Українська правда
Історична правда

"Канадійська Русь". Пекуча правда про наших піонерів

Нестор Дмитрів _ Понеділок, 9 січня 2017, 13:29
Версія для друку
Нестор Дмитрів
Греко-католицький священик, письменник, дописувач газети "Свобода"

До Вінніпега приїхав я 5 квітня цього року. Подорож з Баффало (штат Нью-Йорк) до Вінніпега нічим не примітна, тож годі про неї й згадувати. Триває дві доби – от і все.

В приміщенні залізничної станції в Вінніпезі побачив я два наших сердаки, привітався з людьми та й довідався, що вони з-під Бродів, [приїхали] з Берліна. Один з них навіть передплатник "Свободи". Негайно ж з’явився пан К. Ґеник і відвів мене до Будинку імміграції.

Тут я побачив таке становище: від останніх виборів настали зміни в уряді, отже партія, котра опинилася у влади, навела свої порядки. Всюди по урядах насадили своїх людей, а колишніх урядовців усунули. Така зміна зрештою настала і в справах імміграційних.

Новий урядовий персонал на чолі з дуже енергійним шефом керують імміграційними справами з великою спритністю.

Серед урядовців – люди, які володіють всіляким мовами. Є тут урядовець-швед, француз, німець і наш українець, пан Ґеник. Будь-які справи полагоджуються сумлінно з блискавичною швидкістю та бюрократичним педантизмом.

Сам будинок виглядає дуже чистенько і як на імміграційний дім, особливо для наших людей, дуже вигідний. Люди безкоштовно отримують чисте, корисне та здорове помешкання, спільну кухню й опалення.

Обкладинка першого видання книги о. Дмитрова

Я застав тут кілька наших родин, переважно з Борщівського повіту, котрі лише соромлять нашу націю. Деякі сидять уже навіть по кілька місяців. В одязі зі старого краю, з довгим волоссям, брудні, злиденні, та крий Боже умовити їх переодягнутися. Кажуть, що віру свою загублять.

А одна жінка пригрозила своєму чоловікові, що втопиться або повіситься, якщо він посміє собі волосся обстригти.

На наших людей дивляться канадці гірше, ніж на індіанців, бо індіанці тут зовнішньо – культурний народ. Вони мають свою газету та Святе Письмо на своїй мові. Один урядник радив мені геть серйозно, щоб кількох наших людей вислати до індіанців повчитися.

Уявіть лише собі: приїздить родина з Галичини: чоловік, дружина та восьмеро дітей. Дорогою всі гроші витратили. Агенти дорогою видрали в чоловіка останній цент. Голі, босі, брудні, бідні, просто-таки вбогі, заїжджають до Імміграційного дому.

Штат Імміграційного дому заламує руки і не знає, що робити з тими нещасними людьми. Добрі люди скидаються по парі центів – родина на деякий час має на що виживати. Діти лазять по сходах і бруднять: таки ходять випорожнюватися на сходи чи попід двері. Штат у розпачі кляне, проклинає та повідомляє уряд, що з такими людьми годі щось робити. Та уряд, не маючи наразі з іншої якоїсь країни масової імміграції, терпить наших людей як malum necessarium[1].

Можна собі уявити, яку думку має уряд про нас. Але повернімося до нашої нещасної родини. Знайшли вже чоловікові роботу. Він рубає дрова щоденно й у середньому щодня заробляє 50 центів. Життя дуже недороге. Він вимог не має жодних, складає центи та живе собі за його поняттями геть по-панськи.

Засидівся наш чоловік у місті, не працює тяжко, хліб білий їсть, як у добрий рік в Галичині на Великдень і сидить, жодної думки собі не має про фермерство.

Таких людей наших у Вінніпезі є велика кількість. Але розважання наших людей ні на що не годиться, бо й шкода змарнованого часу, як уже кілька центів назбиралося, бо зрештою-таки мер міста (він є шефом імміграційного бюро) силоміць вижене людей на ферми, та тоді вже добрих безкоштовних фермерських господарств не буде.

