Меджліс: Депортацію кримських татар треба визнати геноцидом у судовому порядку

Необхідно організувати відкриту громадську дискусію на тему - що необхідно зробити, щоб судові органи визнали депортацію кримськотатарського народу актом геноциду.

Про це в ході Круглого столу "75-річчя депортації кримськотатарського народу: наслідки і перспектива визнання актом геноциду судовими органами України" 16 тавня в Укрінформі сказав голова правління Кримськотатарського ресурсного центру, член Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв.

"Напередодні 75-річчя депортації кримськотатарського народу ми хочемо організувати відкриту дискусію для того, щоб подумати, як необхідно діяти і що зробити всім разом - політикам, громадським діячам, юристам і історикам - для того, щоб депортація кримськотатарського народу 1944 року була визнана геноцидом саме судовими органами", - сказав Барієв.

 

За його словами, цього року Латвія вже створила прецедент, ухваливши рішення про визнання депортації кримських татар геноцидом.

"Перша іноземна держава Латвія вже визнала депортацію кримськотатарського народу геноцидом. 9 травня сейм Латвії ухвалив таке рішення", - повідомив член Меджлісу.

За його словами, правозахисники і громадські активісти продовжать роботу в даному напрямку з такими країнами, як Литва, Естонія, Польща і Німеччина.

"У ці дні лідер кримськотатарського народу перебуває в Канаді, і є надія, що там теж депортація кримських татар буде визнана геноцидом", - зазначив Барієв.

Водночас, він вважає, що "найважливішим фактором для того, щоб депортація була визнана геноцидом в усьому світі, є рішення про це в представницькому і законодавчому органі України - Верховній Раді України".

"Дане рішення було ухвалене 12 листопада 2015 року... Тепер наше завдання - втілити в життя це рішення в судовому порядку", - резюмував член Меджлісу.

Як повідомлялося, Сейм Латвії ухвалив заяву  з нагоди 75-річчя депортації кримських татар, у якій ідеться, що радянська влада здійснила геноцид стосовно кримськотатарського народу. 

Нагадаємо, 18 травня 1944 року почалася насильницька депортація з Криму в республіки Середньої Азії та на Урал кримських татар та інших місцевих народів. Загалом було депортовано понад 180 тисяч осіб.

День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу в Україні відзначається щороку 18 травня.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?