Українська правда
Історична правда

Валерій Солдатенко: "Перед нами не стоїть завдання проводити люстрацію"

23.03.2011 _ Павло Солодько
Версія для друку

Голова Інституту національної пам'яті про реформи у своєму відомстві: "Не треба забувати і про світлі сторінки нашого минулого, а не тільки ридати... Ющенко не наказував проводити люстрацію... Попередній УІНП керував замість займатися наукою... Мене називають націонал-комуністом, але я призупинив членство в КПУ."

У грудні минулого року влада закрила створений при Ющенку Український інститут національної пам'яті (УІНП) і відкрила новий - із такою ж назвою. Його директором залишився призначений улітку 2010-го Валерій СОЛДАТЕНКО - доктор історичних наук (з 1981 року), професор (з 1986 року), член-кореспондент НАНУ (з 2006 року) і член Компартії з 1969 року.

"Історична Правда" пішла до новопризначеного голови УІНП, щоб дізнатися, як тепер складатимуться стосунки інституту із владою і що означає "науково-дослідний інститут" замість "орган влади при президенті України".

- Чим новостворений УІНП відрізняється від того, який був кілька місяців тому?

- Український інститут національної пам'яті був створений у 2006 році як вищий орган виконавчої влади. Ініціаторам уявлялося, що він чимось буде нагадувати інститути з аналогічними назвами, які існували на той час у Польщі, Словаччині, Литві, Угорщині, Румунії і т.д.

Однак була різниця в завданнях. Скажімо, в Інституті національної пам'яті Республіки Польща досліджувалися більше юридичні аспекти діяльності суспільства періоду тоталітарної доби. Туди були передані відповідні архіви спеціальних відомств, в тому числі секретних, і люди працювали, зокрема, на те, щоб забезпечити політику люстрацій.

Коли було створено наш інститут, ніхто завдання про люстрацію офіційно не ставив, бо й не міг, мабуть, ставити.

Валерій Солдатенко. Фото Дмитра Ларіна

Дехто й досі вважає, що оскільки інститут називається так, як у Польщі, то в нього повинні бути такі ж функції. Але ж уже в тих рішеннях, які були ухвалені в 2006 році, ішлося про те, що він має забезпечити підвищення інтересу до історії України, до формування національної пам'яті за всі часи існування України, боротьби за державність і соборність.

Однак завдання були поставлені так (чи так їх сприйняло керівництво інституту), що робота зосередилася на періоді, який офіційно називався в новітніх документах як "період несвободи" - з 1918-го по 1991 рік.

А в цьому періоді вичленялися окремі проблеми, на які робився особливий акцент. Це, власне, три проблеми: репресії, Голодомор 1932-33 рр. і ОУН-УПА.

Валерій Солдатенко про Голодомор і Бандеру

Чотири роки існування інституту - незначний період. Люди зробили велику справу, створили інститут і розпочали його діяльність, а наше завдання вже дивитися в перспективу. І якщо є на те суспільна потреба, мабуть, підкоригувати трошки (а, може, й не трошки) те, що робилося раніше.

Коли мене призначили головою, постало логічне питання: чому хронологічно національна пам'ять має обмежуватися тільки 1918-1991 роками з акцентом на два тоталітарні режими - радянський і німецький окупаційний.

"Українським комунізмом 1920-их зацікавилися в Китаї"

А як ставитися, скажімо, до австро-німецької окупації України в 1918 році? Або до українсько-польської війни 1918-1920 років? Як характеризувати становище українців у Польщі, Румунії, Чехословаччині в 20-ті - 30-ті рр.? Й таке інше.

Отже, передусім постало питання: що таке національна пам'ять і чи правомірно її обмежувати тільки тим відтинком, про який ішлося.

- Що ж таке національна пам'ять?

- Складний феномен, у якому як у котлі переплавляються ті знання, які ми одержуємо від наших батьків, освітніх установ, з власного досвіду, через художню літературу. Це водночас сплав індивідуальної й колективної пам'яті.

Неправомірно навіть з точки зору логіки обмежувати її хронологічно. Ця пам'ять має бути обов'язково комплексною, враховувати як те, що було позитивне в діяльності народу, нації, країни, так і те, про що, можливо, хотілося б забути.

- Що, наприклад?

- Те, що можна назвати "чорними сторінками". Скажімо, період окупації. Я тільки вчора був цілий день на Чернігівщині в Корюківці. Це жахлива сторінка нашої історії. Куди її викинути? За дві доби понад 6800 людей розстріляли або живцем спалили. Більше 5 тисяч тіл не змогли опізнати.

