Спецпроект

Моя свічечка до майських празників

Дозвіл Верховної Ради знову розвішувати червоні прапори спокушає малих українців немалою мірою - так що було б ліпше, якби їй на шию повішено було харківські угоди і втоплено у глибині моря десь побіля Севастополя.

Дозвіл Верховної Ради знову розвішувати червоні прапори спокушає малих українців немалою мірою - так що було б ліпше, якби їй на шию повішено було харківські угоди і втоплено у глибині моря десь побіля Севастополя.

Йдеться мені, зрозуміло, не про те, що кожна владна установа, над якою лопотітиме муляж Прапора Перемоги, скидатиметься на маленьку модель Райхстаґу, розбурхуючи в законослухняних громадянах неконтрольовані асоціяції. Оце якраз здорові пожадання, і тому сама влада зацікавлена їх викорінити, - а коли так, хай вона собі й мастить тим голову.

А мені йдеться про спокуси гріховні. І про отой, даруйте на слові, менталітет, відомий зі старезного українського анекдота, що його був завіршував іще Степан Руданський, - пам'ятаєте, як баба в церкві ліпила свічку нечистій силі, мовляв

"Чи у небі, чи у пеклі

Скажуть вікувати;

Треба всюди, добрі люди,

Приятеля мати!"

Не одного з малих сих очікувана тріюмфальна пошесть (чи як там перекласти "триумфальное шествие") радянської символіки увергне в тяжкі роздуми: чи означає повернення старого прапора повернення також і старого начальства?

Справжній прапор Перемоги зберігають у Москві у спецвітрині з клімат-контролем

Тобто, не те щоб теперішнє було таким уже новим, - але все-таки з прапорами іншими й гімном іншим... А тепер - де скажуть вікувати?

Вгадуй, небоже, а то буде тобі, як отому персонажеві із крадькома читаних іще за старого режиму, напівсамвидавчих братів Струґацьких: "Вообще его можно было понять, этого немолодого дядьку, лет сорока пяти, наверное, а всё ходит в младших полицейских, очевидно, из бывших коллаборационистов: не тех сажал и не ту задницу лизал, да и где ему в задницах разбираться - та или не та...".

І, зрештою, це якийсь гнилий ліберал, інший персонаж "Бридких лебедів", міркує отак співчутливо, це йому - "можно было понять".

А в начальства поняття інакші: не розберешся вчасно, кому ставити свічку й кому лизати - воно тебе ніколи не зрозуміє. І щиросерді дядьки, споглядаючи повторно запроваджене в ужиток червоне знамено, тяжко чухатимуть мислительні центри, яким у разі неправильного вибору може зашкодити начальницька неласка, й силкуватимуться пригадати щось таке із літ незалежности, що виправдає їхню колаборацію "с этим бендеровским оранжевым режимом".

Я був із моїм народом там, де він був, мені не чужі його зболені думи, і щоби зміцнити його дух, я готовий поділитися власним, навіть і глибоко приватним досвідом виживання у незбагненній державі: може, стане у пригоді.

Втім, особисте насамкінець, а спершу про те, що знає вся країна. Хто в серпні 1991-го стояв під стінами парламенту, щоб заохотити 239 не надто рішучих народних обранців до національного самовизначення, той тямить, що нинішній вексилологічний плюралізм їхніх наступників насправді он як глибоко закорінений: росло-росло, й аж коли достигло.

Певно, національному телебаченню варто щоранку, під спів гімну, розпочинати свою програму плівкою з того вікопомного дня, коли над Верховною Радою вперше поволі поповз по щоглі синьо-жовтий національний прапор. Заради злагоди нашої такої розмаїтої нації його було доукомплектовано серпасто-молоткастим уересерівськім.

 

Бігме, наша унікальна держава мала б оцей так щасливо набутий нею символ офіційно визнати, ще й задля тривкішої національної єдности зшивши обидва різнобарвні полотнища докупи білими нитками. На заздрість решті країн, які до такого не додумалися.

А підбиваючи підсумки цьогорічних червонопрапорних святкувань, наступного тижня варто б у ту саму студію до Савіка Шустера, де перед тим вправляла мізки народним депутатам Валентина Володимирівна, дочка загиблого фронтовика, запросити тодішнього голову Верховної Ради і показати той старий запис йому і країні.

"Вы помните, Леонид Макарович, события того дня?" - запитає Савік Шустер. "Ой, пам'ятаю", - скаже Леонід Макарович.

"Вот тут на прошлой неделе Валентина Владимировна объясняла "бесстыдникам" Лукьянову с Чечетовым, что свой флаг они могут взять куда хотят, наряжаться и ходить с ним, а для неё было бы лучше, если бы они над нею не издевались, - скаже Савік Шустер. - Может быть, желающим вернуть Украине советский флаг будет полезно услышать Ваше мнение: вот если бы Вы тогда не опомнились и не велели бы убрать с мачты лишнее, и воодушевлённые невиданным зрелищем люди, ринувшиеся наводить порядок, таки ворвалась бы в парламент, - то как Вы думаете, куда бы они затолкали этот удивительный государственный символ?"

І Леонід Макарович, добре знаний своїм хистом проскакувати між крапельками, напевно скаже щось мудре й розважливе, здатне напоумити не лише призвідців цієї багатовекторної веремії, а й заскочених нею громадян, які силкуються вгадати головний азимут і не пошитися в дурні.

А тепер обіцяний особистий досвід із помаранчевих літ: дастьбі, поможе розгубленим людцям відновити душевну гармонію. От тільки року точно не пригадаю: може, надходить знана старшим людям пора, коли нещодавні події важче втримати в пам'яті, аніж хтозна-колишні, а може, цей рік такий - особливий, рік моторошного ювілею?

Втім, дарма, я навіть пишаюся хаотичністю своїх згадувань: сподіваюся, вона ніяк не корелює із професійною вишколеністю політичних спекулянтів, які, повертаючи "народові" "Прапор Перемоги", вправно не пам'ятають, що коїлося під ним у благословенний «мирний час», по тому, як майбутні ветерани "в пехотном строю смело входили в чужие столицы, но возвращались в страхе в свою" (Бродський).

Так от, ще раз відволічуся: ранком цьогорічного 1 травня я раптом згадав, де був і що робив рівно чверть століття тому, день у день, година в годину. Всі, кого профспілковий комітет тодішнього мого підприємства ловив, але не впіймав, повезли дітей до бабусь чи деінде: попереду були (вперше на нашій пам'яті) аж чотири вихідні поспіль, бо великодню неділю, яка їх завершувала, завдяки клопотанню московського патріярха не оголосили робочою - людський фактор, перебудова!

 Перше офіційне  повідомлення про катастрофу

Всі, хто не зміг чи не схотів відкараскатися від почесного доручення - разом з іншими "трудящими" пройти під червоними прапорами Хрещатиком повз трибуну з партійним начальством на ній, - товклися на прохідній, споглядаючи організаційну метушню парторгів і обговорюючи тривожні чутки з Чорнобильської АЕС.

Твердо пам'ятаю: не хотілося їм вірити не тому, що було страшно (ще ніхто нічого не розумів), а тому, що тільки-но відшумів неймовірний з'їзд КПРС, на якому вона натякнула нам, що більше не брехатиме.

До вечора великодньої неділі чуток погустішало, ті, хто привезли дітлашню назад до Києва (а могли ж лишити там), обміняються ними - й на ранок, розмівши всі квитки в усіх транспортних касах, штурмуватимуть поїзди, автобуси й усе що рухається - далі, далі від своєї столиці.

Пане президенте! Ваші виборці-кияни так стужилися за своїм звичним містом. Вони просять Вас повернути їм його разом із прапором. І вони того варті.

Якщо на той час, коли (як нам обіцяють) завалиться чорнобильський саркофаг, трудящі маси будуть перейняті відродженням спаплюжених бандерівцями світлих традицій, вони муситимуть, аби спростувати поширювані з підривних закордонних центрів брехливі й панічні чутки, провести святкову демонстрацію на Хрещатику.

Готуватися треба завчасно.

Мене, не пам'ятаю котрого помаранчевого року, зненацька потренував мій малий, тоді дво- чи трирічний. Йому щось там перевіряли у районній поліклініці, і я мусив здати туди його аналізи. Це означало: надвечір перед вівторком або четвергом (лабораторія приймає по цих днях від восьмої до дев'ятої ранку) посадити дитину на горщик і домогтися від неї аналітичного матеріялу саме тоді, коли вона чомусь має зовсім інші наміри: роззирається довкола, простягає рученята до батьків і сміється з особливим цинізмом. Не кажучи вже про ранок, коли вона просто спить і ні на що не зважає.

Зрештою, героїчні зусилля мами дали сподіваний результат саме у потрібний день і годину, але саме у той, коли я вибрався на ніч попрацювати з терміновою роботою в офісі. Там я й отримав радісну вістку, після трудової вахти примчав додому, де всі ще спали, вхопив приготовану для мене баночку й помчав до поліклініки. Дійшовши до замкнених дверей, я осмислив ситуацію і зрозумів, як погано відриватися від світового робітництва й іґнорувати його свята: день тижня випав годящий, але був він першим у травні, і трудящі лабораторії празникували з усією країною.

Втім, витрушуючи з баночки аналізи, які втратили актуальність, і повертаючися подумки до професійних завдань (намагаючись перекласти по-українському слово "праздношагающий"), я раптом зметикував, що таки зустрів пролетарське свято саме так, як за якусь годину його відзначатимуть комуністи на чолі з Петром Миколайовичем Симоненком. Себто походом взад-вперед по вулиці, от тільки не з червоним прапором, а з баночкою.

Але з погляду Історії та Вічности, слово чести, різниця між ними така нікчемна. З прапором, без прапора - головне, подумки я був з тими, хто до нього прихиляється, і сподіваюся, мій досвід поможе тому, хто ще на роздоріжжі.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Шоста зупинка. Площа Лесі Українки

Поруч інституту був великий універмаг, Печерський. І там час від часу траплялися дива у вигляді імпортних товарів. Проте навіть коли ці товари з'являлися, і коли ти в боротьбі та навіть бійках доходив у кількагодинній черзі до омріяного прилавку, виявлялося, що купити їх на зарплатню інженера не завжди було легко. І дівчата придумали геніальний вихід

Андрій Руккас: Сто років бою біля Чорного Острова

Крім Євгена Мишківського, в бою біля Чорного Острова полягли козаки Іван Литовченко та Йосип Продиус, пропав безвісті бунчужний Олекса Фількевич. У 100-ту річницю бою, в Чорному Острові відкрили пам'ятний знак на честь загиблих героїв. А от чи є вулиця імені Євгена Мишківського у Тернополі?! Схоже, що немає

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.