Копія «Людини і мавпи» повернулася в Україну

Японія надіслала копію першого українського науково-популярного фільму "Людина і мавпа" Андрія Вінницького 1930 року випуску.

Тривалий час кінознавці вважали його втраченим. Про це йдеться на сайті "24-го Каналу".

 Кадр з фільму "Людина і мавпа". Фото: Довженко-Центр : Dovzhenko Centre

Знакова для України плівка десятиліттями лежала на полиці кіноархіву в далекому Токіо. Та й на Батьківщині про стрічку знали мало. Збереглася тільки невелика замітка у "Кіногазеті" та стаття у журналі "Кіно".

"Там є цікава інформація про цю експедицію з кіношниками. Як вони пливли з Одеси на поромі в Сухумі, і про самі зйомки, про те, що мавпи на них кидалися, дряпали. Досить цікава інформація, хоча не так багато, на жаль, про самого режисера", – зазначила зберігачка фондів Національного центру Довженка Тетяна Майборода.

Влітку минулого року працівники Довженко-центру знайшли стрічку випадково, коли досліджували кінопрокатну історію українських фільмів за кордоном. З'ясувалося, що науково-популярна стрічка "Людина і мавпа" виходила на широкий екран у Японії.

"Ці кінопокази – тематичні. Вони були частинами виставкової програми", – розповіла Майборода.

Довідково. Автор фільму – біолог та режисер Андрій Вінницький. У 1946-му році він став переможцем Каннського кінофестивалю за фільм "Сонячне плем'я", а вже 48-го радянська влада відправила його до ГУЛАГу відбувати покарання за надуманою справою. Саме тому, на думку кінознавців, його роботи цілком могли бути під забороною для показу на території СРСР.

Колеги з кіноархіву Токіо зробили копію фільму і відправили додому – у Київ. Негатив плівки і надалі буде зберігатися в Японії. А українським глядачам картину планують показати вже влітку на фестивалі німого кіно та музики "Німі ночі".

Читайте також:

Боротьба за "Хліб", або Забутий шедевр українського кіноавангарду

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?