Спецпроект

Українські музеї втрачають відвідувачів

Минулого року жодному ключовому музею чи заповіднику України не вдалося добитися значного підвищення відвідуваності.

Минулого року жодному ключовому музею чи заповіднику України не вдалося добитися значного підвищення відвідуваності.

Про це пише Уніан з посиланням на Comments.ua.

В основному відтік аудиторії музейники пояснюють відсутністю яскравих виставок, у чому звинувачують фінансово-економічну ситуацію в країні.

"У 2010-му у нас, на жаль, зменшився потік відвідувачів. Сталося це через кризу - не було гучних виставкових проектів, як у попередні роки (виставки робіт Ніко Піросмані, Пікассо і Гойї). У той час трьом нашим виставковим залам доводилося приймати по 1,5-2 тис. відвідувачів на день", - розповіла заступник гендиректора Національного художнього музею Марина Скирда.

За її словами, досягти таких самих результатів відвідуваності неможливо, виставляючи роботи українських майстрів, якими багаті фонди музею.

Зменшення потоку туристів спостерігають і в Державному історико-архітектурному заповіднику "Хотинська фортеця".

Примітно, що на відміну від попередніх років саме в 2010-му серед відвідувачів заповідника, нарешті, стали переважати українці, а не іноземці.

У заповіднику сподіваються, що в 2011 році потік відвідувачів зросте за рахунок проведення нових фестів - окрім традиційної "Битви націй" тут відбудеться ще й фестиваль, присвячений 390-річним роковинам Хотинської битви, святкування якої згідно з указом президента має відбутися на загальнонаціональному рівні.

Більшості ж музеїв вдалося зберегти відвідуваність, як, наприклад, Музею народної архітектури і побуту "Пирогове".

"Останні три роки ми стабільно йдемо в коридорі 230-250 тис. відвідувачів на рік. Під час великих свят, таких як Різдво або Масниця, незважаючи на кризу та інші чинники, до музею все одно приходить по 5-6 тис. чоловік на день", - розповів учений секретар установи Світлана Пономаренко.

За її словами, всього чотири-п`ять років тому "Пирогове" залучало лише близько 200 тис. відвідувачів на рік.

Рівно, з невеликим перевиконанням плану відвідуваності з року в рік, йде Національний музей Тараса Шевченка в Києві.

Трішки не дотяг до своїх докризових показників і Національний заповідник "Херсонес Таврійський".

Як пояснюють в заповіднику, в останньому кварталі різко скоротилася кількість проданих квитків у зв`язку з відкриттям другого входу на їх територію (другий вхід було відкрито для віруючих, які йдуть до Володимирського собору), однак ним користуються не лише парафіяни, а й всі охочі пройти до заповідника безплатно.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.