Українська правда
Історична правда

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про "геноцид" на Волині вигідні Росії"

19.06.2013 _ Михайло Галущак
Версія для друку

"Я особисто в 2003 р. підписав заяву 40-ка українських інтелектуалів з вибаченням, скерованим до польської сторони. Минуло 10 років, і сьогодні я задумуюся, чи взагалі ці перепросини були зауважені людьми, які знову і знову розкручують антиукраїнську істерію?"

70-ті роковини польсько-української війни на Волині є чи не найбільш резонансною історичною темою в цьогорічному польському та українському інформаційному просторі. Про це ми розмовляли з доктором історичних наук, професором Львівського національного університету ім.Франка Богданом ГУДЕМ.

---------------

– На якому етапі сьогодні перебуває і в якому руслі відбувається діалог між польськими та українськими істориками навколо теми "волинської трагедії"?

– На жаль, сьогодні дискусії істориків як такої фактично немає. Є монолог, причому досить активний, сказав би – навіть агресивний, з польського боку.

Що гірше, низка тих польських істориків, кого ще донедавна вважали незаангажованими, напередодні 70 річниці Волинської трагедії все більше схиляються в бік позиції крайніх правих і т.зв. кресових середовищ.

Наприклад, Ґжеґож Мотика, якого в Польщі називали найбільш "пробандерівським", у своїх останніх працях, описуючи події на Волині 1942-44 рр., дуже часто безкритично посилається не на завжди достовірні дані з двотомника Владислава та Єви Семашків "Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia w 1939-1945" [Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 рр.].

Богдан Гудь

Звідси й відповідна концепція розвитку волинських подій, яка, по-перше, вириває їх з історичного контексту, а по-друге, повністю перекладає відповідальність за те, що там сталося, на ОУН і УПА, ігноруючи або ж значно применшуючи відповідальність як гітлерівців, радянських партизанів і самих поляків, так і чинника етносоціального.

Симптоматично, що 6 лютого польський Інститут національної пам’яті організував у Любліні популярно-наукову конференцію "Волинь 1943 р. Початок", на яку не запросили жодного українського історика. Пояснення досить дивне: щоб уникнути, мовляв, непотрібної дискусії.

27 червня ц.р. в Президентському палаці в Варшаві під патронатом президента РП Броніслава Коморовського відбуватиметься центральна конференція з низки заходів, приурочених до 70-річчя Волинської трагедії.

І знову все йде до того, що дискусії не буде, позаяк головним репрезентантом української сторони має бути професор Ігор Ільюшин, підходи якого до способу представлення Волинських подій кардинально не відрізняються від поглядів Ґжеґожа Мотики.

Це викликає занепокоєння, позаяк остання справжня дискусія на тему "волинської трагедії" між польським та українським істориками мала місце ще майже 10 років тому під час низки конференцій "Україна – Польща: важкі питання". Щоправда, тоді вона дуже часто нагадувала "гру в одні ворота" на користь, звичайно, польської сторони.

Однак за цей час українська історична наука значною мірою виросла з "коротких штанців" і нині ми можемо представити польським колегам нашу чітку і, що найголовніше, аргументовану позицію.

– Чим пояснити радикалізацію поглядів низки польських істориків?

– У польській історіографії віддавна існує виразна тенденція, яку кількадесят років тому влучно підмітив французький історик Даніель Бовуа. Відповідні акценти в дискусійних питаннях розставляються таким чином: добро – це завжди лицарські поляки, зло – всі інші.

Польські історики, на жаль, значною мірою узалежнені від т.зв. загального переконання. Для багатьох поляків, насамперед представників старшого покоління, історія – це щось на зразок sacrum, надзвичайно важливе.

Таким чином, з наближенням чергової річниці волинських подій дослідники попадають під "прес" суспільної думки, яку генерують галасливо-агресивні "кресові" середовища, звідти й їхній радикалізм.

– Здебільшого у суспільстві ми чуємо про наслідки цієї трагедії, які ж були її передумови?

– Той же Даніель Бовуа близько тридцяти років тому сформував концепцію, згідно з якою події 1942-44 рр. на Волині мають глибокі історичні корені.

