Спецпроект

На батьківщині Івана Гончара теж відкрили його музей - у рідній хаті

4 лютого у Лип'янці на Черкащині відзначили 100-річний ювілей свого видатного земляка, скульптора, колекціонера, етнографа, громадського діяча Івана Гончара.

Центральною подією вшанувань стало відкриття садиби-музею митця саме в батьківській хаті Івана Гончара. Її прийняла на баланс сільська рада і після ремонту тут розпочалося створення експозиції.

На урочистості до Лип'янки приїхали прийомний син Івана Макаровича, художник Петро Гончар, його дружина - народна артистка України Ніна Матвієнко та делегація Національного центру народної культури (НЦНК) "Музей Івана Гончара".

І саме з Лип'янки почався цьогорічний районний мистецький фестиваль, який присвячений ювілеєві Івана Гончара та 20-річчю Незалежності України. А сцена сільського будинку культури об'єднала виконавців Лип'янки, Шполи і столичних митців.

Нагадаємо, що у київському музеї Івана Гончара розпочалася виставка до 100-річчя з його дня народження.

ДОВІДКА: Гончар Іван Макарович (1911-1993) - скульптор, живописець, графік, етнограф, збирач українського народного мистецтва та предметів побуту.

У 1959 році відкрив у своєму будинку у Києві фактично приватний музей, де демонстрував зібрані ним колекції. За кілька років будинок Гончара став одним із найвідвідуваніших місць у Києві, де збиралися шістдесятники й куди приходили закордонні гості.

Очевидці пригадують, що навіть державні туристичні організації таємно водили до нього іноземців, які, незадоволені рівнем представлення національної культури в офіційних музеях, просили показати їм "справжню Україну".

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.