Чотири документи про Корюківську трагедію

Я вже ніколи цього не забуду, побачивши практично в кожному подвір'ї могилки, які до цього дня оберігають нащадки. Входить воно в національну пам'ять? Обов'язково. Але ми не повинні думати, що національну пам'ять можна збудувати тільки на цьому.

- Тоді, навпаки, які сторінки є позитивними?

У нас були просто феноменальні речі в нашій історії. Скажімо, козацтво - таке явище, якого не мали інші народи. Ми дійсно можемо показати, що це щось особливе, що належить нашому народу, нашій нації, чого не було в інших.

Схильність до звитяги й героїзму тих наших предків може підживлювати нашу пам'ять? Воно повинно впливати на формування світогляду нинішнього українця чи ні? Абсолютно.

- А щось більш сучасне?

- У нас ще був такий феномен - український комунізм. Він зародився в період 1917-1920 років на стику соціальної й національної революції, коли від платформи комунізму йшли до потреб національного розвитку, національної самореалізації, і навпаки - від національних проблем починали розуміти, що треба їх обов'язково пов'язати з соціальними теоріями, аспектами життя.

І на цьому стикові вперше хронологічно заявилося надунікальне явище українського комунізму, яким сьогодні, наприклад, цікавляться в Китаї, бо вони шукають модель соціалізму зі своєю, китайською специфікою.

Мене запрошували на конференцію з цього приводу до Китаю, їх дуже хвилює ця проблема. А ось у нас нею, схоже, ніхто не хоче цікавитися.

- Чим саме цікавилися китайці?


- Український комунізм намагався поєднати соціальну доктрину з національними потребами й інтересами. Зусиллями таких людей як Олександр Шумський і Микола Скрипник Україну було перетворено на найбільшу в світі лабораторію з демократичного розв'язання національного питання.

Український Голівуд: розквіт і шалені прибутки кінематографу ранньої УРСР

Те, що вони робили, насправді було такого масштабу і мало такі наслідки, що я, як історик, не знаю аналога в світовій історії.

- Але ж робота цієї "лабораторії" була насильно припинена...


- Так, М.Скрипника довели до самогубства у липні 1933 року, у розпал голоду. Це вже чорна сторінка. Ми маємо право викидати ці сторінки? Жодного.

Підсумовуючи - мова йде про комплексність. Все, що було, все так чи інакше з неминучістю вписується в національну пам'ять. Бо це дуже "тонка матерія".

- Чи можна визначити цю "матерію" чітким юридичним формулюванням?

- Можливо. Хоча мені більше подобається вести мову про загальнонауковий зміст.

В найзагальнішому вигляді йдеться про те, щоб під національною пам'яттю розуміти сукупність знань, уявлень і ціннісних оцінок тих подій минулого, які справили вирішальний вплив на самоідентифікацію і досягнення нації та консенсусно сприймаються у суспільстві як найбільш значущі для конструктивного розвитку у майбутньому.

Дещо з поміченого у книжковій шафі за спиною голови УІНП: "Уряди України у ХХ сторіччі", "Літопис УПА", "Україна дипломатична", "Старцівство", збірка Ольжича, "Ukraine: from Trypillia to Rus", "У задзеркаллі 1910-1930-их років", томи "Книги пам'яті", "Микола Плав'юк", "Козацька старшина Гетьманщини"

В останні дні президентства Віктора Ющенка була спроба ухвалити закон про національну пам'ять. Але його проект був настільки критично сприйнятий науковцями, що ініціатори змушені були відмовитися від архісумнівного задуму управляти національною пам'яттю за допомогою закону.

Дуже неоднозначне ставлення не тільки науковців, але й громадськості до тих документів, у яких передбачаються юридичні санкції щодо осіб, які можуть мати власну думку щодо оцінок тих чи інших сторінок історичного досвіду. (Валерій Солдатенко має на увазі другу статтю закону про Голодомор, згідно з якою невизнання подій 1932-33 років геноцидом пропонувалося визнати протиправним - ІП)

За пропаганду комунізму і нацизму хочуть штрафувати або садити

Можливо, урахування відзначеного, серед іншого, було серед мотивів надання Українському інституту національної пам'яті статусу науково-дослідної установи. 

- Перетворення на наукову структуру - це і є суть зміни у новому УІНП?

- Працівники попереднього УІНП відсотків на 60-70 виконували певні адміністративно-розпорядчі функції - на кшталт того, як це робить будь-яке міністерство чи комітет.

І не для критики скажу, що перші мої розмови зі співробітниками зводилися до того, що коли я ставив завдання "от це питання треба на належний рівень підняти, дослідити", мені казали: "Вибачте, ми не науковці. Ми працюємо в вищому органі виконавчої влади. Ми держслужбовці, ми повинні давати вказівки".

- Для прикладу, що робили держслужбовці попереднього інституту?

- Найбільший проект, який був здійснений з ініціативи колективу - це 19-томний мартиролог, книга пам'яті жертв Голодомору 1932-33 рр.

Видати 19 грубезних томів, а деякі ще й по дві частини, за короткий строк лише власним кадровим потенціалом було абсолютно не під силу. Тож інститут - це була своєрідна "голівка", яка повинна була скеровувати роботу на місцях, якщо хочете - давати вказівки.

І ці вказівки, як на мене, часто ґрунтувалися не стільки на науковому розумінні проблеми, скільки на адміністративному тиску - "ви повинні дати нам списки". Відповідають "списків таких у нас немає, труднощі є". "Давайте списки, і все, шукайте".

Це призводило до того, що до загалом потрібного, дуже важливого видання потрапило, на жаль, дуже багато того, що прямого стосунку до загибелі від голоду не має. І навпаки, багатьох прізвищ там не вистачає.

Треба було фахово підняти науковий рівень, щоб - перш ніж давати комусь завдання - зрозуміти, чого вимагає і як функціонує науковий, об'єктивний підхід, дослідницькі параметри і критерії.

- 60% працівників УІНП займалися віддачею вказівок?

- І обслуговуванням документообігу. В органі виконавчої влади є ще безліч всяких функцій. Будь-який закон мало-мальськи дотичний (а то й ні) проект закону, скажімо, "спускається" сюди на узгодження. І люди змушені займатися в такому разі здебільшого відписками.  

Скажімо, якщо ми торкнулися проблем Голодомору, розсилається циркуляр з цього інституту на місця - "ви до такого числа повинні нам повідомити, що в цьому місяці, кварталі, півріччі, році у вас зроблено щодо суспільного реагування на таку подію як Голодомор 1932-33 рр".

"Тепер влада не віддає нам вказівки, а чекає наших пропозицій"

В усі 25 областей ідуть листи, потім збирається інформація, пишеться доповідна записка в уряд, що в Донецькій області те-то проведено, в Вінницькій те-то тощо. Переважно така була робота.

Відпускалися певні кошти і на видання літератури. На жаль, оригінальних наукових праць, які створювалися співробітниками цього інституту, я не знаю. Видавали дослідження, які створювалися в інших установах. А УІНП в основному віддавав вказівки, або брали до свого арсеналу створене іншими науковцями.

- Який бюджет був на рік у попереднього інституту?

- Бюджет був значно більший, ніж буде в цьому році. Але тут треба врахувати деякі досить істотні речі. Без їх пояснень я не хочу вдаватися до певних цифр.

Справа в тому, що Інституту, як органу виконавчої влади, підвідомчими були три досить крупні організації: Меморіал голодоморів, який будувався за досить значні кошти, і чималі кошти були витрачені на те, щоб приступили до його експлуатації; меморіальний національний заповідник "Биківнянські могили"і меморіальний заповідник "Бабин Яр".

Я б звернув вашу увагу на один момент. Ось це й були три об'єкти, які "працювали" на те, щоб сформувати національну пам'ять. Голодомор, репресії і війна - такою мала бути національна пам'ять. Ще нам планували передати львівський музей "Тюрма на Лонцького" - теж репресії та війна.

"Історична Правда": згідно з оприлюдненими на сайті ВР законами про держбюджет, УІНП мав отримати:

2009 рік - 14,5 млн грн (з них 1,4 з формулюванням "на функціонування історико-меморіальних заповідників");

2010 рік - 19,2 млн (з них 2,3 на функціонування заповідників і 2,2 - на функціонування музеїв) ;

2011 рік - проект передбачав виділення Інституту 24 млн грн, з яких 13,7 млн мало йти заповідникам і музеям, але зрештою було виділено 4,4 млн - тільки на забезпечення діяльності УІНП. При цьому змінився код бюджетного класифікатора - якщо раніше Інститут мав власний код 613, то тепер він проходить під кодом "забезпечення діяльності Кабміну" - 0411.

