Спецпроект

СБУ ДОПИТАЄ ЩЕ 16 ОСІБ У "СПРАВІ ІСТОРИКІВ"

Служба безпеки України вирішила допитати за роботу з історичними документами ще 16 осіб - усіх працівників Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".

Слідчий відділ управління СБУ у Львівській області викликає на допит усіх працівників музею "Тюрма на Лонцького". Це 16 осіб, повідомляє прес-служба Центру досліджень визвольного руху.

Їх усіх трактують як "свідків" у кримінальній справі, відкритій Службою безпеки України за фактом готування до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Директор музею "Тюрма на Лонцького", історик Руслан Забілий вкотре наголосив: "Всі електронні копії документів, незаконно вилучені в мене та в музеї, - історичні, жодної держтаємниці там немає". 

"СБУ досі намагається кваліфікувати історичні матеріали як таємні, хоча не має на це підстав - закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав та свобод людини і громадянина та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб", - додав історик Володимир В'ятрович.

Незважаючи на це, всі хто бачив, працював з історичними документами, зокрема експонованими в музеї - від прибиральниці до науковців та екскурсоводів - змушені з'являтися на допити в СБУ.

Нагадаємо, що у вересні минулого року СБУ затримала директора музею Руслана Забілого, конфіскувавши у нього комп'ютер та зовнішні диски. СБУ заявила про порушення кримінальної справи за фактом готування до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Після цього СБУ провела обшук у кабінетах істориків музею "Тюрма на Лонцького" у Львові й вилучила два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів. Вилучено також відеосвідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009-2010 років. Досі нічого не повернуто.

Сам Руслан Забілий вважає, що голова СБУ Валерій Хорошковський плутає радянський гриф "Секретно" із сучасним українським грифом "Таємно".

У лютому 2011 року СБУ провела першу слідчу дію в цій справі, допитавши Забілого. За повідомленням історика, слідчих цікавили навчальні матеріали КГБ та інформація про діяльність радянських спецслужб у Прибалтиці.

На захист Забілого висловилися кілька сотень вчених із всього світу та правозахисні і громадські організації.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?