Чи може без історії існувати повноцінна нація?

Дискусія навколо пам’ятника «Родины-матери» насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі. Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

 

Дискусія навколо пам'ятника "Родины-матери" насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі.

Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

Наступний крок – згадати, що й за Російської імперії Україна була окупована, а тому тогочасна історія теж "не зовсім українська". Такими темпами наша минувшина взагалі може перетвортися на якійсь "огризок" - зрештою і період Великого князівства та Речі Посполитої є бажаючи оголосити "часом під чужою владою".

Виникає питання - чи може з подібним огризком замість І чи не є бажання заплющити очі на неприємні комусь (чи усім разом) сторінки минулого намаганням уникнути складних запитань і відповідальності за них? Бо "писали" їх, зрештою, не самі лише зайди, а й ті ж українці - навіть якщо їм диктували ззовні.

Це були колаборанти? Значною мірою. Але колаборанство не є чиєюсь національною рисою. Чи варто діяти як французи, які в слушний момент "забули", що крім France combattante існував режим Віші, і на його боці принаймні кілька років після 1940 року була більшість їхніх співвітчизників (і не лише мовчазна)?

Ще гірше, якщо замість того, щоб осмислювати ці сторінки, просто зарахувати їх до українських as default. Чи навіть намагатися ними пишатися – бо наше, знову ж таки вже за визначенням, є "добрим і великим". Ось тоді і виходить як з одним із вітчизняних переробників агропродукції, якій з гордістю вивів на своємо логотипі дату голодомору ("А що таке? Наше підприємство саме тоді і заснували"). Власне, такий підхід я б назвав "російським", вже вибачте.

Чи може бути інший шлях, який можна умовно назвати "німецьким"? Сподіваюся, що так. Хоча тут, звісно не обійшлося без "зовнішнього виховання" - їм просто не дають ані забувати чорні сторінки їхнього минулого, ані тим більше пишатися ними. Але результат, принаймні, влаштовує. Не хочеться тільки, щоб розуміння приходило через світову війну.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.