Як Міністерство освіти і Центральна Рада за цінну нерухомість в центрі міста боролися

У моєму оточенні є дві різні групи людей. Одні вважають, що будівля зведена Павлом Альошиним - це "Будинок Педагогічного музею, в якому містилася Центральна Рада" (як в дійсності і називається пам'ятка архітектури та історії національного значення). А інші впевнені, що на Володимирській, 57 стоїть "Будинок Центральної Ради".

Якщо ви думаєте, що це протистояння - справа наших складних часів, то помиляєтеся. Тому що цінну нерухомість завзято ділили ще у 1917-1919 роках.

Нагадаю коротку хронологію (за книгою О. Кучерука "Українська Центральна Рада: історія будинку"). УЦР переселилася до Педагогічного музею 11-12 березня 1917 року. 25 січня 1918-го, переїхала до Житомира і невдовзі Київ опинився під владою більшовиків. 9 березня 1918-го Центральна Рада і уряд повернулися до Києва і продовжила роботу у зайнятих приміщеннях Музею.

19 березня 1918 року січові стрільці збили російський імперський герб та написи з фасаду та встановили Тризуб – герб УНР. Останнім днем роботи УЦР став 29 квітня, коли Павло Скоропадський був проголошений гетьманом. Крім самої Центральної Ради приміщення Музею деякий час займали різні українські партії, але більшість з них досить швидко переїхали до більш зручних приміщень по місту.

З листопада 1917 по весну 1918 року в будинку також містилася новоутворена Українська державна академія мистецтв. Від цього буремного періоду зберіглася архівна справа "Листування з Комісаріатом в справах шкільної освіти про ремонт і передачу будинку колишнього педагогічного музею Міністерству народної освіти" за березень 1918 – січень 1919 років.

І одразу класний документ на 1-й сторінці – лист голови Спілки батьківської організації середніх шкіл Києва на ім'я Михайла Грушевського від 23 березня 1918 року. В листі висловлюється занепокоєнність долею будівлі Педагогічного музею, який призначався виключно для мети освіти. У вмінні писати пафосно людині не відмовиш:

"Предполагалось, что, с наступлением дней свободы и с утверждением на Украйне власти украинского народа, это здание послужит еще более широко задачам просвещение в г.Киеве и во всем Украинском Государстве, что именно в этом здании, как специально построенном, буду собраны культурные богатства страны...".

Заявник просить Грушевського роз'яснити хвилюючі чутки про повернення УЦР до Музею. І докладно пояснює, чому будинок має залишитися за Міністерством Народної освіти і просвітництва. Особливо підкреслює, що Центральна Рада не повинна порушувати волю мецената Семена Могилевцева, який повністю фінансував будівницто і передав споруду Києву виключно як Педагогічний музей.

10 квітня 1918-го до Міністра Народної Освіти звернулися і представники покійного Семена Могилевцева (помер 19 серпня 1917 р.) – племінник та онук Комареви. Педмузей перетворився на арену політичних баталій ще за життя Могилевцева, якого це дуже бентежило: "Жертвователю, как и всем лицам близко стоящим к деятельности Музея, хотелось верить, что захват Музея как нарушение положения о нем,… явление временное, революционно-стихийное", тому не може підтримуватися законною державною владою.

Далі автори записки згадують роль Києва як центра просвітництва і скаржаться, що цінне майно Музею почало систематично розхищатися.

З моменту встановлення Української Народної республіки Музей перейшов до Міністерства народного просвітництва, яке, на думку спадкоємців Семена Могилевцева, мало прийняти заходи, щоб звільнити будівлю від Парламенту.

"Молодая Украинская Народная Республика не может допустить упразднения культурнейшего учреждения потому только, что здание Музея удобно и вполне пригодно для помещения в нем Парламента. Лозунг "цель оправдывает средства" да не станет лозунгом государственным (…)".

В травні - жовтні 1918 року в будинку проводилися переговори Мирних делегацій (тобто переговори між Україною та більшовицькою Росією), після закінчення яких Міністерство народної освіти наполягало на поверненні йому будинку.

За Директорії недовгий час будинок не використовувався, а незабаром в ньому розмістили полонених російських офіцерів, які виступили на боці Павла Скоропадського.

В січні 1919 року в.о. директора Педагогічного музею Л. Добровольський повідомив Міністра освіти та мистецтва, що будинок доведений до повного занепаду. Тому для завідування справами ремонту була створена спеціальна Комісія. Крім того, в.о. директора хотів, щоб Міністерство заборонило різним установам користуватися приміщеннями Музею без дозволу його адміністрації.

Влітку 1919 року вже більшовицький Наркомпрос УСРР вирішив створити у будинку "Палац освіти". Але будівля знову була зайнята військовими установами і справа завмерла.

Втім, в подальшому радянська влада вирішила використовувати будинок за його прямим призначенням – як музей, а не як урядову будівлю.

Спочатку міський відділ освіти намагався відродити Педагогічний музей, навіть встигли виготовити печатки і бланки, але ця спроба не вдалася. У травні 1921 році влада вирішила зробити в будинку Пролетарський музей, потім - Музей революції.

1934 року в будинок заселили Київський обласний виконавчий комітет. А у 1937-го почали реконструкцію під Музей Леніна.