Спецпроект

УПА: дивлячись прямо у вічі

"Хлопці, ви добились свого! Українська держава є. Якою ціною – це інша справа, але, врешті-решт, ви мали рацію". Воїни УПА в більшості випадків ішли не вмирати за Україну, а боротися за неї. І сподівалися на перемогу.

Днями відповіді на "непрості питання" в історії УПА (у рамках проекту "Історичні діалоги") шукали директор благодійного фонду "Літопис УПА" Микола Посівнич, завкафедри нової та новітньої історії України УКУ Олександр Зайцев, професор УКУ Ярослав Грицак і публіцист Ярослав Сватко.

Одним із основних питань цієї дискусії у стінах Українського католицького університету була доцільність буквального розуміння першої заповіді українського націоналіста: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї".

Зі вступним словом до присутніх звернувся декан Гуманітарного факультету УКУ Ігор Скочиляс, який закликав у цій розмові "шукати злагоди і порозуміння, щоб ми будували нашу національну ідентичність на твердому ґрунті".

Олександр Зайцев, роздумуючи над питанням, варто чи не варто було "згинути у боротьбі" за Українську державу, наголосив, що такі речі кожна людина вирішує для себе особисто.

Тож більше зосередив увагу на значенні боротьби УПА:

"Згадаймо 1989-90-ті – певний час була патова ситуація. І я запитую: а чи шальки історичних терезів схилилися б на користь проголошення незалежності, якби не західні області України.

І наступне питання: а чи був би цей рівень національної свідомості у нас такий високий, якби не пам'ять про УПА? І з цього погляду: можливо, все ж таки – варто було вести цю боротьбу".

Ярослав Грицак зауважив, що воїни УПА підходили до питання жертовності зовсім по-іншому, що у більшості випадків люди йшли не вмирати за Україну, а боротися за неї, і сподівалися на перемогу.

Останній бій УПА. 1960 рік

Однак однією з причин відсутності відповідей про мотивації людей, які вступали в УПА є відсутність ґрунтовних досліджень на цю тематику.

"Одна з причин, чому йшли в УПА, з порівняльного контексту,– не вмирати. У 1944 р. формували переконання не тільки серед українців, але й серед "лісових братів" у Литві, що попереду йде Третя світова війна.

Цю інформацію поширювала американська та британська розвідка. Не знаю, як в українському випадку, але читав, що литовське керівництво зрозуміло, що їх обманюють", – зазначив історик.

Натомість Ярослав Сватко на прикладі 300 спартанців доводив, що пролита кров є важливим елементом національної пам'яті і дозволяє забезпечити тривкість національного організму.

З іншого боку він наводить приклад капітуляції Армії Крайової перед радянською владою у 1945 році. Історія закінчилась судом та розстрілом польського генералітету у Москві.

"То чи був зміст організовувати це повстання і цю боротьбу, якщо цей солдат здається і йде на шибеницю?, - запитав Сватко. - Який сенс воювати у такому разі? Солдат повинен розуміти, що війна для нього є, правду кажучи, ремеслом. І якщо він стає на цю дорогу, то повинен знати, що він воює за свою державу, за свою націю. І ціна його крові – це ціна його держави".

Микола Посівнич, роздумуючи про мотивацію, більше схиляється до думки, що значна частина провідників ОУН і УПА відчувала за собою продовження "естафети" боротьби від Мазепи та Петлюри.

Значний вплив на цю мотивацію мали польські міжвоєнні школи. Коли українцям розказували про польських королів та героїв, вони запитували себе: де ж наші герої? За словами Миколи Посівнича – це мотивувало українців цікавитись власною історією. Відтак виникла ця концепція продовження боротьби попередників.

Однак, на локальному рівні вступ в УПА чи співпрацю з нею дослідник порівнює із кон'юнктурою, яка була під час Помаранчевої революції – всі йдуть, і я йду. "Люди йшли самі, ніхто їх не просив, забезпечували самі себе продуктами. Такі були витворені умови, що іншими люди в цей момент не могли бути", – наголошує Микола Посівнич.

УПА - більш робітничо-селянська, ніж Червона армія

Ярослав Грицак, розвиваючи питання спротиву та колаборації, висловлює потребу у порівняльних паралелях.

Поляки мали подібну ситуацію – з Варшавським повстанням 1944 року, в якому загинуло багато молоді. За словами Ярослава Грицака, поляки досі не можуть зрозуміти: варто було посилати цю молодь на війну чи ні?

"У Польщі була така ж дискусія, - сказав історик. - Питання стояло так: незалежну Польщу потрібно здобувати шляхом революції, чи вона повстане шляхом комуністичної еволюції? Багатьом було очевидно, що рано чи пізно цей комунізм завалиться.

