"Good bye, Petrovski!", або Розпечатування "закритого міста"

Про знесення пам'ятника Петровському у Дніпрі: "Мені байдуже - хто, чому і наскільки вдало це організував. В даній ситуації виконавець узагалі неважливий. "Вважайте, що це зробив я!" - пишуть у соцмережах. І я готова підписатись під цією заявою".

Час признатись: Дніпропетровськ завжди, ще від радянських часів, здавався мені "проблемнішим" містом од Донецька.

Спільного між ними таки багато: обидва - печальні монстри-байстрюки індустріалізації радянського (кріпацького) типу, а така індустріалізація за два-три покоління паралізує громадську волю, формуючи в населенні, "закріпленому" за підприємствами, глибокий і трудновиліковний патерналістський комплекс - звичку слухатись начальства та сприймати його за своєрідну "силу природи", наділену владою як карати ("щоб порядок був"!), так і годувати ("роздавати" зарплату та соцблага).

I обов'язково - захищати (показові тут, здається, ніким із соціологів досі не проаналізовані настрої по палаючих містах весни 2014-го: Харків - не менший, здавалось би, індустріальний центр, і до того ж "оголене" прикордонне місто, але я ще від жодного харківця не чула, ніби тоді "Гепа спас город", - а от дніпрян, переконаних, що завдячують миром у своєму місті "лічно товаріщу Коломойскому", зустрічала не менше, ніж донеччан, які в трагедії свого досі винуватять, так само "лічно", Ахметова - що "не захистив", і жодного "масштабування" така картина світу не передбачає: ось це й є мислення, кажучи словами Хвильового, не "горожан", а "фабричних").

"50 відтінків чорного"

І хоча на позір у Дніпра-Кодака-Катеринослава-Січеслава начебто мало би бути більше шансів "стати європейським містом" - завдяки непорівнянно довшій історичній пам'яті (заціліла "пам'ять каменю" - далеко не останній фактор відпірности будь-якого міста перед загладою окупації, хто не вірить - спитайте пражан!), і навіть архітектурно, за способом організації простору, Дніпро ще будувався "по-європейськи" (його "дзеркальна копія" - Гельсінкі - наочний приклад, як таке місто може виглядати у вільній країні!), тоді як бідолашна Юзівка так і лишилася "посьолком вздовж дороги на шахту", тобто зразком уже суто російського містобудування.

ТАКОЖ: Екскурсія Дніпропетровським історичним музеєм. ФОТО

Але, як у відомому анекдоті, "єсть нюанс": Донецьк усю дорогу по-простацькому рубав вугілля, Дніпропетровськ - постачав "оборонку" й до 1987 року був "закритим містом". А ментальність "закритого міста", складеного з засекречених "предприятий союзного подчинения", - читай, розрослої до розмірів мільйонника сталінської "шарашки" - це хвороба не на одне покоління, особливо коли її не лікувати.

Простіше кажучи, якщо від "донецького кітчу" завжди відгонило гопотою - непраними тренінками, засмальцьованими картами й "махачами" в темних завулках, - то від дніпропетровського - гебнею: "першим відділом", кабінетними "договорняками" й презирливою ухмилкою на керівних губах: "Что нам Киев, не Москва ль за нами!".

Воно, звісно, що гопота, що гебня - лиш два обличчя організованого криміналу (а між ними ще "50 відтінків чорного"!), але стилістична відмінність була, й збереглась і після 1991-го, розлита в десятках побутових дрібниць, - і під час виступів перед читачами у великих залах я теж її завжди відчувала (у письменника свої "інструменти заміру" температури великих і малих соціальних груп, і ще Камю недарма радив, щоб зрозуміти чуже місто, неодмінно побувати в міському театрі, - а коли ти ще й не серед публіки, а сама на сцені, ефективність такого експерименту зростає в рази).

Якщо в довоєнному Донецьку публіка збиралась - на літературний вечір ("встреча с писателем" сама по собі була подія, нечаста в міському пейзажі!), то в Дніпропетровську, що до війни, що нині, - саме "на український захід", нарочито, як на політичну маніфестацію: так де-небудь у канадській чи австралійській діаспорі "на українське" йдуть не тому, що цікаво, а тому, що "патріотично", і цей "ефект ґетто", "мобілізованої загроженої меншини" лишав відчуття куди непробійнішої "твердині совка", ніж всіма ославлений у такій якості Донецьк.

ТАКОЖ: Що означало бути українським активістом у Дніпропетровську 1960-70-х

Мимоволі пригадувались - і Брежнєв зі Щербицьким та всім сонмом "пролетарських інтернаціоналістів" ("всесоюзная кузница кадров"!), і те, що саме тут була "столиця" одного з найтяжчих злочинів проти людства в ХХ столітті - радянської каральної психіатрії (знаменита Дніпропетровська психушка, цей символ абсолютного й безпросвітного аду, колись обов'язково займе своє місце в підручниках світової історії в розділі "Експерименти над людьми" - на одній сторінці з Аушвіцом та південноафриканським Грефсвельдом). А в таких місць, що називається, "погана карма" - особливо якщо її "не чистити".

Словом, виглядало на те, що Дніпропетровськ усі роки незалежности продовжував зберігати скорчену позу радянського "закритого міста" - міста, пригнобленого й запечатаного, як чавунною лядою, державним терором.

Чи був це тільки "фантомний біль" (так звана "травма другого покоління"), чи ще й "підігрів" од якихось, невидимих аутсайдеру, місцевих реалій - судити не мені, але починалось це торжество так і не знятого місту з горла імперського чобота - таки з вокзалу: з того самого пам'ятника Петровському.

Тільки-но зійшовши з поїзда, ти одразу, мов провалюючись у часі на 80 років назад, навіч бачив - "чия власть", і "хто тут хазяїн": ті самі, що прийшли сюди взимку 1919-20 років.

Ті, що всіяли колись квітучу Катеринославщину трупом і забетонували, щоб і познаки не було.

Ті, що вбили мого улюбленого тутешнього уродженця, великого письменника (настільки, наскільки взагалі може бути великим романіст у 34 роки!) Валер'яна Підмогильного, і знищили його рукописи, й на 60 років "запечатали" ім'я.

Тому що це була їхня робота - нищити, і це єдине, в чому вони були професіоналами. Все інше, що вони робили на цій землі з кількома поколіннями її населенців, було більш або менш похідним від цього основного вміння.

Український комунізм: Петровський проти Еллана

Є в нашому знанні про себе як спільноту й про те, як ми опинились там, де тепер "маємо, що маємо", одна, здається, геть неторкана тема - це доля так званого "українського комунізму" (насправді - потужного й масового, в перших декадах XX віку, українського лівого руху): саме того, що був знищений більшовиками.

Але перш ніж знищити, вони його професійно, "по-гібридному" від'юзали - щоб українські політичні еліти лівого напрямку (ті, котрі не виеміґрували на Захід після поразки УНР) допомогли прийшлим "Гіві-Моторолам" "замирити" цей чужий і непокірний край, де кожен дядько тримав на горищі обріза (читайте "Повстанців" Підмогильного!) й чхати хотів на Радвладу з усіма її "продразвьорстками" (кадрів місцевого походження, "захарченків і плотницьких", то пак, перепрошую, "петровських і чубарів", у керівництві КП(б)У було на порядки менше, ніж нині на ОРДіЛО, - на пальцях перелічити! - а на самих багнетах, як відомо, жоден окупант довго не всидить).

На "замирення" України пішло 10 років (1923-1933), і цей період ми й називаємо то "непом", то "українізацією", то "Розстріляним Відродженням", хоч годилось би - політичною війною: всі ті 10 років вона точилась люто й запекло, і вже сама поява СРСР як наддержавногоутворення (а не "Росії з національними автономіями", як відпочатку наполягав Сталін!) - це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу - українських "боротьбістів" та їх очільника, Василя Еллана-Блакитного (то був узагалі доленосний для всієї нашої підрадянської історії чоловік - у незалежних країнах біографії таких діячів стають бестселлерами й блокбастерами).

"Боротьбісти" погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені, що зможуть реформувати її "зсередини", "масою", й так зберегти за радянською Україною самостійність, - і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати.

ТАКОЖ: Боротьбісти і "федералісти". Як знищували український комунізм

У 1920-ті Еллана ще відкрито називали в партійній пресі "фундатором СРСР". Сьогодні як політика його не згадують зовсім - за широкою спиною "всеукраїнського старости"-голодоморника українцям лишилась у полі зору з усієї їхньої буремної історії одна-єдина традиція "політичного керівництва" - та, котра от уже 90 років затверджується в Москві: так би мовити, ОРДіЛО форевер.

За символічний маркер нашої поразки в тій першій російсько-українській війні заведено вважати подвійне самогубство під час Голодомору двох провідних українських комуністів - Хвильового і Скрипника.

Станом на 1934 рік Україна була повністю "зачищена" від основних своїх "незалежницьких" сил - політичних та культурних еліт і "вільного фермерства" (селянства). Столицю можна було переносити в доти ворожий ("петлюрівський") Київ.

І ось тоді в "розжалуваному" зі столичного статусу Харкові відбулася ще одна, менш відома, але не менш символічно-знакова подія - вночі, тайкома, "невідомі" скинули пам'ятник Василеві Еллану (не простив Сталін небіжчику свого програшу в 1923-му!).

Під "українським комунізмом" надалі стали розуміти винятково те, що насправді було колоніальним анклавом кремлівської влади - "кузницу кадров", від Григорія Петровського аж по Петра Симоненка включно.

Про поразки й перемоги

До чого я це все нагадую? До того, що мені геть байдуже - хто, чому і наскільки вдало організував знесення пам'ятника в Дніпрі, й досі "запечатаному" іменем нашого "першого ОРДіЛОвця".

Не хочу нікого образити, але в цій ситуації виконавець взагалі неважливий (як уже написали в соцмережах, "Вважайте, що це зробив я!" - і я готова підписатись під цією заявою). Це історична подія в жанрі "чистої семіотики" - культурно-символічна.

Бо з погляду семіотики жодної різниці між "свіжим" пам'ятником Сталіну в ОРЛО та "несвіжим" пам'ятником Петровському в Дніпрі - немає: обидва є "владними мітками" окупаційного режиму.

Обидва ґлорифікують, "увічнюють" і програмують українську поразку в тій "великій гібридній війні", що почалася в 1918-му, не припинилась і після 1991-го, а в 2014-му вийшла на третій (якщо рахувати разом з періодом УПА) "гарячий" тур. І всі "обурення актом вандалізму", коли таких міток позбуваються, - це тільки інший спосіб прокричати "Путін, пріді!".

ТАКОЖ: Дніпропетровськ: як оповісти історію міста без історії. ЛЕКЦІЯ

Якщо ми переможемо - всі наші минулі поразки, з Голодомором включно (sic!), для наших внуків і правнуків у майбутньому стануть "тактичними". Уроками для засвоєння, як у всіх успішних націй.

А щоб перемогти, набоїв і гармат недосить - треба ще вийти з нав'язаного нам, за чотири покоління, окупаційного дискурсу, який усією своєю тотальністю, від пам'ятників убивцям до кожного "так исторически сложилось", щодня й щомиті велить нам згодитись на поразку.

Так ось, у Дніпропетровську зробили для такого визволення рішучий крок. Зсунули ляду.

Тож скажімо просто, всією соборною Україною: good bye, Petrovski! Привіт, Дніпро!

Джерело: dw.de

Інші матеріали за темами ДНІПРОПЕТРОВСЬК та ДЕКОМУНІЗАЦІЯ

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Печерський міст. Четверта зупинка

В районі зупинок Печерського мосту закінчувалася домашня атмосфера і розбігалися дороги на всі ділові боки великого міста. Спортивні штани пенсіонерів, "тягнучки", халати домогосподарок у дрібні квіточки, немите волосся, тапочки, авоськи, ненафарбовані червоним губи, старі куртки, в яких ходили по гриби, сюди не доходили.
Якщо ти вже доїжджав до Печерського мосту, то одягнений був по-міському, відповідно тодішній моді або міським стильним тенденціям. Цей згусток транспортних зупинок з назвою "Печерський міст" був перепусткою у велике місто

Сергій Стуканов: Спекуляції, маніпуляції і моралізаторство Путіна

Прочитав статтю Путіна щодо Другої світової. Треба визнати, талановита пропаганда. Й виглядає доволі стрункою для тих, хто не сильно орієнтується в історії