Українська правда
Історична правда

Добро в найстрашніший час. Історія Олени Вітер

04.05.2016 _ Володимир В'ятрович, tsn.ua
Версія для друку

Чекісти прийшли за Оленою Вітер. Під час обшуку в неї виявлено валізу, залишену Чемеринським, а в ній своєрідні символи його життя — священича ряса та револьвер.

У жовтні 1981 року до Ізраїлю завітав Петро Мірчук — відомий діяч та історик українського націоналістичного руху, колишній в'язень найжахливішого нацистського табору смерті Аушвіц. Він був одним із небагатьох, хто вижив і залишив спогади про пережиті жахи.

На Святу землю колишній в'язень приїхав не задля відпочинку — як член кількох українсько-єврейських організацій він намагався продовжувати діяльність, спрямовану на розбудову приязних стосунків між обома народами.

Поїздка мала й дуже конкретну мету — посприяти визнанню митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького Праведником народів світу. Петро Мірчук відвідав "Яд Вашем" — інституцію, від рішення якої залежало розв'язання проблеми. Після ознайомлення гостя з експозицією музею його відвели до місця, в якому вшановувалися імена людей, що рятували євреїв у роки Голокосту.

 Оунівець Петро Мірчук - в'язень Аушвіца

"Сад "праведних", — згадував він, — це ряди дерев попри головний будинок "Яд Вашем" і позад нього. Разом із дружиною уважно придивляюся табличкам поруч кожного дерева, шукаємо українців. Знайшли тільки один напис "Україна": ім'я — Олена Вітер". Згодом у цьому місці з'явилися прізвища інших людей, поруч з якими містився напис "Україна". На сьогодні їх — 2402.

Монахиня Олена Вітер на той момент була першою, але не єдиною праведницею з нашої країни — інших записували громадянами чи то Польщі, чи то СРСР. Вона ж, отримуючи почесне звання у 1976 році, наполягла на тому, щоб саме Україна була зазначена як її батьківщина.

Націоналіст Петро Мірчук відзначив гідну пошани позицію жінки. Проте він навіть не уявляв, наскільки близько коло його знайомств перетиналося з людьми, з якими співпрацювала Олена Вітер. Жінка, ім'я якої поруч зі словом "Україна" першим з'явилося в Саду праведників, була його колегою — членом Організації українських націоналістів.

Вона прожила довге, повне драматичних перипетій життя, варте втілення в романі чи художньому фільмі. Наразі ж найповнішим відображенням її біографії є чотири товстих томи кримінальної справи, списані чекістами.

Олена народилася у 1904 році в селі Миклашів на Львівщині. Її батьки — гімназійні професори Василь та Марія. Дівчинка виростала в національно змішаній родині (мати була полькою), але саме сімейне виховання стало основою її патріотичного світогляду. Олена завжди вважала себе українкою, хоча до 13 років жила з батьками в Австрії.

Ймовірно, повернення родини до Львова у 1918 році було пов'язане з політичною діяльністю батька. Загалом саме він мав вирішальне значення на формування особистості дівчини.

Отримавши добру базову освіту в гімназії, у 1921 році вона стає студенткою медичного інституту. Але вже незабаром її життя різко змінюється — того самого року помирає її батько, а наступного Олена залишає навчання і подається в монастир.

Можемо тільки гадати, чи перша з цих подій була причиною другої. "За" промовляє близькість із батьком за життя і певна відчуженість від матері, яка решту свого життя провела у Познані далеко від доньки.

Обрана дорога не означала, що Олена цілком відгородилася від попереднього життя та своїх зацікавлень — вона і в монастирі надавала медичну допомогу тим, хто її потребував, продовжувала брати активну участь в українському громадському русі.

У 1924 році в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові організовано відділення товариства "Рідна школа", в якій українські діти мали можливість навчатися українською мовою.

Педагогічний талант монахині був зауважений керівництвом — Олена Вітер, попри молодий вік (лише 22 роки), отримала посаду "магістри новіціатів", тобто наставника для нових послушників. Активну громадську роботу побачили й інші люди — з-поза стін монастиря.

Олена Вітер, фото з кримінальної справи. Джерело: Архів СБУ 

Якось улітку 1930 року біля Якторова розклали свій табір члени молодіжної організації "Пласт". Під час таборування вони спілкувалися з монахинями, які допомагали їм вирішувати різні побутові проблеми.

Саме тоді, як згадувала потім Олена, один із учасників табору Юліан Головінський, колишній офіцер Української галицької армії, а на той час чільний діяч націоналістичного підпілля в Західній Україні, запропонував їй вступити до лав ОУН.

Після вступу до підпільної націоналістичної організації її життя не особливо змінилося. Вона не займалася підготовкою терористичних актів проти представників окупаційної влади, не готувала збройного повстання, а лише продовжила активну просвітницьку роботу.

До раніше відкритої при монастирі "Рідної школи" додалися вечірня школа для дорослих, драматичний гурток і навіть дитячий садок.

Згодом уся ця робота буде узагальнена чекістами у звинувачення "націоналістичне виховання молоді". Додатковим став хіба збір пожертв для українських політичних в'язнів, яким тепер зайнялася Олена.

У 1932 році сестра Йосифа (таким було монаше ім'я Олени Вітер) стала ігуменею, тобто настоятелькою Якторівського жіночого монастиря. Молоду (а їй було лише 28 років!) і активну монахиню підтримував сам глава греко-католицької церкви митрополит Шептицький.

"Ексцеленція ставився до мене по-батьківськи, — згадувала монахиня, — керував моєю наукою, заохочував до монашого життя, давав приклад релігійної ревності. Згодом він стежив за моєю поведінкою в монастирі, висилав декілька разів до Рима". Наступні сім років були для Олени Вітер доволі спокійними.

Це була тиша перед бурею, яка вдарила у вересні 1939 році. Радянська влада, що прийшла на західноукраїнські землі, зруйнувала не лише польську державу, але й життя мільйонів мешканців цих теренів.

"В 1939 році, — згадувала вона згодом, — наш монастир був розгромлений Червоною армією... Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями".

Справджувалися найстрашніші чутки про "безбожну сатанинську владу совєтів". Зруйнований монастир для ігумені Йосифи був не просто сплюндрованою будівлею, в якій вона провела сімнадцять років.

Він став символом її перекресленого життя, яке треба було починати заново в жахливих обставинах. У відчаї вона хотіла залишити батьківщину. Від цього вчинку її втримав митрополит Шептицький, який пояснив, що саме тепер вона як ніколи потрібна саме на цій землі.

Олена повернулася до Львова, де знову зібрала своїх підопічних. "Монастирський будинок, — згадувала вона, — ми зареєстрували як гуртожиток медсестер, всі монахині зняли монастирський одяг і стали працювати медичними сестрами". Сама колишня ігуменя влаштувалася секретарем у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар'яна Панчишина.

На цю роботу її порекомендував найвідоміший пацієнт доктора Панчишина — митрополит Шептицький. Місце було доволі безпечним для Олени Вітер, адже лікар був "на доброму рахунку" у нової влади — один із учасників Народних зборів Західної України, який особисто голосував за її включення до СРСР, депутат Верховної ради СРСР, з жовтня 1939 року очолював відділ охорони здоров'я у Львівській області.

Користуючись таким прикриттям, Олена й далі підтримувала зв'язки з ОУН, котра продовжила діяльність в умовах радянської окупації. Репресії НКВД була значно масштабнішими та жорстокішими, ніж переслідування, яких зазнали націоналісти від польської влади. Почалися арешти та розстріли членів ОУН, масові депортації членів їхніх родин.

У таких екстремальних умовах одним із варіантів порятунку для викритих оунівців була втеча в окуповану німцями Польщу. Олена Вітер, яка сама відмовилася від задуму залишити батьківщину, зайнялася організацією нелегального переходу за кордон підпільників.

Улітку 1940 року вона намагалася переправити на захід іншого революціонера в рясі — священика та члена ОУН Ярослава Чемеринського.

Для цього зв'язалася зі співробітницею спеціальної поліклініки "для відповідальних працівників" у Львові, яка за гроші пообіцяла дістати документи, що мали б допомогти виїхати втікачу.

Через деякий час папери були у священика, і він рушив на захід до кордону. Але на цьому успіхи операції завершилися — Чемеринського заарештували.

З'ясувалося, що жінка, яка діставала документи, була радянським агентом. Її прізвище — Лерман, згодом виявилося, що її чоловік служив в НКВД. Чи мав він якесь відношення до начальника тюремного управління НКВД у Львівській області Лермана, залишається нез'ясованим.

