Спецпроект

УПА: не виграна битва, але й не програна війна

З урядового звіту: "З утворенням армії українські повстанці ставали воюючою стороною незалежно від свого бажання воювати з Німеччиною". Українська влада приречена визнати УПА на державному рівні.

У 1991 році, коли Україна відновила свою державну незалежність, свято Покрови Пресвятої Богородиці все більше асоціюється з боротьбою Української Повстанської армії, а точніше домаганнями її державного визнання.

З 2005 року річниці створення УПА офіційно відзначають на Західній Україні. На честь 70-річчя УПА Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська обласні ради оголосили 2012 рік роком Української Повстанської Армії.

З висоти цих років, оцінюючи здобутки і втрати на шляху державного визнання боротьби УПА, можна зробити, на перший погляд, невтішний висновок. Влада і суспільство не наблизилися, а навпаки віддалилися від позитивного розв'язання однієї з пекучих проблем суспільства.

Більше того, складається враження, що всі зусилля науковців, громадськості, окремих партій, народних депутатів і навіть урядів та президента (Віктор Ющенко виступав за державне визнання УПА) виявилися даремними і не потрібними.

Адже сьогодні ніхто серйозно не вважає, що вже завтра Верховна Рада ухвалить доленосне для УПА рішення. Іншими словами: битва програна…

Бандера і Шухевич - не Герої України. А хто ж залишився? СПИСОК

І все ж програти битву не означає програти війну. Більше ніж двадцять років боротьби за державне визнання УПА не були даремними. Спробую це довести.

Думаю, що мало хто заперечить, що діяльність УПА як військової формації часів Другої світової війни, не без допомоги так званої радянської історичної науки, донедавна трактувалася вкрай негативно.

Сьогодні усе змінилося. Результати соціологічних досліджень, проведених групою "Рейтинг" у березні-квітні 2011 року показали, що оцінки діяльності УПА хоч різняться в окремих регіонах, але в середньому учасниками боротьби за незалежність України Армію вважають 27% українців.

Це багато чи мало? Переконаний, що якби якась провладна чи опозиційна політична сила мала такий відсоток підтримки, то вважала б це не просто успіхом, а політичним тріумфом.

При цьому не закриваю очі на те, що в східних і південних регіонах України на діяльність УПА дивляться не так схвально, як, скажімо, на Галичині чи Буковині. Однак – це питання часу.

Очевидно, що найбільших зусиль для популяризації УПА доклали її апологети. І це самозрозуміло. Однак, на мою думку, несправедливо недооцінюється роль вітчизняних науковців, які, врешті-решт, зуміли закласти історичні підвалини українського, а не малоросійського розуміння місця і ролі УПА.

Нагадаю, що у травні 1997 року президент Кучма дав доручення створити урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА. Робоча група при урядовій комісії була сформована в Інституті історії України НАН.

Саме вона й підготувала документ під назвою "Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок)".

Загалом проблему діяльності ОУН і УПА вивчало двадцять науковців. Серед них відомі широкій громадськості імена, зокрема Кульчицький (керівник робочої групи), Шаповал, Кентій, Касьянов, Ільюшин та інші.

У даному випадку зазначений документ важливий тим, що у ньому можна знайти відповіді на питання, які постійно загострюються під час дискусії стосовно місця і ролі ОУН і УПА під час Другої світової війни.

Український Партизанський Антиколоніалізм

Так, найпоширенішим аргументом проти державного визнання ОУН і УПА було і є звинувачення українських націоналістів у співпраці з гітлерівської Німеччиною. Автори звіту, обробивши чималий масив документів, прийшли до кількох висновків.

По-перше, не виникає жодних сумнівів у тому, що діяльність ОУН і УПА ставила за мету відновлення незалежності України, а тому була спрямована проти країн, які, на переконання лідерів націоналістичного руху, були окупантами, а саме Радянського союзу, Німеччини та Польщі.

По-друге, українських націоналістів не вдалося зв'язати з конкретними епізодами злочинної діяльності, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі.

По-третє, історики не ставлять під сумнів факту, що коли більш-менш стали відомими реальні плани Гітлера щодо України, ОУН і УПА включилася в активну збройну боротьбу з Німеччиною. Це підтверджується передусім німецькими архівними джерелами.

У Звіті зафіксовано, що "в документах нацистської поліції безпеки і СД, які кожні два тижні надходили до Берліну із окупованих східних областей, на зламі 1941 і 1942 років з'явилася рубрика "український рух опору".

Його складовими частинами німецькі експерти називали ОУН(Б) і ОУН(М), а також загони отамана Боровця-Бульби, котрий зв'язував себе політично з Державним центром УНР", тобто формування, які склали бойовий кістяк УПА.

1992: Державний центр УНР передає клейноди Кравчуку. ВІДЕО

Врешті, у звіті розставлені чіткі акценти щодо визнання УПА воюючою стороною. "Гітлерівський режим, так само як і будь-який інший, не міг дозволити існування в своєму запіллі не контрольованої ним сили. З утворенням повстанської армії українські повстанці ставали воюючою стороною незалежно від свого бажання воювати з Німеччиною", – констатується у документі.

Неупереджений аналіз звіту свідчить, що українська влада приречена визнати УПА на державному рівні.

Ще один, можливо, найважливіший аспект проблеми - долі колишніх бійців УПА. З року в рік їх стає все менше і менше. І хоча на Західній Україні, де у переважній більшості вони проживають, влада надає їм всіляку, передусім соціальну підтримку, не виключаю, що з огляду на існуючу політичну кон'юнктуру їм живеться вкрай дискомфортно.

І це найбільша трагедія покоління, яке зі зброєю в руках захищало честь своєї нації і держави, але так і не дочекається державного визнання.

Але, зверніть увагу, що не зважаючи ні на що, ветерани УПА ніколи "уклінно" не просили будь-яку владу їх визнати.

Для них це не ціль життя. Як і 70 років тому вони переконані, що немає біди у тому, що програна битва. Головне виграти війну – зберегти і утвердити державність України.

Читайте також: "Листування командирів УПА - про долю Гітлера після війни, гендерну рівність тощо. ДОКУМЕНТИ"

Устина Стефанчук: Українські люди в московській церкві Канади

На знимках у красивих вишитих строях ранні українські еміґранти до Канади. Ці конкретні люди зі знимок парафіяни рускої православної церкви в маленькому містечку Смокі Лейк в Альберті. Історія релігійного життя ранніх переселенців була не якраз безхмарною. Що мається на увазі, як так сталося, спитаєте ви. Ну, та просто, дуже по-нашому.

Сергій Волянюк: Повстанець з Херсонщини, що ліквідував польського генерала

За участь у засідці на заступника міністра оборони Польщі, генерала зброї Кароля Свєрчевського на Лемківщині хорунжий Іван Захаренко – “Грань” із Херсонщини – чотовий в сотні УПА “Ударник-5” легендарного командира Степана Стебельського – “Хріна” був відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги І кл.

Наталка Діденко: Еволюція головних уборів. Від хусточки до хустки

Натрапила якось я на фотографію королеви Єлизавети у хусточці, з якої багато хто сміявся. Мовляв, якась бабуся, селянка, проста тітка, бо ж – у хусточці. І я замислилася про свої дитячі, дівочі та вже дорослі хусточки, хустки. А також шапки і шапочки.

Андрій Когут: Іван Павло ІІ, Збігнєв Бжезінський і КҐБ. Сто років Понтифіку

Сьогодні Івану Павлу II, який так сильно привертав увагу СССР, виповнилося би 100 років. Він народився 18 травня 1920-го, а на папський престол зійшов у 1978 році, де провів свої останні двадцять шість років життя. Для порівняння, лише двом Папам за всю історію Церкви вдалось очолювати престол довше, ніж Івану Павлу ІІ.