У Харкові встановили дошку генералові КҐБ, активісти обіцяють знести

Меморіальна дошка генерал-майору Юрію Шрамку, який 28 років служив в радянських органах безпеки, з'явилася на будинку по вулиці Свободи в Харкові, де він жив з 2001 по 2009 роки.

Про це повідомляє Kharkiv Today із посиланням на обласну раду.

 

Меморіальну дошку Шрамку встановили всупереч закону про декомунізацію. На відкритті серед гостей був екс-мер Харкова (з 1996 по 2002 роки) Михайло Пилипчук, почесні громадяни Харкова.

Голова громадської організації "Світанок" Вадим Поздняков повідомив, що найближчим часом меморіальну дошку знесуть.

У повідомленні на сайті Харківської обласної ради не уточнюється, що Шрамко служив саме в КҐБ, лише абстрактно згадані "його високі людські та професійні якості".

Нагадаємо, Шрамко обіймав посади начальника управління КҐБ у Ворошиловградській (1972-1980) та Харківській (1980-1987 рр.) областях, Києві та Київські області (1987-1991 рр.)

Саме за головування Шрамка, в 1981 році, в Харкові були заарештовані та засуджені до семи років таборів правозахисник Генріх Алтунян, лікар-психіатр Анатолій Корягін, історик Євген Анцупов.

Саме "під крило" до Шрамка, під гласний нагляд КҐБ був засланий в 1983 році до с. Безлюдівка Харківської області поет Степан Сапеляк, який відбув п'ять років у таборах і в'язницях й три роки заслання на Колимі.

При Шрамку у Харкові пройшли кілька ганебних "єврейських процесів" – судів над євреями-відмовниками Олександром Парицький (1981), Юрієм Тарнапольським (1983) та Євгеном Айзенбергом (1985).

Саме у роки, коли генерал Шрамко керував у Харківській області державною безпекою, процентна норма для євреїв, що вступають до вузів, і для влаштування їх на престижну роботу була в місті набагато нижча, ніж, наприклад, у промислових центрах Росії.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?