Українська правда
Історична правда

"Проект "Україна. Відомі історії нашої держави"

Данило Яневський _ П'ятниця, 10 жовтня 2014
Версія для друку

Спонукальний мотив для створення та розвитку "містифікацій", до яких вдаються сучасні російські історики — так само як до них вдавалися їх "папєрєдніки", — є цілком зрозумілим. "Містифікації" ці, а точніше — відверта брех­ня, є політично вмотивованими.

Ця книжка — про держави, які від середини Х ст. н. е. існували на землях сучасної України.

У різні часи одні землі нашої держави були "афілійовані" або увіходили до складу (як сказали б тепер) найпотужніших світових імперій — Східної Римської (Візантії), Чингізидів, Османів, Романових та Ґабсбургів.

Деякі з них утворювали Руське королівство (лат.: Regnum Russiæ). Інші, а інколи й ті самі території були як самостійни­ми князівствами, так і орга­нічною складовою частиною Великого князівства Литовського, згодом — Речі Поспо­литої.

Річ Посполиту у нас за звичкою називають "Польщею", що не зовсім коректно, точніше — зовсім некоректно.

Адже "Річ Посполита" (лат.: Res Publica, пол.: Rzeczpospolita, рус.: Річ Посполита) в перекладі сучасною українською не що інше, як "Спільна справа".

Карта Річі Посполитої у 1569-1648 рр., якраз до Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького

"Спільна справа" трьох на­родів — руського (не російського!), литовського та польського.

Політичний провід цих народів і утворив Рес Публіку — "двоєдину державу трьох народів", яка проіснува­ла майже 300 років і справи­ла колосальний вплив на розвиток тогочасних і українців, і литвинів, і поляків, і євреїв та інших народів, які споконвіку жили на тих землях.

Саме приналежність до тих чи інших державних утворень та міждержавних об’єднань визначили структуру цього тексту. Тек­сту, в якому ви не знайдете ніяких сенсацій чи, приміром, нових, раніше не відомих фактів. А знайдете викладені у хронологічно­му порядку всім давно і добре відомі події, наслідком яких стало, зокрема, формування спільноти, яка сьогодні має назву "грома­дяни України".

Наша з тобою біографія. 100 найважливіших подій 1991-2011 рр.

Позаяк справжня наука, як казав Дмитро Менделєєв, починається там, де починаються виміри, цей текст є також виміром, але не арифметичним, а історичним. Він є визначенням основних понять та систематичним викладом основних подій, які відбува­лися на сучасних українських землях та суміжних з ними від середини Х ст. і до проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року.

Перша його частина нагадає читачам про події від середини Х ст. до об’єднання 1386 р. Королівства Польського та Великого князівства Литовського (до складу якого увіходила сучасна Правобережна Україна) під владою Владислава ІІ Ягайла, великого князя Литовського, короля Польщі, володаря та спадкоємця Русі.

ДЕ І КОЛИ ВИНИКЛА СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ?

Відповідь на це запитання давно і добре відома. Прадідом сучасної концепції історії України був відомий кожному студентові-історикові Василь Татищев.

Нащадок смоленської гілки Рюриковичів, активний діяч революційної для Росії епохи Петра І, Василь Татищев реалізовував свої непересічні таланти у різних напрямках — військовому, цивільному та інших. Відзначився як економіст та географ. Заснував три міста — Єкатеринбург, Перм та Ставрополь (сучасний Тольятті). 1739 р. Татищев завершив перший варіант своєї відомої "Історії Російської".

Слово "відома" вжите в цьому разі зовсім не як публіцістичне перебільшення. Татищевська версія російської історії стала концептуальною основою фундаментальних узагальнюючих творів інших класиків російської історичної науки — Миколи Карамзіна, Сергія Соловйова, Василя Ключевського, Павла Мілюкова та інших беззаперечних для сучасної російської історичної школи авторитетів.

Васілій Татіщев - батько найпопулярнішої схеми російської історії

Суть цієї версії така: Київська Русь — це "дрєвнєрусскоє государство", за яким настав час "феодального роздрібнення". Основний зміст цього періоду — боротьба із навалами із Заходу та "монголо-татар". Останнє завер­шилося встановленням "монголо-татарського" панування над Руссю. Далі настав період об’єднання "русскіх" земель, центром якого стала Москва. Цей період завершився поваленням "ординського" панування в XVI ст. та утворенням Російської держави. Далі на Росію чекали Лівонська війна, опричнина Івана IV "Грознава" та "Смута", яка завершилася обранням на царський престол Міхаіла "Романава".

Основні події наступного історичного періоду — утвердження кріпа­цтва, "возз’єднання" України та Росії, реформи Петра І, ца­рювання Катерини Великої, "возз’єднання Правобережної України з Лівобережною і включення Білорусії до складу Росії, що мало об’єднати в одній державі росіян, українців та білорусів". І так далі і тому подібне.

 

Але в концепції Татищева та його послідовників усіх часів є одна, хоч і невелика, проблема. На ній наголо­сив провідний український медієвіст, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України Олексій Толочко. Проблема ця полягає ось у чому: у передмові до цього фундаментального дослідження чорним по білому написано: "История Российская" — самая большая (и судя по продолжительности — самая успешная) мистификация в русской истории".

Справа, започаткована Татищевим мала величезний успіх. Адже його концепція підводила "наукове" підґрунтя, легітимізу­вала в очах внутрішніх споживачів та закордонних спостерігачів претензії російського романівського, а згодом російського лєнінсько-сталінського режимів на регіональне й світове панування.

Схема, розроблена Татищевим, благополучно дожила до наших днів. Вона продовжує отруювати мізки та душі, обґрунтовувати просто таки історичну невідворотність та освячену небесною благодаттю необхідність подальшого існування нашого наро­ду в модернізованому радянському концтаборі. В концтаборі, на вхідних воротах якого постійну вивіску "СРСР" змінили на тимчасову — "Митний союз".

КОМУ І ЧОМУ ЗНАДОБИЛАСЯ "СПІЛЬНА" ІСТОРІЯ "РУСКАВА", "УКРАІНСКАВА" ТА "БЄЛАРУСКАВА" НАРОДІВ?

Спонукальний мотив для створення та розвитку "містифікацій", до яких вдаються сучасні російські історики — так само як до них вдавалися їх "папєрєдніки", — є цілком зрозумілим. "Містифікації" ці, а точніше — відверта брех­ня, є політично вмотивованими.

Мотив простий: приховати факт 250-річної окупації Росією сучасних українських земель, різноманітних, послідовних, системних спроб знищення українського та інших народів та етносів, які споконвіку жили на цій території. Їхнього фізичного знищення. Знищення їх історії, культури, мов, вірувань, інтелектуального спадку, правових традицій, побутових практик тощо.

Апогею ця політика сягнула часів СРСР. Вкотре нагадаю: лише в 1918-1948 рр. на території сучасної України було фізично знищено близько 20 млн людності. Це становить відповідно 70% до рівня 1917 р. і майже 50% до рівня 1941 р. і є найбільшою рукотворною антропологічною катастрофою в тисячолітній історії Європи.

Почалося це після так званих "розділів" Польщі. Пригадаймо: розділів цих було три, відбувалися вони один за одним, сталися вони наприкінці XVIII ст. — відповідно у 1772-му, 1793-му та 1795 роках. Важливо пам’ятати, що сама назва тієї держави "Річ Посполита", як уже зазначалося, в перекладі українською — не що інше, як "Спільна справа", або Res Publica. Ц я федеративна держава народилася 1569 р., охоплювала терени сучасних Польщі, Литви, Латвії, Білорусі, Правобережної України, Південної Естонії та Західної Російської Федерації.

Три поділи Річі Посполитої

За формою політичного устрою то була парламентська республіка на чолі з виборним королем, який титулувався "Король Польський, великий князь Литовський, господар і дідич Руський, Прусський, Мазовецький, Жемайтійський".

Джерелом права в тій державі була польсько-русько-литов­ська шляхта, чисельність якої сягала 1 млн осіб, що становило 10% від 9-10 млн населення держави. Шляхта реалізо­вувала владу шляхом виборів до місцевих сеймиків, загальнодержавних Сейму та Сенату, а також під час виборів короля, який присягав про "непорушність прав та свобод" шляхти саме перед нею.

Розтин Речі Посполитої поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією був, за оцінкою Нормана Дейвіса, "безпереч­но одним із найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.". Один з радикальних його наслідків — розділення єдиного народу руського по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романо­вих.

Правові, політичні системи цих держав, побутові традиції та звички мали різне походжен­ня і в них було більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей. Саме ці відмінності визначили особливості іс­торичного розвитку двох гілок єдиного колись народу. І обумовлюють їх досі.

ЯК, ДЕ І КОЛИ ПОЧАЛА НАРОДЖУВАТИСЯ "УКРАЇНСЬКА" ІСТОРІЯ?

Посівши території між Дніпром та Збручем, нові окупанти зіштовхнулися з проблемами, до яких не були готові. Одна з ключових — наявність питомо значущого прошарку помісної руської православної та поль­ської католицької шляхти, яка мала стати новим імперським дворянством. Значна її частина прагнула утвердити свій привілейований статус у Російській імперії. Для цього треба було надати новій владі документальні підтвердження свого шляхетського стану.

Організовані за територіальним принципом колишні шляхтичі Речі Посполитої почали розшукувати відповідні документальні підтвердження в архівах, більшість яких зникла під час попередніх бурем­них подій.

Проблема полягала також у тому, що чисельність шляхти в Речі Посполитій була неспівмірно високою порівня­но з питомою вагою "старого" російського дворянства. 1816 р. лише на Лівобережній Україні нараховувалося понад 30 тисяч дворян, ще зо 100 тисяч — на Україні Правобережній, що сумарно перевищувало чисельність усього російського дворянства разом узятого!

Українці, які створили імперію

1. Ідеолог Феофан Прокопович

2. Чиновник Олександр Безбородько

3. Реформатор Віктор Кочубей

Постало питання: хто законно належить до шляхтичів, а хто намагається привласнити собі цей статус, скориставшись незнанням місцевих реалій представниками російської влади? Адже приналежність тієї чи іншої людини до того чи іншого стану визначала для неї і для всіх її нащадків весь обсяг прав та обов’язків, нерозривно пов’язаних із місцем у соціальній ієрархії. Місцем, змінити яке за життя практично було неможливо.

У середовищі писемного місцевого, помісного "українського" дворянства-шляхти почали виготовлятися, обговорюватися, розповсюджуватися різноманітні історичні тексти, записки, дослідження, які по­давалися на розгляд нових імперських властителей. Саме в такий спосіб, зауважує Олексій Толочко, виникла перша узгоджена версія "українського" минулого.

Ця версія мала, зокрема, утвердити претензії православної "української" шляхти на дворянський статус.

Принагідно зауважу: про католицьку, уніатську шляхту не йшлося — права на існування в межах Російської імперії вона не мала. Отже, розібратися із правомірністю претензій руської православної шляхти для нового режиму було важливо насамперед тому, що, згідно із росій­ськими законами, внутрішнє самоуправління в російських губерніях мало належати саме тим дворянам, у яких була тут земельну власність.

Приналежність до імперського дворянського стану надавала також низку інших прав та привілеїв. Нарешті, документального підтвердження вимагало і право наслідування земельної, насамперед, власності: треба було точно знати, хто є законним власником і, отже, хто може законно претендувати на спадкоємство цієї власності в разі смерті самого власника.

Народження української бюрократії. Як еліта Гетьманщини стала імперськими чиновниками

З перших років ХІХ століття російська імперська адміністрація стала підвищувати формальні вимоги до пошукачів дворянського статусу. Це стало причиною наростання невдоволення в шляхетському середовищі: відсутність дво­рянського статусу закривала шлях до цивільної або військової кар’єри, до освіти, ради­кально понижувала соціальний статус — аж до перспективи переходу до селянського стану.

А це — навіть для останнього жебраючого шляхтича — було справою неможливою.

Саме тому невдоволення, збурення від такої перспективи в середовищі місцевої шляхти набуло заміни доказів "формальних" доказами історичними. Іншими словами, правлячий статус української шляхти, на її думку, йде не від наявності документальних підтверджень такого її статусу, а від традиції. Адже керівна роль тут, на "українських" землях, надавалася за вірну службу польськими королями та литовськими великими князями.

Запит завжди породжує пропозицію. Негайно після Переяслава на світ божий з’являєть­ся перша і єдина, "академічна" як на ті часи, аналітична розвідка — "Синопсис Київський". Ініціатор (а можливо, один із авторів) — уродженець Пруссії, радикально налаштований новонавернений православний монах Інокентій Гізель (1600— 1683).

Висуванець Петра Могили за підтримки добродійника стане й ігуменом Кирилівсько­го монастиря, а також архімандритом Києво-Печерської лаври і ректором Києво-Братського колегіуму.

Автор "Синопсису" достеменно невідомий, традиційно книгу приписують Іннокентію Гізелю

Зміст "Синопсиса" — компіляція нічим не обґрунтованих "історичних фактів", а просто сказати — мішанина леґенд, переказів та пліток. Хронологічні межі — від Київської Русі до другої половини XVII ст.

Основні ідеї:

ґлорифікація Києва — найдавнішого православного центру всієї Русі,

пропаганда "єдності" православних "російського" та "українського" народів,

спадкоємність московських князів від князів київських,

православний панславізм.

Упродовж півтора століть "Синопсис" у романівський Росії виконував роль сталінського "Короткого курсу історії ВКП(б)" в СРСР.

Використовувався як підручник. Витримав більше 30 перевидань. Перекладався грецькою, латинською, молдавською. Був найбільш розповсюдженим та цитованим "історичним" твором" — в сучасних Білорусі, Болгарії, Молдові, Росії, Сербії, Україні.

Книга доктора історичних наук Данила Яневського "Проект "Україна". Відомі історії нашої держави" вийшла 2014 р. у видавництві "Фоліо".



Теми: історія України, історія Росії, Річ Посполита, історики, Велике Князівство Литовське, міфи, книжки




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter