Спецпроект

У Литві відкрили музей іграшок. ФОТО

Музей іграшок, обладнаний у Вільнюському старому місті, на перетині вулиць Барбора Радвілайте і Шілтадарже має вісім кімнат, три простори з певною темою. Дітям дозволяється грати з експонатами.

Про це пише glavnoe.ua.

 

Засновники музею - директор Індрі Йовайшайте-Блажявічене і археолог Повілас Блажявічюс. Хоча пара ростить двох дітей, історія музею почалася не з них - Повілас, спираючись на археологічні розслідування, захистив докторську дисертацію із старовинних литовських іграшок та ігор. До цього такий археологічний матеріал не був систематизований, тому цей скарб хотілося використовувати.

експонати Музею іграшок

У 2010 році пара заснувала музей як громадську інституцію. Хоча підприємство існувало тільки у віртуальному просторі, 105 осіб подарували музею іграшки, деякі приносили цілі мішки. Творці музею переконалися: "Іграшка для людини - немов реліквія: ти не хочеш викидати або своє дитинство, або дитинство своїх дітей".

 

Музей, площа якого 184 кв. метрів, обладнаний руками самого Повіласа і його друзів. Ремонт та інвентар обійшовся Блажявічюсам в 20 тис. літів, деякі кошти виділили спонсори. Вхід в музей коштує 12 літів. Три людини вже вважаються групою, для них квитки коштують по 10 літів.
 
Експозиція починається з найстаріших литовських іграшок - представлені копії іграшок та реконструкції. Оригінали зберігаються в одинадцяти музеях країни.

експонат Музею іграшок


Наприклад, знайдена єдина у світі дзига 14 століття, з якою діти грали, як наші з yo-yo. "Литва не була глушиною: що в середні століття було актуально, то було і у наших дітей", - розповіла директор.

В іншому просторі - виставка "Спогади 20 століття". Індрі розповіла, що найбільше іграшок - з радянських часів: "Це іграшки, з якими ми грали. У небагатьох були іграшки, зроблені на Заході. Приблизно з середини 20 століття типова литовська родина грала з такими ж іграшками, тому ця виставка викликає почуття як у старого, так і у молодого".

У музеї є й окрема кімната з чудесами електротехніки минулого століття: ігровим автоматом, який особливо цікавить дорослих чоловіків, і двома атракціонами. В освітньому класі йдуть презентації, заняття, невеликі лекції. А в кімнаті для найменших є розкладні матраци, на які можна прилягти, пограти у що-небудь.
 
"Ми виховуємо дітей і знаємо, що значить, коли приходиш в музей, і перші слова, які ти чуєш - не "Добрий день, спасибі, що завітали до нас", а "Не чіпайте руками". Ми позбавилися від цієї фрази. Ми відкриваємо музей, але разом з цим це і старт. Ніщо не закінчується, а тільки починається. Ми хочемо рости, робити зміст більш глибоким", - сказала авторка музею.

 

 

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"