До Першої світової війни Волинь перебувала в складі Російської імперії. Антипольські настрої в краї формував монархічний Союз російського народу (СРН), інакше – чорносотенці.

Ця організація мала широко розгалужену організаційну мережу в Волинській губернії. Очолював її архімандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко), а на місцях – православні священики, які залучали до лав СРН всіх православних "русских" селян.

В період Української революції 1917-20 рр. чорносотенці, а також більшовики пропагували боротьбу з іновірцями (римо-католиками) та класовими ворогами (поміщиками). Поляки на Волині підпадали під обидві категорії. Відтак, в цей період відбувся перший етап ліквідації польського "стану посідання" на волинських землях.

У міжвоєнний період на Волині переважали впливи Комуністичної партії Західної України. Цьому сприяла антиукраїнська політика Другої Речі Посполитої в аграрному й національному питаннях. У 1920-х рр. тут не припинялися прокомуністичні повстання; постійно проникали радянські диверсійні групи, що користувалися активною підтримкою місцевого населення.

У 1932 р. повстання в кількох повітах Волині, організоване комуністичними елементами, придушувалось за допомогою польського війська, поліції, бронетехніки й авіації.

Як писав свідок тих подій, відомий дисидент і політв’язень Данило Шумук: "Волинь червоніла на очах".

Важливе місце у посиленні українсько-польського протистояння в міжвоєнний період мав також релігійний чинник.

У 1937-1938 рр. на Волині польська влада руйнувала церкви, змушувала православних селян переходити на католицьку віру. Наслідки таких дій були, загалом, передбачуваними.

Так, відомий польський професор Тадеуш Хшановський згадував, що коли його батько довідався про руйнування православних святинь, то бігав по хаті, кляв президента Польщі, прем’єра і навіть маршалка Ридз-Сміглого, бідкаючись, що за це "русини" без жалю виріжуть тут усіх поляків.

Пізніший свідок волинських подій, простий польський селянин, оцінюючи те, що відбувалося в 1943 р., сказав: "Але це кара Божа на нас (поляків). За ті Божі доми, розвалені та збезчещені. За сльози тих, хто в них молився".

Причин "волинської трагедії", таким чином, є ціла низка. Однак, в основному вони не мають політичного чи національного характеру, а є радше соціальними та релігійними.

Скажімо, перші антипольські акції на Волині почалися в "поліських" повітах, де українська національна свідомість була в зародковому стані. Хоч ОУН і УПА в своїх антипольських діях керувалися, як писав Михайло Колодзінський, "національною ненавистю".

– Українські історики часто дискутують навколо формулювання терміну подій на Волині та встановлення часових рамок бойових дій. Для Вас, що це за події та коли вони тривають?

– Події на Волині у 1942-44 рр. – це другий етап ліквідації тут не лише польської власності, а й польської присутності загалом.

Особисто я підтримую думку про те, що події на Волині були свого роду громадянською та селянською війною водночас. Про це дещо раніше писав відомий польський дослідник Ришард Тожецький; нині цю тезу підтримують Даріуш Столя та Гієронім Ґраля. 

Такий погляд, на мою думку, є найбільш наближеним до історичної правди, адже учасники згаданого конфлікту були, по-перше, громадянами однієї держави – Речі Посполитої, а по-друге, здебільшого селянами.

Щодо хронологічних меж подій, то більшість істориків схиляється до думки, що все почалось восени 1942 р. 

У цей час між поляками й українцями загострилася боротьба за впливи у місцевій окупаційній адміністрації. Перевагу в цьому питанні на Волині німці віддавали саме полякам, адже вони були колись адміністраторами у панських маєтках. Останні ж продовжували свою попередню політику щодо селян.

Відтак, конфлікт на соціальному рівні постійно загострювався. Почались вбивства тих, хто по роду служби виступав супроти інтересів селян, наприклад, лісників або ж керівників німецьких державних сільськогосподарських господарств – Staatsgut’ів.

