Українська правда
Історична правда

Україна і Білорусь. Логіка історії

Павло Клімкін _ Неділя, 25 березня 2018, 20:47
Версія для друку
Павло Клімкін
міністр закордонних справ України

Нещодавно ми відзначили 100-річчя УНР. І ось 25 березня виповнюється 100 років з дня проголошення Білоруської Народної Республіки.

Гадаю, що саме український приклад надихнув білоруських патріотів на створення власної держави. У всякому разі ці дві події, безперечно, взаємопов’язані, як взаємопов’язана і вся історія двох наших країн і народів.

На жаль, УНР і БНР не встояли й були знищені російськими й місцевими більшовиками.

Карта Білоруської Народної Республіки

Тому святкування ювілеїв водночас несе в собі й сумну ноту. Ноту втраченого шансу, якоїсь набагато щасливішої реальності, яка тоді так і не змогла реалізуватися.

Хоча історія й не знає умовного способу, важко не піддатися спокусі й не помріяти про той альтернативний світ, в якому і Україна, і Білорусь відстояли незалежність і ще 1918 року повернулися в свій природний європейській простір.

 Перший уряд БНР

Я уявляю собі, наприклад, могутню конфедерацію України, Білорусі, Польщі й Литви, об’єднану традиціями Речі Посполитої. Чи спрацював би за таких умов пакт Молотова – Ріббентропа? Чи була б узагалі розв’язана Друга світова?

Мрії мріями, але синергія України й Білорусі реально має величезний потенціал, який упродовж віків добросусідства й по суті родинних взаємин ми ніколи так і не використали бодай на третину.

У цій статті я не ставлю собі за мету дати офіційний аналіз поточного стану наших двосторонніх відносин, натомість пропоную читачеві свої роздуми про саму природу й історію взаємин наших двох народів.

Здавалося б, у відносинах України й Білорусі з давніх-давен і до сьогодні все ясно й зрозуміло. Проте, якщо пильніше придивитися, побачимо в них чимало парадоксального, а може, й унікального.

Третя статутна грамота від 25 березня 1918 року, на підставі якої постала Білоруська Народна Республіка

 

Скажімо, зовсім недавно в одній своїй статті я ставив риторичне запитання: "Чи є в нинішній Європі дві сусідні країни, у відносинах яких не було б трагічних, кривавих сторінок?". Так ось, виявляється, є! І ходити нам далеко не треба, бо це Україна і Білорусь!

За понад тисячу років жодної війни, жодного конфлікту, жодної ворожнечі взагалі!

Це надзвичайна рідкість і надзвичайна цивілізаційна цінність. І, безперечно, саме ця унікальна особливість і творить глибинну основу відносин між Україною й Білоруссю, яких би політичних векторів не дотримувалися керівники двох держав у той чи інший момент.

Звісно, можна пояснити таку історичну безконфліктність братством наших народів, але всі ми знаємо, що братство, на жаль, не завжди убезпечує від конфліктів, інколи, навпаки, комплекс "старшебратства" їх якраз і породжує. Але ні в нас, ні в білорусів, слава Богу, такого комплексу ніколи не було.

Поштові марки БНР

Що ж до спорідненості, то нагадаю: саме білоруси є найближчими по крові родичами українців, відповідно й найближчою до української мови є білоруська, а не російська, як багато хто й досі вважає.

Подібність історичних доль теж просто вражає. Які б карколомні геополітичні трансформації не відбувалися в Центральній та Східній Європі, ми, хоч і не завжди з власної волі, опинялися разом в одному й тому ж таборі.

Предки українців та білорусів були етнічним ядром Київської Русі, найбільшої європейської держави того часу. Визначну роль українська й білоруська Русь відігравала й у складі Великого Князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої.

Цей період важливий передусім тим, що Україна й Білорусь, звільнившись від татаро-монгольського іга, реінтегруються в європейський цивілізаційний простір, зокрема, в наші міста приходить Магдебурзьке право.

Тим часом московська частина колишньої Київської Русі залишається під Золотою Ордою, що дедалі збільшує прірву між Московією та Європою.

На моє переконання, саме поширення Магдебурзького права, а не кордони царств, які десятки разів зміщалися на схід чи на захід, визначило в епоху Середньовіччя ту межу, яка й досі відділяє Європу від не-Європи.

У рамках Литовського князівства й Речі Посполитої Україна й Білорусь, попри вже явні національні відмінності, творили практично одну культурну цілісність. Тому-то білоруська Біблія Франциска Скорини стала своєю й на українських землях.

Тому-то й Сімеон Полоцький поїхав здобувати освіту в Києво-Могилянській академії, а ректор цієї академії українець Григорій Кониський став архієпископом білоруським.

Білоруси завжди були своїми у Війську Запорозькому. Найвидатнішим же серед них, безперечно, є гетьман Пилип Орлик, який був вихідцем з білоруських земель та увійшов у історію як автор документу, що часто називають першою у світі конституцією.

 Титульна сторінка Конституції гетьмана Пилипа Орлика

У наступні століття наші дві країни входили до Російської імперії, а після невдалих спроб звільнитися в 1918 році разом потрапили в пекло Радянського Союзу.

Нарешті, в 1991 році саме Україна й Білорусь у Біловезькій Пущі поставили Москву перед фактом розпаду СССР.

До речі, нещодавно мав честь зустрітися зі Станіславом Шушкевичем. Я розмовляв по-українськи, він – по-білоруськи, і ми прекрасно розуміли один одного. І це стосувалося не тільки мови, але й поглядів на майбутнє наших двох країн та Європи.

Підписання Біловезьких угод у Віскулях 8 грудня 1991 року

  

Отже, можемо констатувати практично повну паралельність нашого історичного розвитку. І саме в цій паралельності, на мою думку, криється ще один парадокс, цього разу, на жаль, зі знаком мінус.

Складається таке враження, що з часу поглинання Російською імперією України й Білорусі між ними виникає якийсь невидимий штучний бар’єр. Особливо це було відчутно в СССР.

Що український і білоруський народи знали один про одного? Тільки те, що йдеться про "отого другого молодшого брата" великої Росії!

Оспівувана політиками й поетами трійка слов’янських народів-братів насправді була побудована так, що й українська, й білоруська нація кожна окремо була зорієнтована виключно на Росію й мусила в недалекій перспективі повністю в ній розчинитися.

Зрозуміло, що в такій ситуації зміцнення прямої українсько-білоруської спільності без російського посередництва було щонайменше небажаним.

У результаті сьогодні маємо почуття спорідненості, щиру взаємну симпатію, але практично повну непоінформованість про культурні надбання одне одного, про спільне минуле, бракує також і усвідомлення того, який могутній потенціал має наша синергія в усіх без винятку сферах.

Але все це можна надолужити, і ми це обов’язково зробимо.

Головне, що дружба між нашими народами є справді щирою і що існує природне взаємне тяжіння між нашими культурами.

Мене, наприклад, дуже зворушує те, що найпопулярніший білоруський рок-гурт "Brutto" виконує українською мовою пісні на слова Ліни Костенко й Сергія Жадана.

У свою чергу відомий український письменник Олександр Ірванець самотужки вивчив білоруську мову й переклав твори Васіля Бикава і Уладзіміра Арлова. Таких митців поки що одиниці, але це винятково потужні одиниці.

Українці надзвичайно високо цінують те, що багато білорусів солідаризуються з Україною в її боротьбі за незалежність і демократію. Недаремно у 2016 році в Києві було відкрито Пам’ятний знак білорусам, що загинули за Україну. 

 Михайло Жизневський

Він увічнює імена Михайла Жизневського, який одним із перших загинув від снайперської кулі на Майдані, а також Алеся Черкашина й Віталія Тилеженка, бійців тактичної групи "Білорусь", які полягли в бою з російськими окупантами на Донбасі.

Що ж до офіційних відносин між Києвом і Мінськом, то вони, безперечно, є дружніми. Водночас, будьмо відвертими, повне усунення згаданого вище бар’єра відчутно гальмується тим, що зараз триває саме той період, коли Україна й Білорусь рухаються за різними політичними векторами.

Мінськ орієнтований на інтеграцію з Росією, а Київ – з Євросоюзом і НАТО. Проте не факт, що така розбіжність назавжди.

Що стосується України, то вона обрала свій напрямок остаточно, у відповідності до своєї цивілізаційної природи й до логіки історичного розвитку, ми знаємо ціну своєму виборові і готові за нього боротися.

Що ж до Білорусі, то обґрунтованість її нинішньої орієнтації не виглядає такою ж переконливою, хоча вирішувати про своє майбутнє, звісно ж, будуть самі білоруси.

Як би там не було, жодні відмінності не можуть служити перепоною для інтенсивного розвитку двостороннього співробітництва й реального зближення двох споріднених народів.

Окремо хочу відзначити винятково важливу посередницьку роль Білорусі в намаганнях урегулювати російсько-український воєнний конфлікт на Донбасі.

Якщо згадати, що Росія в 2014 році взагалі відмовлялася йти на будь-який діалог, прикидаючись, що вона тут "ні при чому", то, можливо, Мінськ був тоді чи не єдиним місцем, де було можливо організувати переговорний процес.

Водночас, говорячи про українсько-білоруські відносини, не можу обійти мовчанням кричущий випадок, який шокував й обурив усю Україну.

Маю на увазі зухвале викрадення у серпні минулого року російськими спецслужбами на території Білорусі 19-річного українця Павла Гриба. Скажу відверто, украй важко кого-небудь переконати в тому, що росіяни могли здійснити цю досить складну операцію без відома своїх білоруських колег.

У будь-якому разі цей прецедент означає, що жоден український громадянин більше не може почуватися в безпеці, перебуваючи в Білорусі. Надзвичайно тривожний сигнал.

Утім, переконаний, що попри всі нинішні відмінності в політичних курсах та ідеологічних установках, попри небезпеки, які створила в регіоні агресивна й нахраписта політика Росії, Україна й Білорусія мають не тільки спільне минуле, але й спільне майбутнє. І це майбутнє – об’єднана демократична Європа. Адже логіку історії не обійдеш, врешті-решт вона завжди перемагає.






АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter