АНОНС: У Львові презентують фотоальбом вояків УПА та АТО

Фотоальбом присвячено пам’яті воїна Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» (ДУК ПС), учасника бойових дій на Сході України Антона Кіреєва – «Сифона» (07.11.1973 –05.10.2014), який зі зброєю в руках захищав незалежність і територіальну цілісність України й поліг в бою з агресором неподалік міста Донецька біля села Спартак.

Про це "Історичній правді" повідомили організатори заходу.

 

Будучи професійним фотографом, Антон Кіреєв "воював" також і своїм фотоапаратом, фіксуючи тилові й прифронтові будні своїх побратимів, багато з яких (як і він) загинули за нашу волю і незалежність держави.

Знімки "Сифона" дають можливість читачам побачити зримі образи тих, хто у грізний час випробувань добровільно взяв до рук зброю, аби стати на захист рідної землі.

У цьому плані новітня історія появи добровольчих батальйонів, одним з яких був ДУК ПС, перегукується з подіями 75-річної давнини, коли восени 1942-го року на Волині постали перші відділи УПА.

Специфіка її функціонування та жорсткі вимоги конспірації дуже обмежували можливості ведення фотолітопису українського резистансу, але попри несприятливі умови і брак апаратури, у лавах повстанців "працювало" чимало фотографів.

Серед них особливо виділяється Дмитро Білінчук – "Хмара", в доробку якого понад півсотні (а можливо й більше) світлин 1945 – 1951 рр., тематика яких "перегукується" з тим, що бачимо на фотографіях Антона Кіреєва – "Сифона".

Гортаючи сторінки видання, можна переконатися в справедливості твердження, що воля здобувається в боротьбі, й лише той народ її заслуговує, котрий має синів і дочок, готових пожертвувати ради неї найдорожче — власне життя.

Автором переважної більшості, вміщених у фотолітописі світлин УПА, є гуцул Дмитро Білінчук — "Хмара", котрий перебував у підпіллі понад 12 років і внаслідок підлої зради був захоплений в травні 1952-го року, катований та розстріляний навесні 1953-го в столиці України — Києві. "Хмара" знімав своїх побратимів не лише на Гуцульщині, але й на Поділлі, Закарпатті, під час рейду вРумунію та інших місцях.

Його, можна сказати, "молодшим побратимом" став киянин Антон Кіреєв. Як і "Хмара", Антон не став чекати призову до лав регулярної армії, а пішов добровольцем у батальйон "Правого сектору" й під псевдом "Сифон" воював на Донбасі в перші критичні місяці 2014-го, загинувши смертю героя біля села Спартак 5-го жовтня.

Професійний фотограф, "Сифон" встиг відзняти й передати в тил кілька сотень безцінних сюжетів з прифронтового побуту ДУК ПС, що і пропонуються Вашій увазі в порівнянні із свістлинами вояків УПА.

Час: 19 червня, вівторок, 16.00

Місце: Музей етнографії та художнього промислу, проспект Свободи, 15, м. Львів

Вхід вільний

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?