Українська правда
Історична правда

"Київ під ворожими окупаціями". Спогади мера 1942-1943 рр.

Вахтанг Кіпіані _ Понеділок, 23 січня 2012
Версія для друку

Не без зловтіхи Леонтій Форостівський пише, що "москаль" Постишев і "українець" Затонський за невинну кров "з Божої ласки, заслужену кару вже понесли, згинувши від руки НКВД". Німці ж не просто пограбували Київ, а влаштували "тотальний морд".

Що читаємо? Цю знахідку я зробив у Канаді. Книжка Леонтія Форостівського "Київ під ворожими окупаціями" (Буенос-Айрес, серія "Політична бібліотека", видавництво Миколи Денисюка, 1952). Автор – історик, міський голова столиці України під час нацистської окупації – в лютому 1942 – листопаді 1943 рр. По війні жив в Аргентині та Сполучених Штатах. В Україні цю його роботу не перевидавали.

Що цікавого? Для початку Форостівський перерахував усі історичні кривди, заподіяні місту, від руйнування 1169 року князем Андрієм Боголюбським і аж до підриву Ланцюгового мосту поляками – вже в ХХ столітті. "Але найбільшої шкоди за наших часів вчинили Києву московські большевики".

В перше десятиліття своєї влади комуністи діяли доволі обережно, відчуваючи себе не досить міцно на українському грунті. Та все ж масштаби руйнування вражають. Було розібрано панораму "Голгофа", що знаходилась на Володимирській гірці (зараз обговорюється питання про її відновлення), а також пам’ятник на місці церкви св. Ірини, побудованої Ярославом Мудрим на честь своєї дружини – йому не пощастило сусідствувати з будівлею всесильної політичної поліції на тодішній вулиці Короленка (мова про будівлю СБУ на Володимирській вулиці).

Так до 1930-х років виглядав перетин вулиць Володимирської та Ірининіської

Києво-Печерську лавру та Святу Софію перетворили на антирелігійні музеї. Решту храмів як не знесли, так перетворили на склади.

Найгіршим "сатрапом червоної Москви" Форостівський називає лідера "українських" більшовиків Павла Постишева, саме він після переводу столиці з Харкова, висадив у повітря Михайлівський Золотоверхий монастир ХІ століття, Військово-Миколаївський собор, побудований Іваном Мазепою (він знаходився на теперішній площі Слави), Десятинну, Стрітенську, Трьохсвятительську церкви, Успенський собор на Подолі, та інші прекрасні київські храми.

Під особистим контролем міністра освіти – ні, не Дмитра Табачника, а Володимира Затонського – було ліквідовано цвинтар на Аскольдовій могилі, а церкву перетворили в… кіоск!

"В лапи окупанта" потрапили величезні цінності, зокрема, "храмовий образ Св. Арх. Михаїла на дошці з чистого золота, вагою до 10 фунтів, прибраного 3000 брилянтів та 16-ма хризолітами" та інші. Могили українських князів, митрополита Йова Борецького, мощі святих – Харлампія, Пантелеймона і Спиридона були втрачені.

Не без зловтіхи Форостівський пише, що "москаль" Постишев і "українець" Затонський за невинну кров, загибель людей від голоду, за знищення церков "з Божої ласки, заслужену кару вже понесли, згинувши від руки НКВД".

 Розмінування будівлі Центральної Ради. Фото - http://camrador.hall.org.ua/

У 1941-му, коли "німецьке військо переможно крокувало вперед", а більшовики "в паніці відступали", останні замінували – без розголосу, таємно від населення – чимало столичних будівель. Зокрема, три тони вибухівки заклали в колишній будинок Центральної Ради (нині – Будинок вчителя), німці його, на щастя, змогли розмінувати; в Оперний театр; будинки ЦК КПУ, НКВД, Держбанку і в низку великих житлових будинків.

Одного разу автор зняв на Сінному ринку комуністичну листівку, де містилась погроза вчинити "розправу" з Лаврою. Тодішній голова міста, теж історик Володимир Багазій терміново передав німцям, щоб ті розмінували безцінні собори, та марно. Німці пограбували музейне містечко, а потім заборонили наближатись до монастиря.

Так, Успенський собор німці "не квапились" розмінувати, дочекавшись, щоб червоні диверсанти підірвали його в листопаді 1941-го.

 Руїни Успенського собору

Зауважимо, Форостівський пише про це на початку 1950-х в еміграції, українським дослідникам потрібно було ще майже півстоліття, щоб прийти до того самого висновку. А деяким гідам це й дотепер невідомо, вони продовжують годувати туристів казками про німецьких бузувірів, які підірвали перлину монастиря…

Автор розповідає, що лише дивом вдалось відвернути мінування Софійського собору, завдяки відвазі конкретної людини – О. Повстенка, який зміг переконати людину в шинелі цього не робити.

Замість того, щоб роздати населенню, було знищено харчові запаси – "у Дніпро кинули тисячі мішків з борошном, цукром, ба, навіть, сіллю; олію вилили на вулицю; горілку й спирт спустили до каналізаційної мережі".

Ілюстрація з книги Леонтія Форостівського

За кілька днів до втечі влада почала реєстрацію громадян – нібито для видачі продуктів. У документах тим, хто залишався, ставили позначки РМ чи АВ. Це не мало жодного відношення до розподілу насправді вже неіснуючих запасів.

Якщо вірити Форостовському, це означало "розстріл на місці" чи "адміністративна відповідальність" - це полегшувало в майбутньому роботу каральних органів. Всі, хто залишились в окупації, на роки стали громадянами другого сорту, були вимушені постійно пояснювати в анкетах про обставини перебування під владою Гітлера.

В місті залишились "підпалювачі", вони ж "партизани" з числа комуністичного активу, як-от Тимофій Шамрило.

Хрещатик горить...

Перша пожежа виникла на Хрещатику вже 19 вересня 1941 року щойно нацисти прокрокували спорожнілою вулицею.

У Києві згадали знищення Хрещатика 70 років тому (+німецьке архівне ВІДЕО)

Німецька військова адміністрація розмістилась у "Гранд-Готелі", а комендатура – на розі Хрещатика та Прорізної. Саме туди населення почало зносити зброю, вибухівку, радіоприймачі, протигази.

24 вересня штаб підірвали, запалав весь центр. Тушити пожежу не могли та й "партизани" різали шланги, які подавали воду.

Люди тиждень жили під відкритим небом на площах, вулицях і Володимирській гірці. "Будинки ретельно охороняли німці і вони ж їх майже всі пограбували".

Внаслідок пожеж і вибухів було практично знищено весь центр міста – ділянка між Інститутської до Круглоуніверситетської з одного боку Хрещатика та з іншого – аж до Володимирської.

Оскільки Форостівський в цей час працював у міській управі, то наводить детальний опис комунальної катастрофи. Скажімо, демонтовано обладнання, турбогенератори електростанцій, верстати з підприємств, пошкоджено водогон та устаткування для подачі води, затоплено 19 катерів, які перевозили людей на інший бік Дніпра, підірвано мости, каналізаційний колектор, 4 готеля, пошкоджено міські лазні – Караваєвську, Центральну та Подільську.

Вивезено гужовий і автомобільний транспорт міського похоронного бюра… У грошах збитки склали 536 тисяч рублів.

 

Оповідач стверджує, що більшовики навмисно не мінували місця, де жила комуністична номенклатура і якраз під час німецької окупації замешкали німці та фольксдойчі.

"Ішло про те, щоб розправитись з українцями, що не захотіли "евакуюватися" з Києва та, скориставшись військовим часом, донищити пам’ятники української культури й державного незалежного життя".

В травні 1943 року "московсько-большевицький окупант" учинив кілька повітряних бомбардувань Києва. Протиповітряної оборони майже не було, місто було беззахисним – "в усякому разі німці проти большевицьких літаків не дали жадного пострілу".

Одна з бомб упала на оперу і пробила дах, не вибухнувши. Найсильніше постраждали район університету, Лук'янівка, Дарниця, де загинули до 200 осіб. Жодна бомба, як наголошує Форостівський, не впала на військові казарми та німецькі установи.

Думська площа, сьогодні це - Майдан Незалежності

Тепер про німецькі злочини. "Перший і найтяжчий – народовбивство…".

Першими під кулі потрапили київські євреї – автор вживає слово "жиди", нацисти влаштували їм "тотальний морд". Але, майже відразу, німці щоденно розстрілювали й заручників-українців – по 50, 100, 200 й 300 за раз.

"Потім масово стали шукати й нищити націоналістів, а большевицьке підпілля закидало німецького окупанта доносами на українців і, не знаючи мови, останні з Гестапо вже не поверталися. Ввесь технічний і слідчий апарат Гестапо й слідчої поліції був у руках у більшовицького підпілля, і тільки вже під кінець свого перебування у Києві німці спромоглися від цих осіб позбавитися".

Документальна виставка "Голокост від куль"

Описуючи страхітливий Бабин Яр, Форостівський наводить одну деталь, про яку раніше не доводилось чути: ніби похована там поетеса Олена Теліга "перерізала собі вени й стекла кров’ю".

Другий бік злочину – пограбування міста. Вивезено всі археологічні експонати: одну з найкращих у світі колекцію перської кераміки, малюнки голандської та фламандської шкіл, гобелени. Вкрадено коштовне устаткування вишів, шкіл, лікарень, наукових установ. Навіть тролейбусні та трамвайні вагони відправили в фатерлянд.

Молодь – слідом, щоб працювали для Рейху. А полонених військовослужбовців морили голодом до смерті – "за ці злочини гітлерівці дістали заслужену кару у Нюрнберзі. Коли ж і де за свої злочини дістане кару кат Сталін зі всією "артіллю опричників", що закріпачили й вимордовують далі українців?".

Сталінським планам знищити місто й вижити з нього людей не судилося справдитись. Управа, в якій працював автор, засукала рукави і вже через пару тижнів дала місту воду, світло, почав ходити трамвай, підвезення елементарних харчів. Місто розбили на городики, щоб люди могли собі виростити бодай якусь їжу.

Пустили потяг у Пущу-Водицю, який підвозив торф, яким і обігрівали квартири та установи.

Окремий розділ Форостівський присвячує київській демографії. Перепис населення у 1942 році засвідчив, що 96% жителів столиці назвали себе православними. 2,5% - католиками. 0,9% - протестантами. 0,2%, серед яких четверо українців, -- магометанами.

Нацистський антсемітський плакат часів Другої світової війни

Київ, на думку автора, до війни "не мав українського обличчя, а був жидівсько-російським осередком". Під час описуваних подій українців у місті стало 80% (у 1926 році – 42%). Росіян натомість стало вдвічі менше – "колонізаторське запілля постаралося задекларувати себе українцями з кон’юнктурних міркувань".

Нізвідки з’явилося майже три тисячі фольксдойчів. Престижно стало належати до германської раси. А тому відступаючи, нацисти забрали з собою вже 6,5 тис. співвітчизників, які довели своє високе походження.

Виявилося, що попри гучні реляції Радянської влади кожен п’ятий мешканець тодішніх українських околиць Дарниці і по 17% мешканців Куренівки та Святошина були абсолютно неписьменні.

"Нацисти і українці в 1941 році: визволення чи окупація" (лекція німецького історика)

Екс-мер дуже побіжно згадує, що ж сталося в вересні 1941-го в Бабиному Яру та й ніби між іншим обмовився про "масову втечу жидів" перед приходом нацистів. Згадуваний вище перепис засвідчив: євреїв, яких незадовго до війни було понад 27 відсотків, 350 тисяч осіб, залишилось у Києві всього двадцятеро. Персів, мордвинів, лезгін, турків, ассирійців та представників інших екзотичних націй якось вмить стало більше, ніж людей віри мойсеєвої…

Фраза. "Пройдуть роки. Наступне покоління може не знати дійсности про страждання і втрати, які пережила й зазнала від окупантів наша Столиця Київ… Забріхана московська пропаґанда намагатиметься затушкувати всі свої злочини, вчинені українській нації й українській столиці, Києву. За часи німецької окупації також не вільно було висвітлювати дійсного становища і втрат, що понесла наша столиця. Як свідок подій і життя м. Києва підчас другої світової війни, якому пощастило зберегти офіційні матеріяли того часу, я вважаю своїм обов'язком оголосити їх у праці «Київ під ворожими окупаціями», перший випуск яких і подається українським читачам".

Джерело: tsn.ua



Теми: Друга світова війна, XX сторіччя, історія України, окупація, Німеччина, нацизм, книжки, терор, геноцид, демографія



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter