Батьківщина і матір носіїв совкових цінностей

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

 

Дискусії навколо монументу так званої "Батьківщини-матері" ще раз засвідчують, що українське суспільство продовжує лишатися глибоко зануреним в російський колоніяльний світ з його цінностями. Деколонізація дуже непросто дається нам навіть через тридцять з гаком років після розвалу совєтської імперії.

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

Українське суспільство надто часто нездатне творити власні смисли і тому, як приречене, повторює чужі, частіше всього російські. Ця нездатність і є причиною того, що так звана "Батьківщина-мати", цей промовистий пам'ятник московського полону українців, і далі визначає обличчя нашої столиці й самої України.

Все у цьому колосі є чужим українській тотожності: його форма, його естетика, його назва, зрештою сама потреба монструального унаочнення в мертвому металі кольору цинкової труни, чийогось кошмарного видіння, в якому угледіти поняття матері і батьківщини є справою проблематичною.

Українській архітектурі притаманні людські масштаби, а не пихата помпезність, на тлі якої людина почуває себе нікчемою. Хіба так зображені Україна, матір, батьківщина – мужеподібним витріщакою, металевобездушним ґолемом, позбавленим пізна́ваних людських рис – в нашому епосі, в поезії і прозі, в образотворчому мистецтві і пластиці?

Цей колос – витвір хворої на велич, а насправді духовно убогої і здегуманізованої імперської уяви росіян. Не випадково цей монумент заповіла українцям саме доба гнилого брежнєвізму, доба, коли русифікація набрала особливо аґресивних і відкритих форм.

Тепер монумент, давно охрещений в народі "бабою" чи "уродіною-матєрью" хочуть пристосувати до нових умов і переконати українців ототожнювати себе з ним. Косметичні маніпуляції на кшталт макових віночків, заміни совєтського герба на тризуб, жовто-блакитної підсвітки, перейменування з "родіни-матєрі" на "матір-Україну" чи спроб перепрочитання її первинної телеології (мовляв, вона ще тоді, в 1980-х, замахувалася своїм мечем на Москву (Брежнєв, Щербицький та ин., виходить, були криптобандерівцями), не здатні змінити імперської суті цього монументу, його колоніяльної символіки.

Назва цього чуда імперського монументалізму – це теж запозичення російського "родина-мать", це плагіят, хоч ще потворніший естетично, з відомої першомоделі на Мамаєвім кургані в російському Волгограді.

Ця так звана "Батьківщина-мати" є батьківщиною і матір'ю носіїв совкових цінностей, що відчайдушно пристосовуються до нових обставин, намагаючись міняти те, що змінити не можна, – його лише можна розібрати. Вона – свідчення неспроможности цього совка на власні, а не позичені в імперії сенси.

Може не варто думати про те, на що замінити цю імперську мітку, що вже довгих сорок літ спотворює чудові київські пагорби. Її треба просто демонтувати без сліду, переробити на щось утилітарне і запити холодною водою. Це було б таким потрібним сьогодні актом українського самооновлення.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.