До початку активних антипольських дій у 1943 р. загинуло близько 800-1000 поляків, які служили у місцевій адміністрації.

Цього, з одного боку, було замало, щоб твердити про масовий селянський рух, антипольську "жакерію". Але з іншого, цілком достатньо, щоб керівництво ОУН зрозуміло, що на Волині існує значний антипольський потенціал, який можна використати для надання цим землям моноетнічного характеру. Що й було зроблено.

Селяни, однак, не лише були членами т.зв. самооборони, яка діяла як союзник УПА, а й самостійним чинником, позаяк нерідко проти польських сіл вирушали цілі українські села, з особами старшого віку, жінками й підлітками включно.

На думку багатьох істориків, як українських, так і польських, саме масова участь селянства в акції "деполонізації Волині" була причиною її виняткової жорстокості. Як сказав нещодавно Г. Ґраля, "ніхто не вбиває страшніше, ніж простий селянин, у якого є лише палиця і сусід, якого він ненавидить". Зрештою, сама УПА складалася майже виключно з волинських селян.

Пік бойових дій припадає на 1943 р. Тоді була замордована переважна більшість мирного польського населення. Польська сторона з огляду на значну диспропорцію сил здебільшого оборонялася, час від часу переходячи в наступ.

Але вже взимку 1944 р., як свідчать документи Армії Крайової, на Волині посилюються масові антиукраїнські акції. Автори цих рапортів також підкреслюють, що жорстокість членів польських збройних відділів майже нічим не відрізнялася від дій, які чинили українці стосовно поляків.

– Що це за день 11 липня 1943 р., який польські "кресові" середовища хочуть оголосити Днем пам’яті мучеництва тих, хто загинув від рук ОУН та УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої?

– Польські історики стверджують, що в цей день відбулась одночасна атака відділів УПА на більш ніж сотню польських сіл. Однак цей історичний епізод потребує детальнішого вивчення.

Чому? Поясню. У 1943 р. чисельність УПА на Волині становила максимум 8 тисяч осіб, з них у бойових шеренгах іще менше. Натомість, щоб оточити і блокувати один населений пункт, потрібно кілька сотень організованих бійців чи, принаймні, серйозні допоміжні сили.

Якщо виходити з твердження польської сторони про понад 100 (є дані про 150-160 населених пунктів) спалених сіл і майже цілковиту ліквідацію їхнього населення, то, скажімо, кілька десятків чоловік не могли провести ефективної атаки на село – їх було б надто мало.

Потрібні були додаткові сили, якими могло бути місцеве селянство. Відтак, участь у цій масовій атаці повинні були брати кілька десятків тисяч людей.

Наскільки це було можливим в умовах війни і німецької окупації? Чи можна було скоординувати одночасність цієї акції та змобілізувати таку кількість людей? – це дискусійне питання, яке, повторюю, вимагає додаткового вивчення. Що, безумовно, не ставить під сумнів факт загибелі тисяч і тисяч невинних поляків на Волині.

– Неможливо оминути і змагання у цифрах жертв цієї війни. Чи є документи на основі яких можна встановити приблизну кількість загиблих поляків?

– На вищезгаданій конференції "Україна – Польща: важкі питання" була встановлена цифра (звичайно, що приблизна), згідно з якою на Волині загинуло максимум 60 тисяч поляків.

Зараз напередодні 70-ї річниці "Волинської трагедії" є намагання певних польських істориків довести цю цифру до ста тисяч. Проте говорити про таку кількість загиблих на сьогодні немає документальних підстав. Зрештою, в майбутньому глибші дослідження можуть виявити й меншу кількість жертв, ніж 60 тисяч. Чи не так?

Як підраховують кількість жертв? Відома польська дослідниця Єва Сємашко твердить, що 21 тисяча осіб загиблих на Волині відомі за іменем і прізвищем; загалом задокументовано 30 тисяч жертв, а ще кілька тисяч є невідомими. В сумі – це мало б бути 50-60 тисяч жертв, що є близьким до реальності.

Збільшення ж кількості жертв до 100-120 тисяч, як це без жодних серйозних посилань роблять окремі польські історики, політики й публіцисти, є нічим іншим, як політичними спекуляціями над пам’яттю загиблих.

– А скільки ж загинуло в цьому конфлікті українців?

– Ґжеґож Мотика вважає, що з української сторони на Волині загинуло не більше 2-3 тисяч осіб. Натомість волинський краєзнавець Іван Пущук тільки у Волинській області нарахував близько 8 тисяч загиблих від рук польської самооборони, підпілля та поліції на службі у німців.

Зрозуміло, що ця цифра теж потребує додаткової перевірки. Однак 2-3 тисячі жертв з українського боку є, очевидно, значним заниженням реальних даних.

– Наскільки характер подій на Волині та число жертв відповідають терміну "геноцид"?

– Геноцид здійснює держава, влада. Волинські події були, як я вже сказав, свого роду громадянською і селянською війною. Можна говорити про етнічну чистку – вона була. Але це не є геноцидом.

– З польської сторони також була "етнічна чистка"?

– Поляки вбивали не тих українців, які брали безпосередню участь у антипольських акціях. Вбивали, наприклад, усіх випадково зустрінутих чоловіків віком від 15 до 60 років тільки тому, що вони були українцями. Широко застосовувалася засада колективної відповідальності – українські загони знищували польські села, у відповідь поляки палили українські.

Але було й навпаки – першими нападали поляки. Про це свідчать польські документи. Так, у книжці Анджея Лєона Сови наведено спогади очевидця-поляка, який стверджує, що польська партизанка тричі нападала на українське село – 13, 17 і 22 червня 1943 р.

Командування УПА попередило, щоб не робили цього, бо буде відплатна акція. Поляки не послухали, напали вчетверте – 3 липня, спалили село і забрали все майно. Лише тоді УПА знищила польське село, з якого польський партизанський загін здійснював свої антиукраїнські акції.

Як бачимо, це цілком відповідає теорії "хибного кола" Тадеуша Конвіцького: спочатку ми були винні, потім трохи вони, потім знову ми і т.д.

– Польські церковні та громадські діячі не погодилися на запропоновану українцями формулу примирення: "Прощаємо і просимо пробачення". Яка Ваша позиція у цьому питанні?

– Світлої пам’яті Яцек Куронь наголошував, що "не можна змушувати до покаяння". Натомість нам знову і знову намагаються доказати, що українці повинні покаятись, просити вибачення. Дивно, що робить це й Римо-католицька церква.

Я особисто в 2003 р. підписав заяву 40-ка українських інтелектуалів з вибаченням, скерованим до польської сторони. Минуло 10 років, і сьогодні я задумуюся, чи взагалі ці перепросини були зауважені людьми, які з польського боку знову і знову розкручують антиукраїнську істерію?

Не розумію також, чому кожних 5 чи 10 років повинні лунати нові вибачення? Адже, скажімо, в 1997 р. була прийнята Декларація про порозуміння і поєднання, підписана президентами обох держав, а в 2003 р. – спільна заява наших парламентів, які, на мою думку, розставили більшість крапок над "і".

– Чому ж тоді польська сторона вкотре вже піднімає це питання?

– Римляни казали: "Зробив той, кому це вигідно". Нагнітання емоцій навколо чергової річниці "волинської трагедії" вигідне, скажімо, маловпливовій політичній партій Polskie Stronnictwo Ludowe (PSL), яка намагається очолити процес вшанування жертв 1943-44 рр. з метою збільшення числа своїх прихильників на чергових виборах до сейму.

Вигідне воно також численним "кресовим" організаціям, за спиною яких не важко зауважити тінь "третьої" сторони.

Як відверто визнав політичний оглядач газети "Жеч Посполіта" Міхал Шулджинський, зростання напруги в польсько-українських стосунках у контексті відзначення 70-ї річниці волинських подій не відповідає інтересам Польщі. А відповідає "інтересам Росії, яка намагається втягнути Київ у сферу своїх впливів".

– 29 травня у Львові відбудеться презентація науково-популярного видання "Від волинської різні до акції "Вісла", авторства Ґжеґожа Мотики? Як Ви відноситеся до цього?

– Я негативно відношуся до науково-популярних видань на такі серйозні, болючі теми. Так, вибачте за іронію, і до коміксів можна дійти.

Повністю погоджуюся з Анджеєм Совою, що у випадках, коли йдеться про злочини, історикові треба бути максимально точним і використовувати весь методологічний апарат, щоб відділити правду від домислів. А не виходити з того, що "коли ця гіпотеза є правдивою, то…".

Тим більше, що в Ґ. Мотики є дослідження "суто" наукові. Ця ж книжка має низку серйозних вад, про що в рецензії на її польськомовне видання написав знаний львівський історик Леонід Зашкільняк. Повністю погоджуюся з заключним висновком цієї рецензії, що вона "навряд чи… лагодить цю пам’ять (про "волинську трагедію" і акцію "Вісла"), швидше знову роз’ятрює".

Що більше, згадані презентації засвідчують, що ми й далі перебуваємо в ситуації сторони, яка змушена захищатися.

Наш читач отримує видання, яке містить низку, м’яко кажучи, некоректних і однобоких роздумів на задану тему, а також оцінок тих подій.

Натомість українська держава й численні громадські організації так і не спромоглися профінансувати ні тих публікацій українських істориків, які були підготовлені до 70-річниці "волинської трагедії", ні організувати жодної солідної наукової конференції за участю представників України й Польщі, де можна було б зайнятися пошуком відповідей на питання, що й досі є проблематичними. Або ж, принаймні, виробити спільну зважену позицію щодо "волинської трагедії", оперту на нових даних на цю тему.

– Як до волинських подій повинно відноситися українське та польське суспільство?

– Світлої пам'яті Ярослав Дашкевич свого часу написав: "Український терор 1942-1944 рр. по відношенню до польського населення Західної України… заслуговує суворого і беззастережного засудження". 

Такої ж думки був і легендарний творець націоналістичного підпілля в Донбасі Євген Стахів, який вважав, що боротьба УПА за незалежність України заслуговує на глибоку пошану, однак убивства мирних жителів, жінок і дітей не можна виправдати навіть шляхетними цілями національного визволення.

Полякам ж хочу нагадати слова великого канцлера Радзивіла: "Козаки і чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи". Взяти до уваги вони мали б і слова Я. Куроня: "Україна, якщо вона хоче залишитись незалежною державою, не може зректись пам’яті про УПА". Позаяк "УПА була повстанською армією, що боролася за незалежність".

– Яку Ви бачите перспективу вирішення цього "конфлікту пам’яті"?

– Потрібен суспільний діалог і зусилля обох сторін. Вперті і далекосяжні. Мусимо прислухатися до слів великого морального авторитета сучасності Івана Павла ІІ, який закликав українців і поляків визволитися від "сумних спогадів минулого", подивитися один на одного "поглядом поєднання", бо "нема справедливості без вибачення, а співпраця без взаємної відкритості була б крихкою".

Якось польський політик, нині депутат Європейського парламенту, Марек Сівєц в розмові зі мною сказав приблизно таке: "Якщо замість того, щоб шукати спільного місця в об’єднаній Європі, ми марнуватимемо час на суперечки – хто перший почав, хто сильніше завинив, хто пролив більше крові, то наші діти і внуки нам цього не вибачать".

Глибокий сенс цих слів потрібно усвідомити всім без винятку як політикам і громадським діячам, так і простим громадянам України й Польщі. Бо добрий сусід, як відомо, є значно кращим від далекого родича.

Автор: Михайло ГАЛУЩАК

Джерело: ZIK

Простежити розвиток польської політичної думки, яка від ідеї примирення повернулася до ідеї покласти всю відповідальність за польсько-український конфлікт на плечі українців, можна за темою "Волинська трагедія"



Михайло Галущак
Координатор проекту "Історичні діалоги" (Львів)

Теми: Волинська трагедія, польсько-український конфлікт, Польща, політика, Росія, Кремль, XX сторіччя, Друга світова війна

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter