Спецпроект

Забутий журнал "Кіно". Про розквіт українського синематографу

"Таких технічних засобів, таких виробничих можливостей, які є в "Українському Голлівуді", ніде в Радянському Союзі більше немає. Та й за кордоном небагато фабрик можуть пишатися такою апаратурою і такими приміщеннями..."

Плакат до "Звенигори" Олександра Довженка. Його сценарій написали поет (і автор пригодницьких романів) Майк Йогансен і колишній отаман УНР Юрко Тютюнник

З нагоди закриття ювілейного фестивалю "Молодість" "Історична Правда" згадує успіхи українського кіновиробництва 1920-их років.

Серед численних видань 1920-х років - як правило, короткочасних - щомісячний журнал «Кіно» протримався найдовше.

Його було засновано 1925 року як орган Всеукраїнського фотокіноуправліннія (ВУФКУ - державна установа, яка об'єднала всю галузь, включаючи кіностудії, кінопрокат, кінопромисловість, кіноосвіту та кінопресу).

Часопис із кореспондентами у США та Європі

У журналі знаходимо інформацію не тільки про кінематограф України в усьому комплексі: виробництво, прокат, творчі проблеми (сценарії, режисура тощо), а й про кіно інших республік та зарубіжних країн - журнал мав своїх кореспондентів у Франції, США, Німеччині, Чехословаччині.

Коло авторів як для молодого мистецтва, що тількино ставало на ноги, було досить широким. До нього входили не тільки журналісти, режисери, актори, письменники, котрих активно залучали до співпраці в кіно, а й працівники виробничої та адміністративної сфер.

Писали, не камуфлюючи своїх думок, висловлювались недвозначно і аргументовано. Й доки це було можливо - безкомпромісно.

Прикладом принципового відстоювання інтересів українського кіно є статті керівників ВУФКУ і директора Одеської кінофабрики Павла Нечеса, який благословив перші кроки О.Довженка в кіно і зумів у хаотичному світі кінематографа домогтися максимально можливого порядку.

Автори виборювали можливість виходу на зарубіжні ринки для союзних республік, викривали дискримінаційні заходи союзних установ щодо українського кіно, а також бюрократію та формалізм у ставленні до творчості.

Зокрема, у статті "Адміністратори в кіно" П.Нечес не без гіркоти сповіщав:

"За останні два роки на різні наради, конференції, засідання у справах покращання адміністративного персоналу витратили не менше, як два місяці часу і списали біля двох пудів паперу на найцікавіші постанови.

Всі ці постанови лагідненько, в нових теках лежать собі по секретаріатах, відділах правління фабрик. Жодної з них поки що не запроваджувалося в життя". 

Наприкінці 1920-х років протест проти зазіхань на незалежність українського кіно був однією з провідних тем журналу.

Розбудова інфраструктури й успіхи кіновиробництва

1929 року продукція ВУФКУ становила на союзному ринку 40 відсотків від усієї кінопродукції СРСР. Це була незаперечна першість, здобута завдяки вмілому господарюванню.

Як це вдалося?

Протягом 1926 року на кінофабриках Одеси і Ялти було випущено 18 картин. Могло бути більше, та стримували потужності кінофабрик. Технічне оснащення кіно було не гіршим, ніж у європейській кіноіндустрії.

В жовтні того року ВУФКУ переїхало до Києва, оскільки тут мало початися будівництво кінофабрики (почалося в березні 1927), розрахованої на роботу одночасно 15 груп, створення Центральної лабораторії, а також будівництво заводу для виготовлення кіноапаратури.

Постійно розширюється кіномережа - прибутки з прокату дають змогу ґрунтовно зайнятися зміцненням матеріально-технічної бази. Наприкінці 1927 року керівник ВУФКУ О.Шуб прогнозував, що в найближчі роки Україна доведе кіновиробництво до ста фільмів на рік.

Економіка спиралася не тільки на внутрішній ринок, а й на зарубіжний - було укладено угоди з усіма кіноорганізаціями союзних республік, планувалося друкувати по 70 копій кожного фільму.

Бракувало плівки: те, що завозилося з-за кордону, розподілялось так: Совкіно - 65%, ВУФКУ - тільки 20%.

Але це не зупиняло керівників української кіногалузі: "Усі фактори говорять про те, що Україна через свої природні, технічні й матеріальні можливості протягом найближчих років стане центром радянської кінематографії".

Бракувало і фахівців: журнал повідомляв, що на базі Одеського кінотехнікуму буде створено "кіноінститут та відділення кіно-фото-теа" в Київському художньому інституті.

Активно вирішувалось питання про зарубіжний прокат. Тоді як Совкіно за 1926 рік від закордонного прокату одержало більше мільйона карбованців, ВУФКУ прогнозувало: "Сто картин на рік, хоч би й не цілком використаних на закордонному ринкові, дадуть українській кінематографії кілька мільйонів валютою" ("Кіно", 1927, № 18).

1 грудня 1928 року почала роботу Київська кінофабрика, яка в 1929 році мала випустити 11 художніх та 37 повнометражних культурфільмів.

"Таких технічних засобів, таких виробничих можливостей, які є в "Українському Голлівуді", ніде в Союзі більше немає. Та й за кордоном небагато фабрик можуть пишатися таким устаткуванням, такою апаратурою, таким приміщенням", - писав журнал (1929, № 7).

Оперативно впроваджувалось виробництво звукового фільму, відряджалися спеціалісти до США для вивчення проблеми тонового кіно.

Світовий резонанс

ВУФКУ запрошувало до Києва зарубіжних кінодіячів.

Журнал повідомив у листопаді 1927 року про приїзд відомого французького кінокритика й теоретика кіно Леона Муссінака. Зарубіжні колеги радили українським кінематографістам орієнтуватися на світовий кіноринок.

1928 року «директор французької фірми «Пате - Норд» Л.Енфруа відвідав Київ спеціально для того, щоб ознайомитися з продукцією ВУФКУ. Після перегляду картин він закупив для Франції, Італії, Іспанії, Португалії тринадцять картин, серед них: «Сорочинський ярмарок», «Людина з лісу», «Кіра Кіраліна», «За стіною». (1928, №9).

Великий інтерес викликали "Звенигора", "Арсенал" та "Земля" Довженка.

Оцінка Леона Муссінака: "В особі Довженка ви маєте молодого талановитого режисера, що позбавлений забобонів, пов'язаних з театральними постановками, і вміє кінематографічно думати й будувати свій твір" (1927, № 19-20).

Український поет, кінодраматург і редактор Микола Бажан - постійний автор і фактичний редактор журналу - висуває перед українським кіно тотожне завдання: "намагатися через шалені тенета буржуазної цензури, через скажений тиск і борню західної конкуренції пронести на Захід свою продукцію".

Як свідчив Євген Деслав - кореспондент журналу в Парижі - за дату виходу українського кіно на міжнародний форум треба вважати другу половину 1927 року - відтоді з'являється регулярна інформація про українське кіно в закордонній пресі.

Того року ВУФКУ надіслало до Парижа і Берліна фільми "Тарас Трясило", "Сорочинський ярмарок", "Микола Джеря", "Свіжий вітер", "Алім", "Мандрівні зорі", "Сумка дипкур'єра", "П.К.П."

Реакція ділових кіл була сприятливою: низка французьких, німецьких, австрійських та чеських фірм виявили бажання закупити українські фільми для свого прокату, журнали різних країн друкували двотижневі огляди поточної продукції ВУФКУ.

Міжнародний альманах "Все кіно" за 1927 рік мав адреси всіх філій ВУФКУ, інформацію та статистику українського кіно. Журнал «Кіно» одержували паризька та лондонська бібліотеки, академічна читальня в Празі, кіночитальня в Берліні.

До Києва й Одеси надходила зарубіжна преса з відгуками на українські фільми (квітень, 1929).

У Празі після перегляду "Тараса Трясила" та "Звенигори" газета "Лідове новіни"пише: "Фотографія і техніка акторів бездоганні. Недаремно українського актора Замичковського французький критик Леон Муссінак вважає ліпшим за Е.Яннінгса".

А ось враження критиків "Таймс" від фільму Г. Тасіна "Два дні", що демонструвався в Нью-Йорку:

"Мистецький бік фільму не був надто навантажений пропагандою, як ми могли б сподіватися з країни Сталіна. (...) Фільм "Два дні" відрізняється від усіх інших радянських фільмів, які ми бачили, тим, що він концентрує драматизм не на масі, а на індивідуумі".

Тим часом у Москві наприкінці 1927 року з'явилася ідея підпорядкувати кіно союзних республік центрові.

О. Шуб опротестовує ці наміри на сторінках журналу:

"Ясно, що ставити питання про об'єднання всіх національних кіноорганізацій під одним керівництвом, ставити цю справу так і розв'язувати її легким рухом руки, як це намагається тов. Луначарський, - це все одно, що ставити питання про об'єднання під єдиним керівництвом шкільної справи всіх національних республік.

Встановлення якоїсь одности керування всією союзною кінематографією призведе до руйнування цієї дільниці національної культури, до гегемонії одної кіноорганізації над усіма іншими" (1927, № 21-22).

Керівництво ВУФКУ звернулося до голови Наркомосу [міністерства освіти] Миколи Скрипника, відряджалися делегації до Москви, які на різних рівнях відстоювали незалежність кіно.

Але в березні 1928 р. керівництво ВУФКУ було змінено (успіхи наступних двох років - це результати роботи ще попереднього керівництва).

Нищення українського кіно

Щойно прозвучав перший залп по українській інтелігенції. Власне, до самого процесу СВУ [Спілка визволення України] ще рік, але масовий психоз уже нагнітається довкола цієї справи, публічні звинувачення звучать на повну силу.

Автор передової статті журналу "Кіно" теж закликає вести боротьбу за ідеологічну цільність мистецької продукції:

"Коли дехто думав, що нехай влада буде більшовицько-комуністична, а культурне будівництво залишається, мовляв, у старих фахівців, літераторів, художників, техніків тощо, то він нещадно помилявся" (1929, № 21-22).

То був рік великого перелому, і в кіно України згорталися досягнуті за сім років діяльності ВУФКУ успіхи - як творчі, так і економічні. З наведених у журналі "Кіно" фактів можна скласти картину, як українське кіно, що сягнуло значних успіхів, намагалося боронитися від дискримінації та централізації.

Кіно України було незалежним, тобто підпорядкованим Наркомосу України, формально - до 1933 року (рік прийняття постанови Раднаркому [Кабінету міністрів] СРСР "Про організацію головного управління кінофотопромисловості при Раднаркомі СРСР"), а фактично - до 1929 року.

Але сили виявилися нерівними. 1930 року ВУФКУ було реорганізовано в "Українафільм", а ще через кілька років, з остаточною втратою економічної незалежності, ця установа припинила своє існування.

Упродовж багатьох років успіхи українського кіно 1920-х замовчувалися. Ні в 4-томній "Истории советского кино", ні в "Історії українського радянського кіно" про них не згадується.

Ба більше, навіть номери журналу "Кіно", в яких висвітлювалась боротьба ВУФКУ проти централізації, були вилучені з обігу (мені довелося спеціально їздити до Москви у бібліотеку ім. Леніна, щоб почитати номери, яких не було в Україні).

Комусь дуже не подобались успіхи українського кіно.

Обкладинки і шпальти журналу "Кіно" можна подивитися у розділі "Артефакти" .

Джерело: "Кіно-Театр"

Осмислений рух до голодовбивства. Як Сталін йшов до «великого переламу»

Останнім часом посилюються спроби влади РФ виправдати Сталіна щодо Великого голоду на досить своєрідному ґрунті – мовляв, оступився, наробив дурниць через недосвідченість.

Севастополь – місто української слави. Про українців у Кримській війні

Росія у цій війні воювала переважно українськими руками – до 50% війська Імперії складали солдати, матроси і офіцери українського походження, причому матроси-українці складали близько 70% Чорноморського флоту.

Чи можна принизити Генія?

Наші предки жили у світі, відмінному від нашого. У світі, де Добро і Зло, Герой і Лиходій були чітко розділені і знаходились у постійному непримиренному антагонізмі. Релігійна свідомість вимагала устремління до святості, і навіть її антипод – комуністичний атеїзм у ХХ-му столітті змушений був на місце Святого письма встановити "Моральний кодекс будівника комунізму", який формально мало чим відрізнявся від загальноприйнятих моральних норм і так само вимагав від людини чітко визначеної громадянської позиції, моральної чистоти і принциповості.

ОУН і Тайвань проти комуністів та Пекіна

Наприкінці 1956 року з Великої Британії відбув корабель у Південно-Східну Азію, на борту якого перебували Юліан Заблоцький (керівник дипломатичної місії) та Володимир Косик (заступник керівника). До Тайбею, столиці острова, вони прибули 25 лютого 1957 року