"Наші бюджети з минулого року порівнювати не можна"

Левова частка коштів, які виділялися для УІНП, ішла на забезпечення діяльності тих музеїв. Більше 17 мільйонів ішло на рік. Тепер вони передаються разом із своїми бюджетами Міністерству культури.

Відтак наші бюджети з минулого року порівнювати не можна. Що ж стосується фінансування власне наукових досліджень, видатків на заробітну плату, то вони не зменшилися, а навіть будуть зростати.

- А Музей УНР, який то відкривали, то закривали, не у вашому підпорядкуванні?

- Музею ніколи не було. Була тимчасова виставка, яка була створена два роки тому зусиллями УІНП. В Будинку вчителя в одній із кімнат, над якою красиво написали, що це музей УНР. Але не були офіційно вирішені відповідні юридичні питання щодо взаємин з власниками експонатів тощо.

Хотілося зробити хорошу справу, тож узяли чотирьох працівників для роботи "в музейно-експозиційному відділі". Але після ліквідації інституту ми вже не могли офіційно платити їм зарплату, як музейним співробітникам, хоча робимо це й донині, щоб забезпечити безперебійну роботу невеличкого експозиційного осередку.

Так само ми не мали підстав пролонгувати договір на оренду згаданого приміщення. Виникли неув'язки не на ідейно-політичному ґрунті, а на адміністративно-господарському.

- Тепер музею нема. Назавжди?


- Тепер йому треба передусім надати хоча б якийсь статус. Я за те, щоб він став основою для більш широкого музею. Чому б нашому суспільству не мати хорошого музею історії української державності ? І саме там, де знаходиться поки що єдина кімната з тимчасовою виставкою.

Сьогодні за дорученням персонально прем'єр-міністра Азарова і рішенням Кабміну, Мінкульт і голова КМДА Попов вирішують це питання. У них є кілька варіантів - скажімо, виставка історії (музей) УНР може бути філією Національного історичного музею України.

Ми ж музейними справами можемо займатися хіба що як організація, котра допомагає, консультує в підготовці організації експозицій. Але жодного музею в науково-дослідній установі бути, зрозуміло, не може.

Ліворуч від обов'язкового в чиновницькому кабінеті портрету президента видно ікону Соловецьких святих - її привезли в особняк Уварових на Липській, де "мешкає" УІНП, з Соловків

- Якщо у вас замість 40 працівників буде 70, звідки візьметься більше грошей?

- Штатний розклад 2007 року передбачав в УІНП 105 одиниць. Фактично ж, коли я прийшов в Інститут у липні минулого року, тут працювало тільки 43 чоловіки. Мова тільки про інститут, працівники згаданих музеїв не рахуються.

З 2008 року існувало рішення уряду, погоджене з попередньою дирекцією інституту, що в умовах кризи більшого фінансування бути не може.

Так ось, ми домоглися того, що замість 43 буде 70 чоловік. Справжніх, зауважу, не на папері. І якби інститут залишався органом виконавчої влади, все одно на нього б поширився загальний підхід, коли на 30% скорочуються штати всіх аналогічних установ. Все одно були б ті ж самі 70.

- Скільки чоловік на сьогоднішній день офіційно працевлаштовані в новому УІНП?

- Офіційні, урядові рішення є щодо трьох осіб - голови і двох заступників - Дмитра Вєдєнєєва і Олега Омельченка. З дня на день ми чекаємо державної реєстрації нового інституту, затвердження урядом штатного розкладу і нових стандартів заробітної плати.

Тоді ми зможемо частину співробітників, які працювали в попередньому інституті і готові перейти до нового інституту, зарахувати вже в штат нової установи. Зараз вони вважаються співробітниками старого інституту.

Коли всі необхідні процедури будуть завершені, ми будемо поетапно брати на роботу як частину тих людей, які працювали в попередньому інституті і які готові до виконання нових функцій, так і будемо залучати нові сили - не тільки істориків, а й філософів, політологів, літературознавців.

- Тобто не всі із попереднього УІНП стануть працівниками нового відомства?

- Частина вже звільнилася - майже половина із 43 чоловік. Деякі з них - люди пенсійного віку, яким навіть вигідно було вийти на пенсію.

Інша частина дуже добре розуміла, що не відповідає вимогам, які ставляться положенням про новий інститут. Замість них ми будемо шукати й запрошувати людей, які вміють вести інтенсивну і пліду науково-дослідницьку роботу. Уже шукаємо.

- Чи не дублюватиме УІНП нового зразка функції Інституту історії, управлінь охорони пам'яток тощо?

- Ми спробуємо цього не допустити. Скажімо, можемо взяти за напрямок теоретичні й прикладні проблеми формування і функціонування національної пам'яті. Цим у нас як відомо, ніхто спеціально не займається. Або вплив на національну пам'ять державотворчих і цивілізаційних трансформацій і процесів.

От, приміром, наші відомі, провідні історики Валерій Степанков і Валерій Смолій довели, що в XVII столітті під проводом Богдана Хмельницького було не заворушення, не повстання, не війна, а повномасштабна Українська національна революція, яка привела до створення української державності - гетьманства, під назвою "Військо Запорозьке".

"Хочемо створити спеціальність фахівця з історичної пам'яті"

Однак ця концепція приходить в непросте зіткнення з концепцією, згідно якої революції в українській історії - це зло, безвихідь. Але ж у XVII сторіччі Україна рішуче кинулася наздоганяти інші нації зусиллями саме Богдана Хмельницького, його прибічників - "революціонерів".

Тобто, якщо одні досліджують конкретно історичний процес, то нам би хотілося дослідити, як цінні наукові надбання імплементувати в нашу суспільну пам'ять. Це стосується і Голодомору.

- Звучали думки, що Солдатенко забуде тему Голодомору.

- Ніхто не припинить вивчати історію Голодомору, бо ніхто не має на це права. Але яке місце повинна зайняти історія трагедій і жертв у формуванні національної пам'яті - от на це треба звернути додаткову увагу.

Солдатенко: "ВР в будь-який момент може скасувати визнання Голодомору геноцидом"

Щоб не звести всю нашу пам'ять до вічного ридання: Україна заплатила за свою незалежність таку страшну ціну, тож давайте більше ні про що не говорити, а будемо перманентно займатися жалобою. Цього ми не хочемо.

- Внутрішня структура інституту зміниться?

- Обов'язково. Замість розпорядчих підрозділів ми створимо наукові відділи, які займатимуться, за нашими попередніми міркуваннями:

а) дослідженням теоретичних і прикладних проблем національної пам'яті,

б) впливу державотворчих процесів та цивілізаційних трансформацій на формування національної пам'яті,

в) міжнародних, етнонаціональних та регіональних чинників національної пам'яті,

г) впливу на національну пам'ять соціальних та культурних чинників,

ґ) історичних трагедій народів України тощо.

Звісно, й проблематика, і назви відділів будуть уточнюватися. Тим більше, що у повному розумінні наукових підрозділів досі в УІНП  не було, досвіду і зразків не існує.

- А що було?

- Були департаменти, управління, як у виконавчій владі. Їх не буде. Будуть наукові і технічні відділи - адміністративна частина.

В наукових відділах буде завідуючий відділом, і буде така ж структура, як в академічних інститутах: головний науковий співробітник, провідний науковий співробітник, старший науковий співробітник, науковий співробітник і молодший науковий співробітник, із відповідними функціями.

Буде також своя Вчена рада, чого не було в попередньому інституті.

- Які її функції?


- Обговорювати й приймати найпринциповіші рішення. Скажімо, будь-яке наукове видання рекомендується до друку в НАНУ вченою радою профільного інституту. В попередньому УІНП за це ніхто не відповідав.

Я гортав видані книги і питав: "А що це за автори, хто вам радив видавати їх твори, хто рекомендував?" Кажуть: "Не знаємо". "А як же ви можете витрачати гроші державні?". "Ну, так сталося".

В новому положенні про інститут записано, що тут буде створено Спеціалізовану раду з захисту дисертацій зі спеціальності, якої поки що немає у нас. Ця спеціальність якраз і пов'язана з національною та історичною пам'яттю. Ми вирішимо, як вона буде називатися. І спеціалісти, які захищатимуться, отримуватимуть документ із зазначенням цієї спеціальності.

Будуть аспірантура, докторантура... Тобто УІНП функціонуватиме як наукова установа, а не розпорядчий орган.

- Отже, за люстрацію боротися не будете?

- Ніхто перед нами такого завдання не ставить, по-перше. По-друге, я думаю, що наше суспільство не тільки не готове до цього, а вже навіть пройшло той етап, коли це бодай якось можна було зробити.

