Українська правда
Історична правда

Режимные люди в СССР

Вахтанг Кіпіані _ Понеділок, 18 жовтня 2010
Версія для друку

Комуністи контролювали всіх - зеків, номенклатуру, архівних працівників, стиляг, нацменів, куркулів, іноземців… І навіть Володимира Ілліча Леніна, адже його власна партія майже півстоліття приховувала єврейські корені вождя. Десятки закритих для світу й навіть не існуючих на картах міст. Як ця система працювала 70 років?

Що читаємо? Збірник статей істориків - 13 російських та однієї француженки - «Режимные люди в СССР», який вийшов у серії «История сталинизма» (РОССПЭН, «Фонд Первого Президента России Б.Н. Ельцина», Москва, 2009).

Що цікавого? В Радянському Союзі існувало «множество режимов», які будучи обмежувальними для одних і навпаки для інших, і складали феномен «режимних людей». З одного боку, десятки закритих для світу й навіть не існуючих на картах міст. З іншого - надзвичайні умови проживання в цих містах - відсутність квартирних черг, можливість вільно купити автомобіль, зрештою - ковбаса в магазинах, і без черг.

Чимало міст та місцевостей були закриті для відвідування пересічними громадянами. В Україні це - Балаклава та Севастополь. Носії «краснокожей паспортины» отримали вільний доступ у «город русских моряков» лише у 1984-му, у рік смерті Андропова. А іноземці - тільки через 12 років, вже рішенням українського уряду.

Велетенські території СРСР, приблизно з Францію, були недоступні для відвідування іноземними туристами. Такі регіони як Калінінградська область, Камчатка, Чукотка - повністю. Миколаїв, Херсон і Керч як центри військового суднобудування - теж.

Навіть від Москви та Ленінграда дозволялося віддалятися не більше, ніж на 25 кілометрів. Сцени з фільму «Невероятные приключения итальянцев в России», де закордонні авантюристи на «жигулях» розсікають неокраї російські простори - кіновигадка, такого бути не могло в принципі.

І пік режимності - 250-тисячне місто Сєвєродвінск, столиця атомного підводного флоту СРСР, яке взагалі неможливо було знайти на картах. Його ніби не існувало...

Колишні в'язні ГУЛАГу після виходу на свободу потрапляли в залежність дії іншого режиму - заборони на проживання у певних містах. Як тоді казали, «мінус п'ять» або «мінус десять» - поза найбільшими містами країни. На початок 1953-го обмеження на право проживання охоплювало 340 міст, територій, залізничних станцій тощо.

Режимна шиза в Росії «косит ряды» і дотепер. Скажімо, громадяни РФ досі не можуть вільно відвідувати заполярне місто Норильськ. У відомчій інструкції, яка регламентує таку можливість, і яка порушує закони держави та Конституцію сказано, що запрошувати родичів можуть тільки чоловік - дружину й діти - батьків (і навпаки).

Тобто, брат не може без спецдозволу запросити рідну сестру. Рішення ухвалюється чиновником «исходя из каждой конкретной ситуации».

Особливе місце в радянському режимному маразмі посідали архіви. Все, що можна було заборонити, закрити, приховати - заборонялося, закривалося, приховувалося. Адже відповідальності за це не було жодної, натомість «за потерю бдительности» покарання було швидким і жорстоким. Від розстрілів у сталінські часи до відсторонення й неможливості далі працювати за фахом - під час відлиги та застою.

Керівник Державного управління архівів МВС СРСР Бєлов постраждав, приміром, за те, що після виявлення в 1965-1966 рр. у архівах Житомирської та Хмельницької областей документів про діда та прадіда Володимира Ілліча Леніна звернувся по інстанції з запитом - що з цим багатством робити. Відповіді не було.

Відтак чиновник наказав вилучити зі справ 284 аркуша, не роблячи копій, й відправити в Москву. Поклав їх у сейф. Зробив у двох примірниках акт про знахідку - звісно, без імені Леніна і навіть без згадування назв документів. Один примірник акту залишив собі, інший потрапив до секретаря ЦК КПРС з ідеології Суслова.

Тільки через 27 років, у 92-му, коли вже не було ні Компартії, ні Радянського Союзу, громадськість дізналася про Іллічевих прадіда та діда зі Старокостянтинова - Мойсея Іцковича Бланка та його сина Ізраїля (Сруля), у хрещенні - Олександра Дмитровича.

І це при тому, що ще у 1932-1934 рр. рідна сестра вождя Анна Ульянова-Єлізарова зверталася до Сталіна за дозволом оприлюднити матеріали про єврейських родичів Леніна - «Я не знаю, какие могут быть у нас, коммунистов, мотивы для замолчания этого факта».

В одній лише «Ленінці», чільній радянській бібліотеці, до «спецхрану» потрапили 300 тисяч найменувань книг, півмільйона журналів і ще 473760 видань, які мали гриф «для службового користування». Серед них такі суперсекрети як рекомендації ЦК ВЛКСМ «О работе с детьми и подростками в летнее время. Инструктивные материалы отдела школьной молодёжи».

Але часто цінні матеріали не потрапляли навіть до «спецхрану», де все-таки була можливість вберегтися для нащадків. В одному лише 1959-му на переробку відправили 87,8 млн. архівних справ.

Виникла чисто орвелівська ситуація - держархіви, які за логікою, мали б боротися за збереження «ефемерії», стали постачальниками сировини для паперових фабрик і звалищ. І все дуже просто пояснюється - з грошей, отриманих за «макулатуру», керівництво архівів мало право отримувати чималі премії. Тож, чим більше спишеш історичних документів - тим більше грошей!..

Серед безслідно втраченого й особистий архів відомого київського письменника-фронтовика Віктора Некрасова. Після його висилки з СРСР «...в узкий проход дома, в котором находилась его квартира, -- это был самый центр Киева, на Крещатике, д.15, въехал самосвал. В кузов полетела старая мебель, нехитрые домашние вещи. И рукописи... А потом грузовик уехал на свалку. Вслед за этим по акту № 220-76 все книги В.П. Некрасова в ВГБИЛ [Всеросійська державна бібліотека іноземної літератури] были уничтожены. Из каталога были изъяты все карточки с его публикациями. Единственные экземпляры были переведены в сейфы «спецхрана». В общий фонд они были переведны только в 1989 г.».

Жах попадання під певний режим відчуло радянське селянство: «Ужасы раскулачивания, трагедию голода 1932-1933 гг., унёсшего 8 млн. жизней и бесчеловечность отношений, как писал И. Сталину в известном письме М. Шолохов, «нельзя забыть до смерти». Разделив крестьян на «категории» и отнеся наиболее самостоятельных деревенских тружеников, так называемых кулаков, к «первой», правительство обрекло на расстрел... 767 тыс. кулаков».

«Сами по себе они не страшны - их мало, и в любой момент их можно смести в мусорный ящик. Но они служат дурным примером в безделье, пижонстве, разврате, плохо влияют на молодёжь. Совсем как вирусный грипп, страшный не сам по себе, а своими осложнениями».

Актуальне слово «грип», ага. Але написано це майже півстоліття тому. Йдеться про стиляг, які зовнішнім виглядом самі себе ставили поза радянським режимом моди, адже у вузьких штанах і краватках «вибух у джунглях» бачили «признаки политического оппозиционизма».

Як писали комуністичні газети (інших, нагадаю, не було), «от стиляги до преступника - расстояние микроскопическое». 

Водночас, перші особи партії та держави для себе будували не комунізм, а режим... правильного й здорового харчування. Тоді коли трудящі давилися в чергах, коли робітники Новочеркаська за хвилину до розстрілу вимагали «Хрущова - на ковбасу!», номенклатура - по спеціальних списках - отримувала права безперешкодної купівлі делікатесів.

Так було завжди, навіть у голодні постреволюційні роки. Виявляється, що знаменитий «голодний обморок» наркома Олександра Цюрупи був викликаний ажніяк не недоїданням, а серцевим нападом. Проте, легенда пішла в маси, потрапила на сторінки газет і книжок, у кіно.

А більшовик-урядовець тим часом отримав 5 тисяч рублів, величезні на ті часи гроші, й поїхав собі відпочити, полікуватися за кордон. До речі, ось, що в 1920-му входило у так званий «совнаркомовський пайок» - борошна - 20 фунтів (фунт - 410 грамів), масла коров'ячого - півтора, олії - два, чаю - чверть фунта, цукру - фунт, солі - півтора фунта (нагадаю, це на один місяць!), круп різних - 7 фунтів, риби та м'яса - по десять, овочів - пуд, тобто 16 кіло. Ну, і сірників - три коробки.

Невістка одного з чільних революціонерів Лева Камєнєва згадувала, як на початку 30-х, в Кремлі, в їдальні, до обіду давали «...полкило масла и полкило икры. Зернистой...», а ще «чудные отбивные. Всё, что хотите».

В середині 1980-х років право на «кремлёвку» мали близько 8 тисяч людей. У паперах вони значилися як «номенклатура №1». У доньки колишнього головного редактора «Правды», члена ЦК КПРС Михайла Зимяніна зберігся на пам'ять перелік кондитерських виробів, які для обраних готували на спецкухні - 94 позиції...

Фраза«Первый секретарь велел мне зайти в библиотеку горкома. Там на столе посреди зала пропагандистов меня ждало свежее мясо... Я имел право купить его по бросовой цене, сколько хотел для себя, но не для других... Незабываемой остаётся простокваша Мечникова, которую заказывали на базе 9-го Управления: белый фарфоровый стаканчик с золотой каёмочкой под бумажной крышкой с портретом Мечникова, крышка перевязана красивой ленточкой».

Джерело: портал tsn.ua

Теми: історія СРСР, Ленін, комунізм, голод, КПРС, книжки, XX сторіччя, більшовики




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter