Спецпроект

Чи повинні Україна та українці вибачатись?

Здатність не дати дияволу жодного шансу: відповідати добром на зло, відчувати чужий біль як свій, нести тягар бід іншого й означає бути людиною. Зрештою, саме це і створило європейців, а не об’єднання вугілля і сталі.

"Вибачаємо і просимо вибачення" - такими словами через двадцять років після війни польські єпископи звернулись до німецьких владик. Саме ці прості слова поставили крапку у війні народів-сусідів.

Звісно, є й ті, хто досі живе з образою в серці, але еліти двох націй-держав порозумілись і живуть в єдиній Європі. Хоча, здавалось би, чого представникам народу-жертви уклінно звертатись до нації, представники якої брали найактивнішу участь у двох світових війнах ХХ століття?...

І тим не менше, поляки їм вибачили й зразу перепросили – скажімо, за депортацію мирного населення зі Східної Прусії, Гданська та Бреслау.

Це не прощення, яке дорівнює слову забуття. Ні, всі все пам’ятають. Більше того – зобов’язані пам’ятати не тільки те, коли тобі було боляче, але й коли ти сам наносив комусь рани.

Само собою діячі Римо-католицької церкви з народної Польщі не мусили б відчувати жодної вини за злочини комуністів Гомулки і Берута. Але вони були поляками і відчували внутрішню потребу розписатись у солідарності не з єдинокровними катами, а з "чужими" - зрадженими й вигнанцями.

До слова, ті німці, перед якими схилили голови священики, не були святими – десятьма роками раніше голосували за Гітлера, радісно крокували нацистськими колонами, їхні діти служили у вермахті, гестапо і СС. Але це все не завадило мудрим ксьондзам сказати – вибачте.

Оця щирість і стала фундаментом нової Європи, іншої, не тієї, про яку так мріяли біснуваті фюрерий проголошені нині "ефективними менеджерами" вожді.

Здатність не дати дияволу жодного шансу: відповідати добром на зло, відчувати чужий біль як свій, нести тягар бід іншого й означає бути людиною. Зрештою, саме це і створило європейців, а не об’єднання вугілля і сталі. Бо якби поляки не примирились з німцями, а ті з французами, Старий світ був би і дотепер розділений кілометрами колючого дроту.

Активна дискусія в соцмережах і телеефірах засвідчує, що й українці готові, принаймні, поговорити на тему покаяння. Одним із останніх приводів стали сумної пам’яті роковин Бабиного Яру. В ці дні з новою інтенсивністю зазвучала теза про те, що українці (в частині випадків – Україна як держава) мають вибачитись перед єврейським народом за співучасть у винищенні євреїв під час Голокосту та колабораціонізм частини місцевого населення в роки нацистської окупації.

Частина випуску шоу Савіка Шустера була присвячена цьому і аудиторія програми навіть голосувала за це. Всю програму не дивився, але на початку більшість глядачів-"респондентів" підтримали ідею.

Відтак лідер партії "Братство" Дмитро Корчинський висловився – мовляв, він як і всі інші українці готовий покаятись, але перед тим хоче почути аналогічного вибачення з боку євреїв – за НКВД, за Голодомор тощо.

Само собою, тема потонула в юдофобських і українофобських коментарях. Не встряваючи в дискусію з платними тролями та ксенофобами всіх кольорів, сформулюємо кілька питань.

По-перше, за що вибачатись? За трагедію Голокосту, за два мільйони розстріляних, задушених, забитих?

Питання – а чи був "український" вимір Голокосту? Держави українці тоді не мали. Не мали регулярного війська, правоохоронної системи, суду тощо. Все, що було – скажімо, допоміжна поліція – це органи окупаційної влади, в яких служили всі, хто хотів і кому "пощастило" – українці, поляки, росіяни, кримські татари.

Відповідати всією нацією за трагедію і злочин колабораціонізму – абсурд. Це були персональні, часто гірко вимушені кроки. Якщо українець вчинив злочин у французькому Іноземному легіоні чи американському війську у В’єтнамі – ніхто ж не висуває претензій.

Не будемо забувати, хто розв’язав світову війну – про це ніколи не зайве нагадати. Вина за катастрофу– на нацизмі та комунізмі, на Великонімеччині та СРСР. І переводити стрілки на жертв війни – несправедливо.

Обов’язково треба написати нову, нерадянську й непропагандистську історію Другої світової (чи може все-таки Великої Вітчизняної, про що мріють совєтофіли на кшталт осоружного міністра освіти?).

Розсекречено й видано корпуси документів з усіх дражливих для національної історії миттєвостей. Але ще не видано й не обговорено наукову історію ОУН та біографію Степана Бандери.

Чи Ви бачили десь академічну працю про червневі події літа 41-го, коли у в’язницях від Луцька і Львова до Умані і Києва було знищено десятки тисяч людей? Щойно вийшла робота, яка доводить відсутність українського сліду в розстрілах польської професури, які теж десятиліттями "вішали" на українців.

Отже, треба краще знати правду про те, що було. Це не риторика. Це те, без чого не може бути ніякого осмислення – що ж взагалі відбувалося на українських землях напередодні та в роки війни. Та по війні теж.

По-друге, хто мав би вибачатись? Держава в особі президента, Верховної Ради, уряду? В інших країнах Західної та Східної Європи було саме так.

Президенти Польщі та Латвії Квасневський та Віке-Фрейберга, канцлер Німеччини та інші представники своїх народів робили це, схиляючи голови перед пам’яттю жертв Другої світової.

Чи в цьому сенсі прозвучить слово, приміром, глави держави Віктора Януковича? Очевидно, ні. Суспільство і світ йому не повірять.

Політичний режим, який спецпідрозділами розганяє невинні студентські протести і розпродажі футболок, за гратами якого сидять політичні в’язні, не має морального права вибачати чужі гріхи. Бо своїх має більше, ніж треба.

Не маючи авторитету немає чого й пробувати сказати слова, які очистять душу і закриють чорні сторінки минувщини.

То може порятунком стане змістовна дискусія та консолідоване голосування у парламенті? Теж, мимо. Ідеалістів, яким не все одно, що відбулось сімдесят років тому на терені України, там немає. І голосувати за формулу примирення, дивлячись на вигадливу траєкторією рук Чечетова якось принизливо.

Ідеально було б, щоб це зробила людина, довіра до якої є у більшості активних членів нації. В українському варіанті це могли б бути, приміром, ієрархи найбільших церков – патріарх Філарет, митрополит Володимир, верховний архієпископ Святослав, кардинал Любомир. А ще хто?

Боюсь, що немає в нас Гавелів, Стусів і Мандел.

По-третє, перед ким вибачатись? Перед євреями – нашими, українськими – "мертвими, живими й ненародженими", чи громадянами Ізраїлю?

Трагедія євреїв Галичини, так само як і поляків Волині, і кримських татар, греків, вірмен, кримчаків – це наш внутрішній громадянський біль.

Формою непрямого визнання відповідальності за зло, яке творилося на українській землі, могли б стати музеї, освітні та телепрограми. Цього майже немає. Немає в Києві і меморіалу Бабиного Яру – його тільки восени 2011-го заклали неподалік місця розстрілів у вересні 41-го.

Вимога націонал-радикалів вимагати від Ізраїлю, якого в 30-х роках не існувало, вибачитись за злочинців-енкаведистів – маячня. Чого тоді не вимагати від поляків і білорусів покаяння за Дзержинського, від грузинів – за Сталіна та Берію і так далі?

Та й хіба ті вбивці мали національність? Добре сказано – революції роблять Троцькі, а страждають Бронштейни. Хіба деукраїнізуючи Україну вони вводили уроки їдиш, а закриваючи церкви – відкривали синагоги?..

Злочинцями були комуністи і нацисти 1930-1940-х, а не євреї, українці, німці чи росіяни. Зрештою, кожна з цих націй втратила мільйони своїх членів – отже, про яку додаткову покуту йдеться?

Джерело: "Український Тиждень"

Дмитро Малик: Помаранчева сорочка

30 вересня у Канаді називають "Днем Помаранчевої сорочки". Цього дня вшановують жертв жорстокої освітньої реформи, яка була запроваджена практично відразу після Акту про Британську Північну Америку (1867), який завершив процес конфедерації Канади

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». Зворотна п’ята.

У моїй родині всі ці кудрі, щорси, "дєдушкі лєніни", усі надміру нав'язані постаті чужої сусідньої культури займали належне їм місце. Своя культура, традиції, письменники, історичні герої були першими і головними

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Площа Лесі Українки». Зворотна четверта.

У 2004 р., під час Помаранчевої революції, ми з друзями з Польщі, їхали до нас на вулицю Кіквідзе.
І раптом на площі Лесі Українки побачили якесь скупчення автомобілів, перекритий бульвар і активний людський рух. Виявляється, звідкись виїхав БТР...

Андрій Козлов: Гонгадзе і сумбурні думки

Гія дав в результаті суспільству і зачатки політичної огиди, і початкову волю до протидії злу, і більше демократії, і зовсім іншу свободу слова, і в цілому - багато-багато передумов до руху вперед, до прогресу