- А які перед вами ставлять завдання? Влада повідомляє через якісь циркуляри, що "треба вивчити такі й такі моменти в історії"?

- Ні, цього не робиться. Тут ми одержуємо права широкої автономії чи навіть творчої ініціативи, "Пропонуйте Кабміну, що ви хочете зробити". Від цього залежатиме, чи дадуть нам фінансування, чи будуть вважати це потрібним, суспільно значимим напрямком чи ні.

- Тобто попередня влада ставила завдання, а зараз, навпаки, ви самі пропонуєте напрямки роботи?

- Я не знаю, як раніше вирішувалися подібні практичні питання. Можу лише судити за результатами, що превалювали кон'юнктурні підходи - от це треба (в силу суб'єктивного розуміння) робити. І це робилося.

І коли я просив співробітників: "Поясніть, обґрунтуйте ,будь ласка, мені, чому саме це, а не інше треба робити", багато хто після тривалих пауз відповідав: "Так сказали". Тепер нам не кажуть.

- Отже, ви пропонуєте теми владі, і вона затверджує чи не затверджує?


- Звичайно.

- Вже був подібний досвід співпраці?


- Звідки ж він, як ми тільки формуємося? Я думаю, що будуть ставитися до наших пропозицій, ініціатив прискіпливо й відповідально. Ми теж постараємося обирати актуальні, суспільно важливі напрямки досліджень.

- Поки існував старий інститут, влада намагалася якось регулювати його діяльність?


- Намагалася, звичайно. Давала гроші й казала: побудуйте меморіал голодоморів.

- А нова влада?

- Ні, я такого не знаю.

- Читачі не повірять, що Янукович чи Табачник не прагнуть дати вказівки...


- До чого тут Табачник? Ми від нього не залежимо, хоча координувати роботу з Міністерством освіти і науки мабуть не лише не зайве, а й доцільно, логічно.

Були звідкись узяті повідомлення, нібито нас хочуть передати Міносвіти, але насправді про таке від відповідальних працівників Кабміну чи Адміністрації Президента України я не чув. Не було таких планів.

"Я вирішив припинити членство в КПУ"

Ба більше, Табачник, наскільки мені відомо, активно підтримує плани перетворення відомства на наукову інституцію, яка знаходиться у віданні Кабінету Міністрів. Ми вже активно співпрацюємо з Міносвіти щодо відкриття Спеціалізованої ради з захисту дисертацій, відкриття аспірантури і докторантури.

- Тепер Інститут національної пам'яті очолює комуніст. Розкажіть про комунізм Валерія Солдатенка.

- Коли мене запитують: "Ви прийшли в Інститут по квоті комуністів?", я відповідаю: "Нічого подібного". В процесі мого призначення, та й пізніше, я не зустрічався з жодним відповідальним працівником КПУ, чи будь-якої іншої партії.

Не пам'ятаю, щоб до моєї наукової продукції були претензії через те, що в ній замість наукових підходів реалізовується партійна програма. В Українському інституті національної пам'яті я жодного разу не вимагав підлаштовуватися не те що під програму Компартії, а навіть під обнародувані в моїх публікаціях міркування й оцінки.

Ставши головою УІНП, я достатньо швидко зрозумів: ефективно організовувати роботу колективу з різними політичними настроями в умовах претензій бодай частини суспільства  до ідейних уподобань керівництва Інституту - не бажано, а то й неможливо.

У 2006 році Валерій Солдатенко видав "У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму)"

Мені про це говорив і попередник, академік Ігор Юхновський, який жалкував, що лише складні обставини не дозволили йому вийти з партії ("Наша Україна" - ІП), що зрештою не могло не мати свого впливу на роботу всього колективу.

Оскільки у мене подібних ускладнень не існувало, я прийняв відповідальне рішення про припинення членства в КПУ. Це з розумінням і схваленням було сприйнято колегами.

Що ж до мого ставлення до комунізму як наукової концепції і суспільного проекту, то це, гадається, предмет спеціальної і не короткої розмови.

- Вас самого можна назвати націонал-комуністом?

- Мене так уже називали. Гадаю, не так погано, коли тебе зараховують до когорти, уособленої іменами Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Василя Шахрая, Василя Еллана (Блакитного), Георгія Пятакова, Володимира Винниченка або Бориса Олійника.

Фото: Дмитро Ларін



Павло Солодько
Pедактор "Історичної Правди"

Теми: УІНП, історична пам'ять, наука, чиновники, Солдатенко




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter