Усе як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови розлітається на друзки... Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що, я кричу: "Лада пригнись!". І бачу, що пригнутися вона не може, бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию…

Ми їхали доволі повільно: уся дорога була засипана уламками. Тому рештки можна було розгледіти у подробицях: чужа форма, опалена вогнем голова, рук і ніг не було видно ані поруч, ані десь далі. Я спіймав себе на думці, що я не маю жодних емоцій: ані жаху, ані огиди. Я сприймав ці рештки іншої людини так, ніби на дорозі лежав шматок деревини, чи щось інше подібне, що ніколи не було живим... Раптом ми побачили перший блокпост. Над ним майорів прапор. НАШ

Не може бути, щоб Героями країни одночасно були і Бойко, і командир батальйону, який загинув, виводячі своїх морпіхів з оточення. Або-або. Або жива, здорова проросійська тварина, що кликала сюди Росію – або той хто загинув молодим, виправляючи наслідки дій попереднього

У газетних статтях цитували лише фразу "Я ненавиджу росіян", вказуючи на її недоречність для комеморативної церемонії та неприйнятність її публічного виголошення. Ніхто не звернув увагу на пояснення причин ненависті - слова про "підтримують і вможливлюють", які чітко вказували, що я ненавиджу росіян не за те, ким вони є, а за те, що вони роблять