Спецпроект

Війна правд. Що робити із польськими та українськими дурницями?

І обивателям, і політикам обох країн слід нарешті мати перед очима не так звані "правди", а всебічну картину причин і наслідків українсько-польського конфлікту. Лише вона має значення як передумова подальшого будівництва приязних двосторонніх стосунків на раціональних підставах взаємоповаги й користі. Все інше – дешева пропаганда.

Коли 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову "Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА", в Україні заговорили про можливість "відплатної акції".

Чекали недовго: вже 3 серпня позафракційний депутат Олег Мусій подав до Верховної Ради свій проект постанови "Про вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919-1951 рр."

У разі її ухвалення Україна матиме свій "день геноциду" - 24 березня, День пам'яті про українців – жертв геноциду, вчиненого Польською державою.

4 серпня Польське Радіо навело думку голови Сенату Польщі Станіслава Карчевського: "…якщо український парламент прийме постанову про геноцид щодо українців, вчинений поляками, то буде погано".

Але маховик запущений. Посол України в Польщі Андрій Дещиця на загальній нараді послів 22 серпня заявив про необхідність офіційної реакції Верховної Ради України на польську "геноцидну" постанову.

Чи означає це анонс майбутніх дебатів в українському парламенті на волинську тему? Враховуючи, що проект Мусія вже в парламенті – можливо що так.

 Олег Мусій

Аргументом на користь цього припущення може служити оприлюднене 30 серпня "Звернення у зв’язку з порушенням парламентом Республіки Польща домовленостей щодо спільної оцінки польсько-українського протистояння у 1943-1945 рр."

Воно ініційоване знаними в Україні політиками (як колишніми, так і діючими), істориками, літераторами та громадськими діячами.

У зверненні міститься вимога до Верховної Ради "відреагувати на антиукраїнські постанови парламенту Республіки Польща та схвалити документ, який визнає дії польської сторони на українських етнічних територіях до, під час і після другої світової війни міжнародними злочинами".

Кількість "днів геноциду" збільшена до трьох – 23 вересня, 25 грудня і 28 квітня.

Заява посла Дещиці і "Звернення…" виглядають як ланки одного ланцюга. А про те, що справа може набути серйозного обороту, свідчить і те, що серед підписантів "Звернення…" – радник президента, директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін.

Не сумніваючись у суверенному праві України приймати постанови, які вона вважає за потрібне, варто придивитися до проекту пана Мусія. Жодного іншого з цього питання не зареєстровано, тож саме він може бути винесений на розгляд парламенту.

Плутанина причин, наслідків, дат

Почнемо з пояснювальної записки, де згадується про Ризький мир від 18 березня 1921 року між Польщею і Радянською Росією та маріонеточним українським радянським урядом: "За результатом цієї змови Волинь та Східна Галичина відходили під суверенітет Другої Речі Посполитої. Був фактично анульований Варшавський договір 1920 року".

Проблема в тому, що відхід до Польщі згаданих земель якраз і був зафіксований… у Варшавському договорі ("пакті Пілсудський-Петлюра"). "Ризька змова" лише затвердила стан речей, на який Головний Отаман УНР Петлюра і без того погодився.

Це була одна з умов, на якій Польща погодилася допомагати Україні проти більшовиків.

Умова кабальна. І за це слід "подякувати" соціалістичній Директорії з її відвертим заграванням з більшовиками і методичним розвалом армії.

Бездарна кадрова політика Петлюри вивела на високі посади у війську авантюристів й нездар (типу Омеляна Волоха або Олександра Осецького).

Талановиті ж офіцери усувалися від командування або змушені були переходити до білих (як, наприклад, Прісовський і Натієв, котрі свого часу багато зробили для становлення українського війська). Або й фізично знищувалися – як полковник Петро Болбочан, страчений за сприяння й згодою Петлюри.

Головний Отаман явно "не грішив знанням людських характерів". А на прикладі Болбочана видно, що взагалі недолюблював талановитіших і розумніших за себе.

І ось результат. У листопаді 1918 року, коли Директорія прийшла до влади, кількість регулярного українського війська становила до 100 тисяч, а на початку лютого 1919 року, коли Директорія втекла з Києва до Вінниці – не більше 21 тисячі. За три місяці українська армія втратила 80% свого складу!

Станом на 6 грудня 1919 року, коли уряд УНР, загнаний цього разу аж у Нову Чорторию, ухвалив рішення про початок рейду по тилам червоних (Перший зимовий похід), чисельність армії УНР коливалася, за різними підрахунками… від 5 до 10 тисяч! Далеко не всі втрати були бойовими – хто дезертирував, хто подався до червоних, хто у лісові банди.