Думки розділилися. З одного боку, практично вся Лондонська еміграція і АК розраховували на Третю світову війну і що Польща стане незалежною державою. Ця думка була домінуюча у Лондонській еміграції. З іншого – казали, що це красиво, але це наївно. Однак, Польща повстала із занепаду цього режиму і, головне, що в цей час знайшлись сили, які змогли цим скористатись".

Одним із основних чинників, які вплинули на доволі тривалу підпільну боротьбу УПА, на думку Грицака, була пам'ять про Українську революцію 1917-22 рр. І тут важливо, що асоціація цієї революції у них була не з Грушевським та Скоропадським, а з масовими селянськими повстаннями, які описує Василь Шкляр.

"Ми повинні розуміти, що у свідомості Бандери, коли він формувався, образ цієї революції був один із ключових. Зверніть увагу, що Бандера у 1958 р. пише "Українську національну революцію".

Велика частина людей в ОУН думали в тих же координатах. Так, буде збройна революція, кривава, але успішна. І нам вдасться це зробити. Чия була рація – ми не знаємо", – підсумував Ярослав Грицак.

З приводу цього питання Ярослав Сватко зосередився на внеску УПА у розвал Радянського Союзу. На Краківській конференції ОУН у 1940 р. була висунута концепція про розпад Союзу не за допомогою зовнішніх сил, а саме поневоленими народами (гасло "Воля народам, воля людині!").

Повстанці УПА - люди, які перемогли сталінізм

Звідси, практично, й народилась в ОУН ідея організувати у 1943 році Конференцію поневолених народів Сходу Європи та Азії. Саме національний чинник, на думку Ярослава Сватка, і був ключовим у розпаді Радянського Союзу.

На завершення учасникам дискусії було запропоновано дати відповідь на запитання: "Коли б перед нами зараз сиділи воїни УПА, безпосередні учасники тих подій, про які ми з вами так дискутуємо, що б ви сказали цим людям – дивлячись прямо у вічі?"

Ярослав Грицак: "Хлопці, ви добились свого! – Українська держава є. Якою ціною – це інша справа, але, врешті-решт, ви мали рацію. Перепрошую, важливо сказати "хлопці і дівчата", адже у 1946-48 рр. УПА значно ожіночилась – у підпілля, слідом за своїми братами й коханими, ішли дівчата";

Олександр Зайцев: "Хлопці, ви добились, але не до кінця. У нас ще немає тієї держави, якою ми могли б пишатися. Тому ми, молоді, і ви, старші, зробімо все для того, щоб змінити цю Україну";

Микола Посівнич: "Не треба надіятись на тих бандерівців, які були у минулому – треба своїм особистим прикладом виховувати нових бандерівців на місцях вже сьогодні";

Ярослав Сватко: "Ваша війна не закінчилась. Якщо ви не в стані воювати далі, то готуйте нових солдатів".

Сподіваюсь, всі ці правди від наших доповідачів наблизили вас до істини. Але в одному ми повинні залишитись одностайними: "Немає більшої любові, аніж віддати життя своє за ближніх" (Ів. 15.13), за своїх батьків, сім'ю, землю, націю…

Дивіться також:

"Кто такие бандеровцы и за что они борются". Текст для російськомовних

1970: Богдан Ступка у ролі бандерівця. ВІДЕО

Останній командир УПА: "Армію реанімувати не треба"

Пам'ятник бандерівцеві замість пам'ятника Бандері

Антон Дробович: Каховська #Tachanka судного дня

Тут сьогодні багато хто обговорює долю тачанки у Каховці. Хотілося б про це декілька слів сказати.

Денис Казанський: Історія творця легендарної "Катюші", якого розстріляв НКВД

Трохи цікавої історії: 11 січня була річниця розстрілу Георгія Лангемака. Одного з творців легендарної установки залпового вогню “Катюша”. Саме Лангемак винайшов реактивні снаряди до неї.

Дмитро Кобельський: Жахіття в селі Варенка, або епізод «польської операції» НКВД в одному із сіл України

"Тато посіяв жито в колгоспі руками, то його й агронома забрали в тюрму на кілька років за це. Прокурор в суді вимагав розстріляти їх. Тато потім повернувся, а от агроном-– ні. Тоді майже щодня ці «воронки» їздили".

Едуард Зуб: Блакитна стьожечка та просвердлені мізки: макаренківська комуна у цифрах

7 січня 1932 року в комуні імені Дзержинського урочисто відкрили завод з виробництва електричних свердл. Сам товариш Петровський, всеукраїнський староста, «зі словами «завод пущений» у напружений тиші перерізав блакитну стьожечку».