У Вінниці відкрили виставку "Українська революція 1917-1921 рр. на теренах Поділля". ФОТО

У Вінницькому обласному краєзнавчому музеї презентували виставку, присвячену добі Перших Визвольних змагань.

Про це повідомляє Центр історії Вінниці.

 

Подію приурочили до двох дат – 100-річчя Української революції та 100 років від заснування Вінницького обласного краєзнавчого музею. Виставку організовано спільно з Центром історії Вінниці, Державним архівом Вінницької області та Музеєм історії Києва. 

 Свою колекцію військових нагород часів тих часів для виставки надав історик та колекціонер Максим Царенко.

"Виставка є однією із "перлин" святкування 100-річчя обласного музею. Оскільки Центр історії Вінниці займається реконструкцією тих подій, ми надали власну фондову колекцію одностроїв, зброї та амуніції доби УНР, зокрема відновлений панцирник "Отаман Петлюра", репліку гірської гармати зразка 1909 року, унікальну копію Бойового прапора 3-ої Залізної дивізії, отриману минулого року з дозволу Міністра оборони на звернення Вінницького міського голови Сергія Моргунова", – розповів директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен.

Директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен 
 
 

Серед реконструйованих військових комплектів– юнак 1-ої Української військової школи імені Богдана Хмельницького, командир панцирника "Отаман Петлюра" Автопанцирного дивізіону Січових Стрільців, вояк Кінного полку Чорних Запорожців, хорунжий 3-ої Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, сестра-жалібниця Польової лічниці №1 Галицької Армії, повстанець Подільської повстанської групи отамана Гальчевського, козак гарматного куреня 1-ої Кулеметної дивізії Армії УНР.

 

Родзинкою виставки став легендарний стіл Симона Петлюри, яким Головний Отаман користувався у стінах Військово-похідної Канцелярії (перебувала у Вінниці у травні-червні 1920 року).

 

" За цим столом підписували не один важливий документ військового характеру. Щоб його винести з кабінету директора, спеціально викликали спеціалістів Національного реставраційного центру з Києва. Вони його розібрали, адже стіл дуже важкий. Вісім чоловік його переносили по деталях", – говорить завідувач науково-дослідницького відділу новітньої історії музею Лариса Семенко.

 

Стіл датують межею XVIII – XIX ст. Є припущення, що стіл походить з будинку родини Грохольських на теперішній вул. Толстого (садиба "Рузін") у Вінниці. Імовірно, українські штабні старшини взялицей стіл із фондів тоді новоствореного крайового музею для умеблювання садиби Боруха Львовича, де, власне, і розмістилась Військово-похідна канцелярія.

 

У день відкриття виставку відвідав Вінницький міський голова.

"Це період в історії, який дійсно цікавий суспільству. З кожним роком все більше і більше відкривається "білих плям" в історії України. Радянська історія залежала від ідеології і про те, як відбувалася боротьба за ствердження своєї незалежності, мало хто про це знає. Фактично більшовицька ідеологія з часом перемогла, і всі представники національно- визвольного руху країни початку ХХст. фактично були знівельовані, представлені суспільству як бандити і злодії.

У реальності все ж не так відбувалося. Такі заходи потрібно робити, адже тут немає ідеологічної складової. Кожен може прийти, подивитися, зробити висновки. Мене особисто під час виставки зацікавила посвідчення військовополоненого козака-петлюрівця Кузьми Денисюка з с. Малі Хутори, нині це межі Вінниці", - поділився своїми враженнями Сергій Моргунов.

Мер Вінниці Сергій Моргунов 

Виставка "Українська революція 1917-1921 рр. на теренах Поділля" – лише один із численних заходів по відзначенню сторіччя Української революції у Вінниці. Їх кульмінацією стане відкриття Музею тимчасової столиці, який розкриватиме історію міста та регіону сторічної давнини.

Нагадаємо, раніше у Вінниці урочисто відкрили перший в Україні пам'ятник Петлюрі, а також меморіальну дошку єврею-сотнику Армії УНР.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?