Тому Юзеф Пілсудський і його оточення, ведучи переговори з Петлюрою, вже тоді знали, з ким мають справу. І Ризький договір – це та могила, котру Україні вирили власноруч Петлюра і його друзі-соціалісти.

Читаємо проект Мусія далі: "Ризькій змові передувала Друга Руїна України – легковажне рішення країн Антанти щодо українців, так званий Сен-Жерменський мирний договір 10 вересня 1919 року в рамках Паризької конференції 1919-1920 років…"

Як фахові історики відреагують на термінологічний винахід "Друга Руїна України" - то їхня справа. Цікавим є Сен-Жерменський договір.

За ним держави Антанти передали Буковину і Карпатську Україну відповідно Румунії й Чехословаччині. При цьому були проігноровані народні збори в Чернівцях і Хусті.

Перші відбулися 3 листопада 1918 року й супроводжувалися вимогою приєднання української частини Буковини до складу, як зазначається в проекті, "єдиної української держави". Другі, з тією ж вимогою – 21 січня 1919 року.

Сам договір може й "легковажний", але цілком пояснюваний. Україна на той час була державою з високим рівнем внутрішньої політичної нестабільності й невизначеним зовнішнім курсом. Уряди й окремі міністри змінювали один одного як у калейдоскопі.

Ані Антанта, ані Центральні держави ніколи не знали, з ким вони матимуть справу завтра або наступного тижня чи місяця і якою буде позиція України стосовно них і стосовно більшовицької Росії.

З останньою Директорія то загравала, обіцяючи будувати у себе "республіку Рад", то оголошувала їй війну – аби потім успішно втрачати здобуті тим же Болбочаном території.

Армія була розвалена. По країні шастали махновці, григор’євці, "зелені", "марусі" та інший людський мотлох. Інтелектуали й господарники від управління країною відсунуті. Банківська система ледь жевріла. Промисловість стояла.

Тож не дивно, що Буковина й Закарпаття відійшли тим країнам, котрі, як видавалося, були спокійнішими й передбачуваними. Хоча насправді виявилися далеко не найбільш приязними до українців.

Що ж до народних зборів у Чернівцях – то там ніяк не могло йтися про приєднання до  "єдиної української держави". Адже про таку можна говорити лише після 22 січня 1919 року, тобто "Акту злуки" УНР і ЗУНР. А збори відбулося 3 листопада 1918 року – за два з половиною місяці до злиття цих двох в одну.

Як можна було виступати за приєднання до того, чого на той момент просто не існувало?

Якщо буковинські українці й могли ставити питання про приєднання до чогось, то лише до Української держави на українських землях Австро-Угорщини, проголошеної 19 жовтня 1918 року "Прокламацією Української Національної Ради" (після 13 листопада 1918 року – ЗУНР).  

Можна ще посперечатися щодо "собору русинів у Хусті", бо він стався за день до Акту злуки (21 січня 1919 року) і дії його учасників могли бути узгоджені з Києвом і Львовом.

Від Антанти до Волині

З чого насправді варто було почати – так це зі згадуваного в проекті Мусія рішення Ради послів держав Антанти (15 березня 1923 р.), що остаточно визнавало за Польщею українські території, якими поступився Петлюра.

І проблема конфлікту, котрий переріс у нікому не потрібне братовбивство, полягала в одному і лише в одному: польська держава, отримавши суверенітет над Галичиною, Волинню і частиною Поділля, не дотримала своїх зобов’язань перед Радою послів надати українцям автономію й можливість відкрити університет.

Pacta servanta sunt (договори мають виконуватися).

Як би діяли раціонально мислячі зверхники, маючи "на руках" 5 млн українців (15% населення міжвоєнної Польщі), сотні тисяч яких іще недавно воювали за створення своєї держави?

Єдиний засіб забезпечити їхню лояльність – через гарантії й захист прав. Ліпше ж було мати в особі цих 15%  законослухняних обивателів, союзників, а не ворогів.

Але в національному питання перемогла "концепція Дмовського", що передбачала асиміляцію українців, відмову їм у їхніх національних правах.  

Навіть відповідальний за "пацифікації" Юзеф Пілсудський у 1934 році пропонував проект закону про захист прав нацменшин. Уряд відхилив проект.

"Це гірше, ніж злочин, це – дурість", - так характеризував національну політику міжвоєнної Польщі історик Іван Лисяк-Рудницький. І ця дурість не могла не викликати спротиву українців.

Якби така позиція знайшла своє відображення в проекті постанови Верховної Ради, вона дозволила би показати Сейму, що влада міжвоєнної Польщі багато в чому сама собі створила проблеми з українцями через брак елементарного раціоналізму.

Того самого, прибічником якого був президент Польщі Габріель Нарутович, вбитий через три дні після того, як обійняв свою посаду.

Вбивцею був Елігіуш Нєвядомський – послідовник ідеології Романа Дмовського, політичні й духовні спадкоємці котрого значною мірою представлені сьогодні в Сеймі.

І йдеться не про виправдання "Волинської різанини". А про те, аби показати партнерам по діалогу: шанс відвернути її існував. Але – не був використаним. 

З погляду раціоналізму

У самому проекті Мусія досить стисло поданий український "реєстр кривд".

На його тлі за "принципом дзеркала" поставлене питання про "правду", до якого вдаються польські політики. Але "війна правд", судячи з самого факту появи проекту Мусія, а також заяв Дещиці й авторів "Звернення 90-х", уже почалася.

Тож виникає потреба пошуку іншого шляху – відмінного від "правд", спрямованого натомість на встановлення причинно-наслідкових зв’язків, що зумовили братовбивче протистояння.

Тобто приблизно за такою схемою: як дійшло до цього? чи можна було цього уникнути? як уникнути? від кого це залежало? хто і що мав би і міг зробити – з обох сторін! – аби цього не сталося? І чому не зробив? і до чого це призвело, хто від цього постраждав? і як це виправити?

Це завдання стоїть перед відновленим торік Українсько-польським форумом істориків.

І обивателям, і політикам обох країн слід нарешті мати перед очима не так звані "правди", а всебічну картину причин і наслідків українсько-польського конфлікту. Лише вона має значення як передумова подальшого будівництва приязних двосторонніх стосунків на раціональних підставах взаємоповаги й користі. Все інше – дешева пропаганда.

Ідемо далі по тексту Мусія: "Сотні тисяч депортованих, десятки тисяч замордованих мирних українців – громадян Польської держави – гіркий підсумок великопольського урядування…"

Хай мене вибачить Олег Мусій, але "великопольське урядування" - яскраве підтвердження браку елементарної політико-історичної грамотності.

Так само, як і сентенція про "Сенат – нижню палату Сейму" (насправді – верхня), яка прозвучала 4 серпня на прямому ефірі "5 каналу".

Великопольща – це лише історична область Польщі в межах сучасного Великопольського воєводства. Ну не може одне воєводство нести відповідальність за становище українців у міжвоєнній Польщі!

Весняні мітинги по всій Галичині, як і той, згаданий у проекті Мусія, що мав місце 24 березня 1923 року у Львові, жодного значення тут не мають: "Ми… використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі…", - гучна декларація, махання кулаками після бійки.

"Нагода" вже була – 1 листопада 1918 року. І щасливо проциндрена.

Тут варто згадати подію, котру можна назвати "зворотнім боком Листопадового чину".

Про неї мало хто любить говорити, її не розігрують історичні реконструктори перед львівськими зіваками. Отож, січові стрільці, захопивши Львів, вирішили, що справа зроблена й розійшлися по домівках у навколишніх селах.

Багато хто так і не повернувся до зброї, коли знову стало гаряче. З того часу справу можна було вважати програною. Львів знову став польським.

"Українці билися за свою свободу на своїй землі, а поляки билися за чуже" - читаємо далі у проекті.

Питання "своя-чужа земля" взагалі не є суттєвим. І не лише тому, що населення Волині, Східної Галичини й Поділля часто було змішаним, а кордон проходив "через подружнє ліжко".

Просто у війнах важить лише "право меча". Хто би переміг – українці чи поляки – той би й порядкував. Перемогли насправді совєти, "помиривши" і тих, і цих.

Трагічна іронія долі ще й у тому, що лідер ОУН (р) Степан Бандера і головнокомандувач АК Стефан Ровецький, перебуваючи в ув’язненні в концтаборі Заксенхаузен, фактично знайшли спільну мову, в тому числі в питанні належності Волині та Східної Галичини до України, в той час як їхні підлеглі не припиняли "війни на знищення", не гребуючи найжорстокішими методами.  

"Вільна Україна і вільна Польща нині реальність. Ми вільні і ми разом", - одна з заключних сентенцій проекту Олега Мусія.

А от "ми разом" нині знаходиться під загрозою через необачні кроки політиків.

І то не тільки польських. 

Треба було думати раніше

Нікому торік у Верховній Раді на думку не спало розвести в часі виступ тодішнього президента Польщі Броніслава Коморовського і прийняття закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті".

І те, й інше припало на 9 квітня (від знайомих поляків доводилося чути: ви що, не могли почекати, поки наш президент поїде?). Коморовський тоді готувався на другий строк президентства.

Навряд чи саме Верховна Рада обвалила його рейтинги. Але в перемозі Анджея Дуди, кандидата від правоконсервативної "Право і справедливість", все ж невеличка, але "заслуга" наших законотворців є.

Нині саме у президенті Дуді дехто в Україні вбачає джерело загострення стосунків між нашими країнами. Питається: а що, наші парламентські аналітики й помічники нардепів не знали, що таке ПіС? Не знали, що в Сеймі  на той час ПіС уже була в більшості? Що представник цієї партії йде на президента?

Поза тим, можна було ще в момент підготовки цього закону, а не заднім числом більше ніж через рік (див. законопроект №4975) внести до Статті 1 поправку, що статус борців за незалежність України "не поширюється на осіб, дії яких кваліфікуються як злочин проти людства". 

Треба було вилучити, а не знову ж таки рихтувати заднім числом абсолютно безглузду Статтю 6 про відповідальність осіб без громадянства та іноземців за "зневажливе ставлення" до українського визвольного руху і про "заперечення факту правомірності" його.

Ну не подобається нам ахінея, яку верзе Тадеуш Ісакович-Залеський. Але він не підлягає українському праву, як громадянин Польщі! Як не підлягають польському праву німецькі автори фільму "Наші матері, наші батьки", котрих справа розглядається в Краківському окружному суді. 

Якби наші парламентарі іще якийсь час посиділи над законом "Про правовий статус і вшанування…", а не форсували його прийняття, це стало би кроком на випередження недружніх дій з боку дружньої країни. І якби навіть попри це Сейм ухвалив би свою "геноцидну" резолюцію, в Києві не могли би сказати, що нічого не зробили, аби цього не сталося.

"Яка розумная цьому альтєрнатіва?"

Але склалося так, як склалося. Тому треба виходити з поточної ситуації.

Перше. Замість прийняття власної "геноцидної" постанови – нарешті ухвалити вже згадану поправку в Статтю 1 Закону України "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті". А Статтю 6 – скасувати.

Друге. Ще раз звернутися до Сейму щодо встановлення спільного дня пам'яті всіх жертв українсько-польського конфлікту в ХХ ст. (11 липня чи інший день – не так уже й важливо) і прийняття спільної резолюції, котра би носила остаточний характер. Тобто в ній має бути ясно заявлено, що сторони: a) шкодують про те, що довелося пережити обом народам; b) засуджують будь-які дискримінаційні практики й насильницькі дії у взаємних стосунках; c) не мають одна до одної претензій.

Третє. Якщо Сейм відкине цю пропозицію, Верховна Рада могла би ухвалити резолюцію із окресленим вище змістом з трьох пунктів в односторонньому порядку. І дарма, що хтось із депутатів Сейму почав би обурюватися, що, мовляв, "кати" не мають претензії до "жертв".

Таким чином Україна, виправивши вчинені раніше помилки, дала би зрозуміти, що відкрита до діалогу. Але не на підставі якоїсь ефемерної "правди", а всебічної візії проблемних питань, опертої виключно на причинно-наслідкові зв’язки.

Але насамперед пора перестати звинувачувати в усіх своїх бідах когось іншого – натомість варто ретельніше придивитися до власних помилок, а то й просто дурниць. Це, до речі, стосується однаковою мірою і українців, і поляків. 

Дивіться також: 

Волинська проща. У пошуках примирення

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Інші матеріали на тему "Волинська трагедія"

Олексій Мустафін: Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії

У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?

Володимир Винниченко: Окривджений Каїн

Із небуття встала українська нація. Ні, не з небуття, а з забуття, з сорому, зі смороду, з вікової ковбані, де лежали ми придушені віковими, тяжелезними каміннями російського самодержавства. Революція за волосся витягла нас на світ божий і поставила на березі: а ну, марш, живи!

Геннадій Іванущенко: Відкриття пам'ятника на могилі крутянця Сергія Євтимовича у Великобританії. ФОТО

Через 55 років від смерті Сергія Євтимовича на його могилі було проведено пам`ятні заходи, де його вперше вшановували, як учасника бою під Крутами. Посвячення пам`ятника відбулося на кладовищі Нотінгам Роад в м. Дарбі 21 вересня 2019 року.

Ірина Пустиннікова: Schola Militaria-2019. Як реконструктори повернули Кам’янець у XVII ст. ФОТО. ВІДЕО

20-22 вересня у Кам'янці-Подільському (Хмельницька область) вкотре пройшов міжнародний військово-історичний фестиваль Schola Militaria («Військова школа»), на котрий з'їхалося понад 200 учасників реконструкторського руху з України, Польщі та Білорусі.