розведення риби. Він придумав відвести ціле поле під баштан - вирощував кавуни. І своїх колишніх бойових товаришів щоліта запрошував на кавуни - боротися з каменями в нирках.

...Війну застала і мама - Головко Євдокія Василівна. Під час війни вона з братами та батьками жила в передмісті Маріуполя. Взагалі самі вони родом із Бердянська. До Маріуполя переїхали під час Голодомору. Тоді ж із її батьками відбулася доволі містична історія, коли від голодної смерті їх врятував віщий сон.

Коли німці почали заходити в Маріуполь, а радянська влада втекла, місцеві мешканці почали грабувати магазини. Щоб німцям не дісталося.

"Кияни почали глумитися над пам'ятниками Сталіну..."

Мама розказала, що її родина пізно спохватилася - тільки ящик льодяників їм дістався. З ними пили чай усю війну, бо цукру не було. Довго ті льодяники згадувала.

З мамою ось така історія була. Її мали забрати на роботу в Німеччину. Перед від'їздом мамі призначити медкомісію. Вона почала шукати, як відкрутитися від виїзду та "завалити" медкомісію. І хтось продав якусь сигарету - сказали скурити за добу до медкомісії.

Мама викурила ту сигарету, на наступний день пішла на медкомісію, а там послухали її легені та визнали непридатною до роботи. Люди завжди знали різні хитрощі.

 Євдокія Головко - моя бабуся, мати мого батька - в 1940-их

Мамин старший брат, Головко Володимир Васильович, воював, був танкістом. У нього було багато подяк від Сталіна. Коли танковий полк першим заходив у місто, то всі з полку отримували листи з подякою від імені Сталіна.

А материн молодший брат Дмитро під час війни був ще малим. Якось він пас корів під Маріуполем, і десь знайшов гранату. Граната розірвалася, Дмитра дуже серйозно поранило.

Одних вивозили в Сибір, а інших карала ОУН "за співпрацю з комуністами"

Всі радянські лікарі було військовозобов'язаними - в місті був тільки німецький госпіталь. Бабуся Агафія побігла туди, щоб врятували їй сина. Носила туди все, що могла дістати - і молоко, і яйця, й сало. Врятували дитину. Дмитра вилікував німецький лікар.

Так і вийшло - один брат воює проти німців, а іншому брату життя врятував німецький лікар.

Мама завжди говорила, що на війні не було білого та чорного.

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази.    

Ярослав Ведмідь: Україна розпочала наймасштабніший фандрейзинговий проєкт незалежності на створення Музею Голодомору

Голодомор. Надзвичайно важка тема для України та для мене персонально. Мої баби і діди були позбавлені свого майна, худоби, засобів праці і їх результатів. Їх зірвали з хуторів, загнали в колгоспи і якимось чудом, вони вижили в нелюдських умовах і дали життя моїм батькам. Ці історії важко відновлювати — батьки знають мало. Баби та діди померли.

Володимир В'ятрович: Влада накидає бюджетний зашморг на політику пам’яті

Схвалений 26 листопада урядом проєкт держбюджету на 2021 рік підвередив виразне прагнення нинішньої влади накинути фінансовий зашморг на політику національної пам’яті.

Дорж Бату: Голодомор. Різні народи – одна історія

Дідусеві Жанчубу 97 років. Коли почалась колективізація, йому було усього сім. Жанчуб баабай погано пам’ятає свою батьківщину. Те, що пам’ятає, волів би забути, але не може. Дідусь Жанчуб – бурят-монгол, батьки котрого втікли у Китай від жахів радянської колективізації на території сучасної Бурят-Монголії, котра почалась на початку 1930-х років.

Маріанна Душар: День Подяки з українським смаком

День Подяки – Thanksgiving – одне із улюблених свят американців, не залежно від їх походження. І американські українці – не виняток. Однак, кожна хвиля еміґрації сприймала це свято по різному. Одні охоче переймали традицію своєї нової батьківщини, інші ж до останнього опиралися, вважаючи її загрозою їхній українській ідентичності. В чому ж загроза, і що змогли додати українці до традиційного американського свята? До Дня Подяки ми зробили невелику оповідь про традиції свята в родинах української діаспори третьої хвилі.