11 червня 1940 року чекісти прийшли за Оленою Вітер. Під час обшуку в неї виявлено валізу, залишену Чемеринським, а в ній своєрідні символи його життя — священича ряса та револьвер.

Для ведення слідства затриману відвезли в найстрашніше на той час місце у Львові — в тюрму на колишній вулиці Лонцького. Слідство тривало майже півроку.

"Тягали мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице, — згадувала вона про тортури. — Згодом один енкаведист ухопив мене за руки, другий — за волосся, третій — за ніс і влили мені в уста сечі.

"Маєш, це твоє святе причастя", — казали. Вранці відвезли мене до в'язниці. Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному мене катували. Били то гумовою, то залізною палицями, видирали волосся, викручували руки. Одного разу бухнула мені вустами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст.

Згодом силою витяг ганчірку, відкрив мені вуста і сплюнув до них своє харкотиння. Від дня арештування мене допитували 47 разів і при кожному катували. Раз везли мене з тюрми на допит і питали, чи хочу я самостійної України. Сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім знову взяли в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілу".

Олена Вітер під час допитів визнала свою приналежність до ОУН, розповіла про свою просвітницьку діяльність. Проте організація шкіл, дитячих садочків та драматичних гуртків — це не те, що цікавило чекістів. ОУН — революційна організація, тож і затримана, незважаючи на те, що була монахинею, мала бути терористкою.

У результаті в протоколі допиту таки з'явилося "зізнання" затриманої про те, що вона створила у спецполіклініці підпільну терористичну групу, метою якої була, зокрема, ліквідація директора цього закладу.

Тепер чекісти заспокоїлися, адже за "викриття" терористичної групи їм гарантовано світило підвищення по службі, а заарештованій — засудження до смертної кари.

Допити припинилися, але Олена й далі сиділа у в'язниці на Лонцького. Чи слідство ще тривало, чи вже закінчилося, вона не знала. Як і не знала про смертний вирок, що вже був підписаний для неї. 

Сьогодні у в'язниці НКВД № 1 (сумнозвісній "тюрмі на Лонцького") міститься музей. Його завдання — увічнити пам'ять тих, хто пройшов через цю катівню. Експозиція завершується стелою, на якій написані прізвища сотень людей, розстріляних у найстрашніші в історії в'язниці дні між 22 та 28 червня 1941 року.

Тоді, під час поспішної евакуації радянської влади зі Львова, за наказом керівництва енкаведисти розпочали масовий розстріл політичних в'язнів. На стелі — прізвища українців, поляків, євреїв, усіх тих, хто став останніми жертвами НКВД, перш ніж чекісти залишили місто. Серед інших можна прочитати ім'я Олени Вітер.

За радянськими документами, її було розстріляно. Насправді ж Бог порятував її від жорстокої розправи. 24 червня 1941 року начальник тюремного управління НКВД у Львівській області Лерман звітував, що на виконання наказу керівництва із 1355 приречених до розстрілу вирок уже виконано щодо 924. "Робота" тривала й після цього, але з кожним днем ставала дедалі важчою.

У день написання звіту Львів бомбардували німецькі літаки, у місті почалися заворушення, організовані ОУН. У результаті підпільникам вдалося влаштувати втечу частини в'язнів.

Але це ще був не кінець радянської влади — чекісти повернулися, почали виловлювати в'язнів на вулицях, до їхніх рук потрапляли й інші підозрілі для них особи.

Затриманих повертали до тюрем, де продовжувалися розстріли. Але хоч як не поспішали енкаведисти, вони не встигали, і врешті, побоюючись того, що потраплять у німецьку пастку, залишили місто. Щойно стало зрозуміло, що радянська влада вже не повернеться, у суботу, 28 червня, львів'яни кинулися до тюрем.

Там вони застали жахливі картини масового вбивства, але поруч з тим звільнили незначну кількість в'язнів, до яких не встигла дійти черга. Серед тих, хто цього дня вийшов на волю з тюрми на Лонцького, попри те, що офіційно вважався розстріляним, була й Олена Вітер.

Подвір'я в'язниці НКВД на вул. Лонцького. Львів'яни знаходять своїх розстріляних родичів. Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху 

Подальше її життя розвивалося в напрямку, зворотному до євангельської історії — від чудесного "воскресіння" через подальші страждання і до справжньої смерті. Олена відплатила Богові та людям за своє врятоване життя життям багатьох інших, яких їй довелося рятувати в роки німецької окупації.

Перші місяці нової влади у Львові багато українців вірили в німецьку пропаганду про "визволення з більшовицького ярма". У місті почалося відродження громадського та національного життя. За дорученням митрополита Андрея Шептицького Олена Вітер відновила в місті діяльність жіночого монастиря студитського уставу.

Проте справжні наміри німців ставали зрозумілішими з кожним днем. Спочатку вони заарештували членів Українського державного правління — уряду проголошеної 30 червня відновленої держави. Згодом почали обмежувати інші вияви українського політичного та громадського життя.

У серпні оголосили про приєднання Львова та Галичини в цілому до Генерал-губернаторства — окупованої ними частини Польщі. Від вересня почалися масові арешти членів ОУН.

Дедалі більшого масштабу набували переслідування єврейського населення міста. На відміну від радянської влади, німці не чинили перепон діяльності духовенства, не закривали церков, не розганяли монастирів.

Тому для багатьох переслідуваних німецькою владою саме церкви та монастирі стали останнім прихистком і можливістю порятунку. Духовні особи надавали їм допомогу, попри очевидну загрозу репресій з боку влади.

Керівництво греко-католицької церкви на чолі з Андреєм Шептицьким не лише знало про це, але й намагалося координувати роботу з порятунку переслідуваних.

До цієї роботи активно долучилася ігуменя Йосифа, яка сама нещодавно ледве уникнула смерті. Монастир, який вона очолювала у Львові, та підзвітний їй, відроджений монастир у Якторові, стали місцем, де надавали медичну допомогу пораненим підпільникам. 

У стінах святинь знову залунав дитячий сміх — ігуменя Йосифа відродила дитячі садочки, і тут, непомітні серед інших, переховувалися діти керівників українського підпілля, зокрема члена Проводу ОУН Дарії Ребет, командира УПА-Захід Олександра Луцького та інших.

Але Олена Вітер надавала притулок не лише "бандерівським" дітлахам, але й єврейським дітям, яких таким чином рятували від смерті.

Дружина рабина Давида Кахане, що переховувалася від нацистів в Унівському монастирі, згадує, як одного разу, коли вона була в гостях у сестри Йосифи, застала сцену, як ігуменя у своїй ванній відмивала двох єврейських дівчаток, що втекли з потяга, який прямував у табір смерті Белжець.

Одна з дівчаток мала кульове поранення — її підстрелив охоронець під час втечі. Дружина рабина хотіла допомогти їй, проте сестра Йосифа відмовилася, кажучи: "Це мій обов'язок, я роблю це, виконуючи заповіді Божі. І я хочу виконувати їх без сторонньої допомоги".

Турботи монахинь відгородили українських та єврейських дітей від страшного світу, який прирікав їх на страждання та смерть, і, можливо, бодай на короткий час продовжили їхнє дитинство.

Роблячи це, вони самі наражалися на смертельний ризик, адже духовний сан не гарантував жодної безпеки від нацистських репресій. Проте цього разу біда минула монастирі, й ігуменя разом з іншими сестрами пережили німецьку окупацію.

Відступ німців зі Львова влітку 1944 року не означав, що місто нарешті стане безпечним для життя. Відбулася заміна одного окупанта іншим, причому той, що надходив, для Олени Вітер був значно небезпечнішим, адже одного разу вже засудив її до смерті  

Для багатьох мешканців Львова радянська влада чітко асоціювалася з жахами літа 1941 року, коли вбито тисячі в'язнів у тюрмах. Тому вони не стали чекати її повернення, а почали виїжджати на Захід.

Олена Вітер і цього разу залишилася на батьківщині, попри загрозу, що висіла над нею. Більше того, вона не припинила своєї допомоги українським повстанцям, які продовжили боротьбу, тепер уже проти радянської влади. Як і за німецької окупації, вояки УПА могли розраховувати на ігуменю Йосифу.

І знову-таки її монастир був не єдиним, який надавав допомогу повстанцям, до цього активно долучалися інші священики та монахи. Серед них і брат митрополита архімандрит Климентій Шептицький, з яким тісно співпрацювала Олена Вітер.

Масові репресії проти місцевого населення радянська влада розгорнула одразу після повернення. Дуже швидко вони зачепили і духовенство греко-католицької церкви.

