"Історична правда": короткий курс

За 10 років на «Історичній правді» вийшло більше 13 000 публікацій, майже 1000 істориків, політиків, письменників і публіцистів стали нашими авторами. Борис Джонсон і Віктор Ющенко, Сергій Плохій та Марія Матіос, Василь Стус та Юрій Смолич, Степан Бандера і Джон-Пол Химка, Вацлав Гавел та Оксана Забужко, Джеймс Мейс та Левко Лук'яненко

 

Наприкінці 2007 року я перебрався з Харкова до столиці. Бо мені страшенно цікаво було приєднатися до команди, яка створювала по бібісьовській франшизі проєкт "Великі Українці".

Вахтанг Кіпіані довго не розумів, хто це телефонує і навіщо, пару разів забував про домовлені зустрічі. Прийшлося "вмикати" зв'язки. Євген Захаров зателефонував Вахтангу і сказав якісь слова, які справили необхідне враження, і через півгодини ми зустрілися. Десь так все і починалося.

Поки ми редагували "Великих Українців", Вахтанг ділився мріями. "У мене є мрія!" - прям як у Наташи Королевської та Мартіна Лютера Кінга. Цією мрією був історичний глянець.

Таких часописів у всьому світі тисячі, тільки в сусідній Польщі – десь кільканадцять. І Вахтангу мріялося про такий в Україні.

Десь півтора роки ми ходили з цією ідеєю по різних потенційних інвесторах і партнерах, але з мінімальною користю. 2008 рік раптово перетворився на 2009 і весь бізнес "видихав" чергову світову фінансову кризу. Ніхто не горів бажанням вкладатися у потенційно неприбутковий проєкт.

Так поступово ми прийшли до думки, що замість глянцю можна спробувати зробити сайт.

Десь в той же ж момент Павло Солодько теж ходив з подібною ідеєю історичного сайту, і навіть встиг поговорити про цю ідею з Альоною Притулою. Влітку 2010 року ми вперше зустрілися втрьох у кав'ярні на розі Володимирської та Іринінської – історичніше нема куди.

Там ми уклали "пакт про співпрацю" та план перших публікацій.

Співзасновники проекту: Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані, Павло Солодько
Співзасновники проекту: Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані, Павло Солодько "і прімкнувший до них" Кирило Галушко у день третьої річниці заснування "Історичної правди"

У Істправди окрім трьох "тат" була ще і хрещена мати – Оля Гнатюк, яка тоді дуже допомогла майбутньому проєкту.

Леся Шовкун та Дмитро Лиховій підготували рубрику "Календар".

Тоді я написав кілька "лонгрідів", які не втратили актуальності і зараз. Першою моєю публікацією на сайті стала "Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб". Там я спробував порівняти різні версії відповіді на це питання. Здається, вийшло пізнавально.

Тоді я багато експерементував із формою, і боюся, що той текст ані за обсягом, ані за форматом-стилістикою не взяли б до друку просто ніде більше.

Іще один експеримент (і це був другий мій текст на Історичній правді) – це розказати про археологічну пам'ятку у форматі репортажу: "Повітряна археологія: як я літав над улюбленим містом святого Володимира".

Для того, щоб його написати, я на годину винайняв літачок та власноруч зробив графічну реконструкцію княжого Білгороду.

Ну, і тут "Остапа понесло"! Один з наступних лонгрідів Павло з Вахтангом якийсь час просто боялися публікувати. Він відлежувався кілька місяців, його опублікували "від гріха подалі" на 1 квітня. Звичайно не тому, що головний редактор ІП народився у День дурня! )))

Просто в тексті я серед іншого спрогнозував, що у 2013 році нас очікує революція. Ну, і порозповідав трохи про іншу, як каже Михайло Винницький "історичну езотерику". Павло іронічно дав заголовок "Вплив Сонця на історію".

Найсмішніше в усій тій історії стало те, що прогноз з того тексту повністю справдився.

Єдине фото, де лише три співзасновники Історичної правди. 2018 рік
Єдине фото, де лише три співзасновники Історичної правди. 2018 рік

Взагалі, сама поява Історичної правди у 2010 році – було "нашою відповіддю Чемберлену". Тобто Януковичу. Тоді почалася зміна вектору національної політики пам'яті: влада повернулася до некритичної глорифікації радянського минулого. І це не могло нам подобатися. ІП стала одним з осередків громадянського спротиву.

Для нас з Вахтангом це не було роботою, ми не отримували грошей за публікації та редактуру. Ми були волонтерами ще тоді, коли це не було модно. Одну ставку фінансувала УП. І Павло працював таким собі мотором проєкту до 2014 року, коли його мобілізували до війська.

Бо після передбаченого у нашій публікації Майдану почалася російська військова агресія.

2014 став найуспішнішим роком, але і кризовим для Історичної правди. На тлі інформаційної війни ми мали шалену відвідуваність – у березні 2014 року ми спостерігали її пік: 1 000 000 унікальних користувачів. Але ми виявилися абсолютно не готові до того, що можемо залишитися без мотору.

Павла мобілізували, мене саме в той час запросив Володимир В'ятрович приєднатися до реформи Українського інституту національної пам'яті, а Вахтанг саме переймався запуском телевізійної "Історичної правди" на каналі ZIK.

Сайт через це певний час наповнювався дещо нерегулярно, і це нам не подобалося. Треба було щось робити.

В якості редактора-волонтера до нас тоді приєднався Ігор Бігун, який тоді працював у Центрі досліджень визвольного руху.

 
У 2011 році була заснована "Бібліотека Історичної правди". Першою книжкою бібліотеки стала "Година папуги. Українські сторінки Катині". На презентації одного з томів "Бібліотеки" у Харкові

Але це були напівміри. Ми розуміли, що потрібні стратегічні зміни: диверсифікація джерел фінансування, реєстрація громадської організації та формування повноцінної редакції.

Саме тоді Ігор Розкладай підключився до юридичного супроводу проєкту і ми заснували ГО.

У 2017 році я запропонував концепцію краудфандінгу "Закритися, чи змінитися?" і це дозволило нам зібрати більше мільйона гривень, які заклали фундамент майбітнього ендаументу та тепер є нашими заощадженнями на "чорний день".

Тоді ж наша редакція доповнилася новим учасником – приєднався Володимир Бірчак, історик та в нещодавньому минулому – заступник директора ГДА СБУ. У 2017 році Віталій Скальський з Інституту історії України НАНУ став куратором проєкту "Українська революція 1917-1921", а згодом – і черговим редактором сайту. А Ігоря Бігуна на певний час замінив Едуард Андрющенко.

 

Ітого. За 10 років існування "Історична правда" залишається найбільш популярним сайтом про українську історію з найбільшим архівом публікацій.

За 10 років на "Історичній правді" вийшло більше 13 000 публікацій, майже 1000 істориків, політиків, письменників і публіцистів стали нашими авторами. Борис Джонсон і Віктор Ющенко, Сергій Плохій та Марія Матіос, Василь Стус та Юрій Смолич, Степан Бандера і Джон-Пол Химка, Вацлав Гавел та Оксана Забужко, Джеймс Мейс та Левко Лук'яненко.

Найбільшу кількість текстів для ІП написав я: 102.

Привітати можна в рубриці "Допомогти "Історичній правді".

Мирослав Маринович: Народе мій, до тебе вже не верну?

Поет, доступ до історії страждань якого хтось від нашого імені забороняє, може вдруге до нас не вернутись…

Митрополит Епіфаній: Стус справді був завжди вільним

Тиранія Радянського союзу більше ніколи не матиме місця у нашій демократичній незалежній державі

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Німанська». Зворотна сьома

Як же давила і придавила людей та залізна совкова завіса, як замулила свідомість, щоб маючи в наявності зараз сотні сортів ковбас і м'яса, десятки видів морозива, величезний вибір продуктів на будь-який гаманець все одно кривити губи і мріяти про лікарську ковбасу родом з СРСР

Вячеслав Якубенко: Книжка "Справа Василя Стуса": коментар адвоката

У Медведчука в команді є непересічні юристи, але геть немає PR-фахівців, здатних пояснити шефу «ефект Стрейзанд». Судовий процес став неабиякою промо-акцією, наклад книжки розкупили з небаченою швидкістю