Священик Греко-католицької церкви Нестор Дмитрів

Наших людей у Вінніпезі нараховується до двох сотень. Вони діляться на три групи.

Перша – це ті, які тимчасово перечікують в Імміграційному домі, мають якісь центи й обмірковують по-галицьки про щось краще, кидаються на куплені ферми, особливо єпископські (біскупські?) (на тих уже втратили майже 300 доларів), а в кінці, втративши чи не половину грошей, осідають на фермах.

Друга – то безсеребреники, котрі сидять у Вінніпезі й заробляють, аби поселитися з центами на фермі.

Третя – то пролетарі, котрі сидять у місті, рубають дрова, носять воду та топлять пічі російським жидам і, таким чином існуючи, не мають і думки про ферму, кажуть, що вже в Галичині досить напрацювалися. Хлопці наймаються на службу до фермерів, дівчата служать в англійців і жидів, а малі діти ходять до англійських шкіл.

Малий хлопець заледве чотирнадцяти років заробляє у фермера на рік 60 доларів. Я зустрічав наших дівчат по готелях, котрі вже досить говорять англійською і мають по 10 долярів на місяць. Трапляється дуже часто, що фермер бере на літо цілу родину і платить 150 доларів.

Влітку ходять наші люди з Вінніпега на жнива до Міннесоти та Північної Дакоти і заробляють по кілька десятків доларів.

Інша річ, чи легко вмовити нашого чоловіка, щоб пішов служити. Хлопці тікають зі служби, бо сумують за татусем і матусею; годі вмовити родину, щоб заробила за літо центи, бо наш чоловік, бодай і голий, як турецький святий, каже, що він – газда, на службу не піде.

Краще тримаються дівчата. Вони швидше навчаються розмовляти й дуже швидко переймають культуру інших. Які дівчата – такі майбутні газдині й майбутні матері, які матері – такі майбутні діти, таке наше майбутнє в Канаді. Через такі установки родичі повинні прилаштовувати своїх дівчат обов’язково на службу до англійців і інших культурніших народів.

Наш чоловік з його галицьким вихованням, годований так, як його там годували, поки не здатний працювати в Америці. Він геть не здатний витримати конкуренції з працівниками інших національностей.

Вікова неволя та гніт зробили з нього раба безвільного, лінивого, байдужого. Двори галицькі (тепер переважно жидівські) здеморалізували його, фізична неміч робить його непридатним до такої роботи, якої Америка вимагає. Він не має життєвих вимог, але й не має в собі рис чоловіка, який би міг собі заробити, щоб задовільнити ті вимоги, які має американський робітник іншої національності.

Наведу лише два факти, їх вистачить для демонстрації вищезазначеного: в Едмонтоні наші люди дуже бідували. Уряд дав їм допомогу 250 доларів і допоміг знайти роботу. Наші люди покинули роботу і далі слабшали з голоду. Інший приклад: один фермер взяв нашого чоловіка до себе, за 130 миль від Вінніпега, обіцяв йому добру зарплату і наказав рубати в лісі дерева. Бачить фермер, що робота в його руках рухається не так, як треба, отже садить нашого мужика преспокійненько на воза, від’їжджає кілька миль в поле і кидає на милість Божу. Ніби каже: "Або роби, або гинь".

На щастя, чоловік мав центи, дістався до станції, приїхав до Вінніпега й тут жидам дрова рубає.

В Вінніпезі зустрів я також той клятий розподіл наших українців на обряди.

Українці латинського обряду, оточені кількома мордатими поляками, відокремлюються від своїх братів, кумів, сусідів. Польський священик щороку приїжджає і сповідає та причащає гуртом усіх, хто приходить до французького костелу.

З питань віросповідування, національнх і організаційних наш священик уже цього року мусить бути в Вінніпезі. Хто його утримуватиме – це вже нагальне питання для нашої церковної єпархії, а відтак і всіх українців.

Як занедбаємо ми справу на самому початку, то не зможемо виправити й за десять років.



[1] Неминуче зло (лат.) (прим. пер.)



Теми: Канада, XIX сторіччя, діаспора, Галичина, церква, село, книжки