Спецпроект

ІПН Польщі видав світлину спаленого українського села за "злочин українських націоналістів". ФОТО

Анонс відкриття пам’ятника "Жертвам українських націоналістів 1939—1947" на "Фейсбук"-сторінці Бюро вшанування боротьби й мучеництва Інституту національної пам’яті Польщі проілюстрували фотографією спаленого українського села Сагринь.

Пам'ятник "жертвам УПА" мали відкривати в м. Щецині 10 лютого.

На знімку зафіксовані охоплені вогнем хати українського села Сагринь на Холмщині (нині в межах Польщі), яке спалив підрозділ польського партизанського формування Армії Крайової в ніч із 9 на 10 березня 1944 року. Нападники спалили церкву, понад 280 хат, сотні господарських будівель та споруд.

Напис "Пам'ятник жертвам українських націоналістів в 1939-1947 роках" на фото українського села, яке спалили польські націоналісти 

За різними даними, під час нападу загинули від 800 до 1240 мешканців (70% із них жінки й діти). Уціліле майно та худобу нападники пограбували та вивезли до сусідніх польських колоній.

Пам'ятник у Щецині, на відкриття якого запрошувало Бюро ІПН. Фото: Cezary Aszkiełowicz / Agencja Gazeta 

На цей курйоз відреагував Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. "Знов спалена вояками польської АК українська Сагринь стає ілюстрацією жертв українських націоналістів", — зазначив він на своїй сторінці у "Фейсбуці".

 Повна версія фотографії палаючої хати села Сагринь

Нагадаємо, що не вперше польські офіційні установи використовують фото українських жертв польських партизанів для ілюстрації злочинів українських націоналістів.

11 липня 2018 року фото знищення Сагрині використала канцелярія прем’єр-міністра Польщі на сторінці в соціальній мережі, щоб нагадати про т. зв. "криваву неділю" — день, коли, на думку частини польських істориків, відбувалася найбільша хвиля нападів УПА на польські поселення.

 Інший ракурс, з якого видно бійців Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь 10 березня 1944 року 

ДОВІДКА:

У березні 1944 року загони Армії Крайової (АК) та Селянських батальйонів (Батальйони хлопські – БХ) провели "відплатно-превентивну", як вони її називали, акцію проти українських сіл на Холмщині (нині Грубешівський повіт Люблінського воєводства Польщі) – так звану "грубешівську революцію". 

У селах Пригоріле, М’яке, Сагринь, Шиховичі, Теребінь, Стриженець, Турковичі та інших польські партизани вбили близько 1.500 українців, а самі села знищили.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?