Влада поставила собі за мету цілковиту її ліквідацію, адже розуміла, що вона є основою українського національного руху в Галичині.

Тому розпочалися арешти священиків, співпраця ж із антирадянським підпіллям, яка виливалася передусім у звичайну християнську допомогу потребуючим, служила приводом для жорстоких дій влади.

Митрополита Андрея Шептицького від арешту, напевно, врятувала лише смерть 1 листопада 1944 року. Його наступник Йосиф Сліпий пробув на волі після цього лише півроку — у квітні 1945 року він разом з іншими владиками церкви був заарештований НКВД.

Олена Вітер розуміла, що її арешт є справою найближчого часу. І вона не помилялася. 12 квітня 1945 року о 7-й ранку до монастиря студитів у Львові прибула опергрупа НКВД.

Монахиня, яка підійшла до дверей, не відразу відчинила їх під приводом того, що має принести ключі. Сама ж побігла попередити ігуменю про небажаних гостей. Чекісти тим часом, довго не чекали і зламавши ворота, увірвалися до монастиря.

Жодна з сестер не хотіла відповісти, де перебуває ігуменя. Оперативники розуміли, що в неї були надто мало часу для того, аби кудись утекти, тож вона мала заховатися на території монастиря. Тому почали активний розшук у приміщенні, який дав результат — Олену Вітер знайшли на горищі.

Перший допит розпочався ввечері того ж дня. Затримана відразу зізналася, що "мала зв'язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади".

Розуміючи, що її зізнання можуть використати для звинувачення інших, вона заявила слідчому, що "якщо бандерівці зверталися, то зверталися саме до мене, щодо інших сестер, то, наскільки я знаю, вони такого зв'язку з бандерівцями не мали".

Проте, як і під час першого арешту, чекістам було замало таких зізнань, адже в постанові про затримання, окрім допомоги повстанцям, ігуменю звинувачували у "терористичних намірах".

Від цих закидів вона категорично відмовилася. Саме під час допитів у 1945-му вона дізналася про свої "зізнання" в терористичній діяльності на першому слідстві у 1940 році. Виявилося, що чекісти мали ще один аргумент, який мав підтвердити їхні звинувачення. Це були свідчення заарештованої раніше студентки Інни Даниленко.

Та заявила, що Олена Вітер втягувала її в націоналістичне підпілля, ба навіть давала завдання убити двох співробітників НКВД і відомого радянського письменника Ярослава Галана, останнього — за яскраву антицерковну публіцистику.

Войовничий атеїст Ярослав Галан, автор таких антирелігійних памфлетів, як, приміром, "Плюю на Папу" за своїм робочим столом. У 1949 році його вбили підпільники ОУН. Джерело: focus.ua

Олена була вкрай здивована такими абсурдними звинуваченнями, та ще й почутим із вуст знайомої їй дівчини. Вона познайомилася з Інною півроку тому, коли її привели в монастир як охочу хреститися у греко-католицькій церкві. Сестра Йосифа готувала дівчину, яка сама була родом із Києва, до хрещення. Тепер свідчення її протеже були головним аргументом у звинуваченні в тероризмі.

Слідство тривало до 9 квітня 1946 року. Олена Вітер не визнала звинувачень у підготовці вбивств, однак вони все одно потрапили до обвинувального висновку. Суд відбувся в Києві 27 квітня. Олену Вітер судили разом з її "похресницею" Інною Даниленко.

Поведінка останньої на суді була трагікомічною. Вона "щиро" зізналася у зв'язках з підпіллям, у підготовці разом з Оленою Вітер терористичних актів, але й цього для неї виявилося замало.

Інна вирішила скористатися судом, аби засвідчити свою лояльність радянській владі. Добру частину її промови було присвячено розумінню нею помилкового ставлення до цієї влади, чому вона завдячує чудовому слідчому капітану Дубку.

"Прошу суд, — зверталася вона до зали, — передати слідчому Дубку мою подяку, подяку людини, що знайшла Батьківщину". Далі — більше: "Якби слідчий Дубок зустрівся раніше на моєму життєвому шляху, я давно була б у радянському партизанському загоні, а не на лаві підсудних".

Суд закінчився аж після опівночі. Вироком Олені Вітер присуджено 20 років каторжних робіт, її "подільниця" Інна Даниленко, незважаючи на свої дифірамби владі, отримала 10 років ув'язнення. Для того, щоб зрозуміти, що її лише використали для організації судового фарсу, дівчині знадобилося кілька місяців ув'язнення.

У липні 1946 року Інна написала довгого листа на ім'я прокурора, в якому твердила, що її свідчення були неправдивими і отримані під час слідства обманом. Проте сподівання, що цим листом вона зможе раптово змінити судове рішення, були такими ж наївними, як попередні очікування на милосердя радянської влади.

Минуло вісім років, перш ніж лист врешті розглянули. На той момент у 1954 році, після смерті "вождя народів" Сталіна, поступово почали переглядати кримінальні справи з часів масових репресій 1930—1950-х років. Власне, під час такого перегляду виявилося, що згаданих у протоколах співробітників НКВД, яких нібито хотіла вбити Олена Вітер, ніколи не існувало.

 Олена Вітер (перша зліва) під час перебування в засланні

Підполковник Кузнецов, який зайнявся цією справою, дійшов висновку, що "особистість засудженої Даниленко викликає деякі сумніви щодо повноцінності і витриманості". У листопаді 1955 року її повторно допитали і з'ясували, звідкіля взялися фантастичні свідчення у 1945 році.

Виявилося, що восени того року НКВД заарештував її прийомну мати Марію Ясеницьку. Після чого затримали і саму Інну Даниленко, якій повідомили, що Ясеницька має зв'язки з підпіллям ОУН, але чекісти можуть її відпустити за умови, якщо Інна зобов'яжеться доповідати НКВД про те, з ким вона контрактуватиме на волі.

Вербуючи студентку, слідчий Бреккер запропонував їй "написати документ, який викриває мене у злочинній діяльності, а саме те, що я є членом ОУН, про свою діяльність в ОУН і особливо щось про причетність до терористичних актів, тобто саме такий документ, за яким я могла бути притягнута до кримінальної відповідальності. Цей документ, за словами Бреккера, буде зберігатися в МВД, і якщо я до дорученої роботи поставлюся чесно, то його знищать".

Інна погодилася на цю пропозицію — свідчення переписувалися кілька разів, у результаті редагування слідчим у тексті з'явилася і Олена Вітер, і теракти, які вона "готувала". Потім був суд, на якому Інна хотіла зіграти добропорядну радянську громадянку, що кається за своє націоналістичне минуле. А потім вирок, який, очевидно, був шоком для неї.

Перегляд справи закінчився в 1956 році тим, що Даниленко визнали несправедливо засудженою, а з Олени Вітер зняли "терористичні" статті і скоротили її ув'язнення до 10 років.

Сестра Йосифа вийшла на волю 29 березня 1956 року, відбувши в ув'язненні 10 років, 5 місяців та 17 днів. На цьому закінчується чотиритомна справа на Олену Вітер — монахиню, члена ОУН, людину, котра рятувала інших у страшні часи.

Але на цьому не закінчилося її життя — сестра Йосифа прожила ще довгих 32 роки. Ми маємо мало інформації про цей період — схоже, старенька монахиня вже мало цікавила чекістів.

Знаємо, що решту свого життя вона прожила у містечку Скалат на Тернопіллі. Тут вона знову, як і в часи своє молодості, організовує підпільний жіночий монастир.

Попри брак фактичної інформації, можемо не сумніватися в тому, що до останніх днів свого життя вона чинила людям добро. Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менше року до виходу греко-католицької церкви з підпілля.

Відродження церкви стало початком відродження держави, яка стала незалежною ще через два роки. Олена Вітер заслуговує на нашу шану і пам'ять як людина, котра доклала чимало зусиль до обох справ, і, найважливіше, як людина, котра чинила добро навіть у найстрашніший час.

Джерело: Частина перша, частина друга і частина третя. Статтю передруковано в рамках спецпроекту "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової" Українського інституту національної пам’яті.

 

Читайте також:

Греко-католики. Історичний контекст

Агентурна справа "Ходячие". НКВД проти УГКЦ

Червоні колядки. Як СРСР міняв Ісуса на Леніна

Неопалима церква. Як "саморозпустилася" УГКЦ

Київ новомучеників. Православний священик Олександр Глаголєв 



Теми: ОУН, УГКЦ, євреї, ЧК-КГБ, Голокост




У пошуках "Вояка". Як родина сотника УПА віднайшла його історію

10.04.2017 _ Андрій Гудзоватий, Леся Сілецька
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте