Кримська операція Петра Болбочана: зворотній бік
105 років тому Петро Болбочан повернув Крим Україні. Рідна держава віддячила тим, що... зреклася його
22 квітня 1918 року лідер російських більшовиків Володимир Ленін отримав неприємний подарунок на свій день народження – Кримська група військ УНР увірвалися до Криму.
Українці форсували Сіваш, дійшли до Симферополя та поклали край пануванню більшовиків на півострові.
Так звана "Таврійська Радянська Соціалістична Республіка", що входила до складу більшовицької Росії на правах автономії, припинила існування.
Групою українських військ, що захопила Крим, командував Петро Болбочан (1883–1919). Маючи на той момент звання підполковника, він перебував фактично на генеральській посаді, командуючи 1-ю дивізією Запорізького корпусу і своїм улюбленим 2-м піхотним полком. Саме вони складали кістяк Кримської групи військ.
Болбочан мав завдання: взяти Кримський півострів разом з Чорноморським флотом, його військово-морськими базами й супутнім майном.
Це завдання було негласною частиною широкої операції Запорізького корпусу під командуванням генерал-хорунжого Олександра Натієва (1873–1919) зі звільнення півдня і сходу України, включно з Донбасом, від більшовиків.
Негласною – тому що письмового наказу про взяття Криму не було. Існувала лише усна директива військового міністра Олександра Жуковського (1884-1925) генералу Натієву, яка була оголошена від імені українського уряду 10 квітня 1918 року.
Згідно з нею генерал мав виділити з підпорядкованих йому військ окрему групу під командуванням Болбочана і направити її на Крим.
Усна директива, на відміну від письмового наказу, несе в собі певну небезпеку. У разі невдачі держава завжди може оголосити про свою непричетність до дій того, кому вона доручає те чи інше делікатне завдання.
Схожу директиву, до речі, отримав у 1920 році від Юзефа Пілсудського (1867–1935) генерал Люціан Желіґовський (1865–1947), якому було доручена – теж негласно – окупація Вільнюса.
Забігаючи наперед, зазначимо, що у випадку Болбочана, на відміну від Желіґовського, так і сталося, хоча на боці і того, і іншого якраз був успіх…
Формально Болбочан мав діяти спільно з німцями, з котрими УНР уклала союзницький договір у Брест-Литовську.
Німці були готові запропонувати свою допомогу живою силою, бронепоїздами і важкою артилерією.
Болбочан однак відмовився, оскільки, згідно з директивою міністра оборони Жуковського, мав випередити союзників.
Це йому вдалося.
Крим був узятий українцями з мінімальними втратами.
Через Перекопський перешийок вони пройшли за кілька годин. 22 квітня дивізія Болбочана з боєм узяла Джанкой, 24 квітня, майже без опору – Симферопіль.
Майно і озброєння, захоплене "болбочанівцями", ще більше зміцнило дивізію; долучилися до неї й нові добровольці, зокрема невеличкий кінний озброєний загін кримських татар (понад 50 чоловік).
Більшовики телеграфом послали до Центральної Ради запит про перемир'я.
Для порівняння: в листопаді 1920 року червоні війська під командуванням Михаїла Фрунзе (1885–1925) за десять днів вгатили на форсуванні Перекопу й Сивашу близько десяти тисяч людей проти двох тисяч убитих білогвардійців.
Додамо, що "червоні" мали більш ніж чотириразову перевагу над супротивником (майже 190 тисяч проти 41 тисячі врангелівців).
В історії українського війська 1917-1921 рр. Кримська операція була однією з найяскравіших перемог української зброї.
А що ж рідна держава? А та примудрилася банально й пошло кинути своїх вояків напризволяще.
І не просто кинути – зректися їх!
Почалося з того, що командир 15-ї німецької ландверної дивізії генерал Роберт фон Кош (1856–1942) висунув українцям від імені свого командування й уряду вимогу Кримській групі військ УНР негайно забратися з Криму.
Свою вимогу при вивід українських частин з Криму Роберт фон Кош супроводжував принизливими умовами. "Болбочанівці" мали скласти зброю, залишити військове майно, розпустити добровольчі загони, котрими приросла їхня дивізія.
Виїзд основних сил українців з Криму мав здійснюватися в режимі інтернування під німецькою охороною.
Кош, до речі, знав про намір українців захопити Крим зі слів самого Болбочана, але й не збирався їм допомагати. На прохання Болбочана надати перед операцією відомості про укріплення "червоних" на Перекопі та Сиваші той відповів: "Підете - побачите".
Але коли Болбочан повідомив німецькому генералу, що Сиваш узятий, той почав вимагати зупинити український наступ і пропустити вперед німецький бронепоїзд (німецькі війська, до речі, самі мали наказ захопити Крим, затверджений ще 21 березня 1918 року).
Очевидно, запідозривши генерала в бажанні "в'їхати на чужому горбу в рай", Болбочан відмовився. І напряму послався на наказ уряду УНР.
У повітрі запахло загрозою збройного конфлікту.
Болбочан однак і це передбачив. Згідно з розробленим ним заздалегідь планом, його люди готові були не тільки й надалі визволяти Крим від більшовиків, але також дати відсіч німцям.
Між тим, генерал фон Кош ненав'язливо нагадав одну деталь: Крим, згідно з Брестською угодою, до території України не належав.
І тут Болбочану реально було нічим крити.
Іще на переговорах у Бресті в січні 1918 року німці з самого початку готові були визнати Крим за українським урядом ("бери – не хочу!"). Але український уряд на чолі з соціалістом Всеволодом Голубовичем (1885–1939) був "поведений", як більшість соціалістів, на праві націй на самовизначення.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Паскуда. Наймолодший прем'єр в історії України
І хоча ласий шматочок сам ліз до рота, уряд послався на право кримських татар на створення власної держави.
Це при тому, що татари були готові визнати протекторат Києва за умови збереження кримської автономії!
Відтак Крим залишився поза кордонами України, визнаними Брестською угодою. Питання ж про Чорноморський флот українцями в Бресті взагалі не піднімалося.
"Безхозним" півострів однак довго не був – в ньому дуже скоро облаштувалися більшовики.
І от тут Голубович із компанією похопилися. Наявність більшовицького анклаву на південних кордонах держави була абсолютно "не в тему".
Прогавивши бездарно свій шанс у Бресті, Центральна Рада вочевидь прагнула надолужити втрачене, обравши так звану "політику доконаного факту".
Ось власне звідки росли ноги у директив Жуковського.
Якщо навіть припустити, що педантичні тевтони розцінили зухвалий і блискавичний похід Болбочана як прояв безалаберності вищого українського керівництва, то, треба визнати, в певному сенсі вони би мали рацію.
Як би там не було, але pacta servanta sunt. Мовляв, не хотіли одразу брати Крим, поки давали — ну то нічого тепер на нього облизуватися! (Існує версія, що Німеччина з певного часу й сама мала види на Крим).
Гірше за те. На переговорах із Петром Болбочаном фон Кош посилався на урядовців з військового міністерства, котрі, за його словами, нібито стверджували, що нічого не знають, хто такий Болбочан і його люди, що міністерство "жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало", і що уряд УНР… "рахує Крим цілком самостійною державою".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ant Etkenmen (Я Поклявся). Коротка історія Номана Челебіджихана
На момент розмови з фон Кошем у Болбочана не було можливості перевірити ці слова, оскільки не було зв'язку з Києвом. Тому він заявив, що залишить Крим лише якщо отримає відповідний наказ від свого уряду.
Зрештою зв'язок зі столицею все ж таки вдалося налагодити. Те, що почув підполковник від київських бюрократів з міністерства військових справ, було шокуюче співзвучним тому, що йому повідомляв Роберт фон Кош.
Український уряд представив німцям всю ситуацію так, ніби Болбочан діяв не за його прямим наказом чи директивою військового міністра, а чи то знічев'я чи то з доброго дива вирішив разом із підлеглими збройно прогулятися екзотичними кримськими краєвидами. При цьому військовий міністр Жуковський наказував підполковнику прийняти всі умови німців.
27 квітня 1918 року наказ про вивід українських військ із Криму був переданий офіційно. Болбочану однак вдалося вивести своїх людей не як інтернованих, на чому наполягали німці, а як повноцінних військових із зброєю в руках до Олександрівська. Добровольчі загони все ж довелося розпустити.
Німці ж змогли скористатися перемогою українців, увійшовши до Криму і продефілювавши парадним маршем по Севастополю.
Такими чином, уряд УНР і фон Кошу брехав, і Болбочана, котрий виконував його ж, уряду, завдання, підставив. Спочатку німців запевняли, нібито в Криму взагалі нема українських військових частин ("іхтамнєт"). А потім, аби вочевидь приховати роль уряду в цих подіях, виставили їх як суто самоуправство самого Болбочана.
Уряд, повідомлялося в заяві міністра Жуковського, "не сподівався (виявляється! – Ю. Р.), що група [Болбочана] вже оперує в Криму".
Некомпетентність, неусвідомлення державних інтересів, безвідповідальність у військових і політичних питаннях, нерозбірливість у союзниках, нарешті елементарна людська підлість і непорядність – усі ці властивості й риси тодішніх керівників УНР повністю проявилися у випадку із кримським походом Петра Болбочана.
Тож годі дивуватися, що такі блискучі військовики, як генерали Костянтин Прісовський, Олександр Натієв та інші покинули українську армію, до формування якої вони доклали чимало зусиль.
Дивно, але про Крим знову згадала Директорія, ледь осягнувши владу. "Я гадаю, пане отамане, що Ви повинні зробити все, аби зайняти Крим", – звертався Петлюра до того ж таки Болбочана (на той момент уже полковника) під час розмови по телеграфу 10 грудня 1918 року.
Таке враження, що Головний Отаман (теж, до речі, соціаліст за політичним походженням) вирішив не заморочуватися питаннями "національного самовизначення", якими була стурбована свого часу Центральна Рада перед кримською операцією.
"Для мене новинка, що я повинен брати Крим, бо до цеї операції я зможу приступити не раніше як через тиждень", – відповів полковник, очевидно вже навчений попереднім досвідом.
Як відомо, цього не сталося. Ані через тиждень, ані пізніше...
Література:
1. Дяченко П. "Чорні Запорожці (Спомини командира полку Чорних Запорожців)". - Скан-копія (рік і місце видання невідомі). - Л. 4.
2. Карпюк О. "Скоропадський і Крим"// "Історична правда" https://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/05/5/159417/
3. Рудько С. "Кримська операція військ Центральної Ради"// Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки. – Острог, Національний університет "Острозька академія", 2011. – Вип. 17.- С. 139, 142-144.
4. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. "Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника". – К., "Темпора". – 2009 р. – С. 22- 30, 45.
5. Розмова Головного отамана С. Петлюри з отаманом П. Болбочаном по телеграфу 10 грудня 1918 р.// "Полковник Болбочан…"… - С. 192, 194
