Спецпроект

Страх перед примиренням. Сучасні міліціонери досі бояться Махна

Чернігівські міліціонери вшанували загиблих у бою з махновцями 90 років тому радянських міліціонерів і російських червоноармійців. При цьому селянських повстанців називали не інакше, як "бандформування"...

"29 квітня 2011 року, чернігівські міліціонери, бійці внутрішніх військ та представники районної влади вшанували у Гоголівському сквері, що у Ніжині, міліціонерів, які загинули 90 років назад від рук махновських бандформувань" - так повідомили офіційні видання.

Насправді ж очільник обласної міліції Олександр Михайлик, перший заступник міністра МВС Леонід Зима, керівник УМВС у Чернігівській області Олександр Михайлик, міський голова Михайло Приходько, голова Ніжинської РДА Володимир Другаков та інші "служиві люди" вшанували загиблих ніжинських міліціонерів та червоноармійців-росіян із продзагону. На мітингу виступав депутат Ніжинської міської ради Анатолій Походня, дід якого залишився живим після того бою.

У свій час публіцист Віктор Рог написав: "Сьогодні на чорних "Мерседесах" їздять ті, батьки яких їздили на чорних "Волгах".

Тож правду про ті події ми й пропонуємо Вам, шановні читачі. 

Ответ большевику Дыбенко

Большевику не веря, 
Кричали все в одно: 
"Не ври, как сивый мерин, 
Мы все идём к Махно!"

Поезія Нестора Махно

За радянську владу без комуністів

Напередодні у журналі "Моменти" (додатку до офіційної газети МВС України "Іменем Закону") з'явилася стаття журналіста Олександра Іващенка "Поле міліцейської слави", яка розповідає про той давній бій.

"Тієї пам'ятної весни 1921 року плани угруповання махновців, які рвалися до Чернігівської губернії, були набагато ширші, ніж одноразові розбійні напади. Їхньою основною метою було захоплення Ніжина, а разом із ним - розташованих там армійських складів, у яких зберігалося чимало зброї та боєприпасів.

Захоплення ніжинського арсеналу, - пише Олександр Іващенко, - потопило б у вогні і в хаосі всю Чернігівську губернію. Хто нині може знати, скільки сотень, тисяч людських життів було врятовано того квітневого ранку під Дорогинкою?"

Сучасні міліціонери досі вважають легендарних махновців ідейними ворогами

1 березня 1921 року зусиллями більшовицької влади на Чернігівщині розпочався "продовольчий місяць" - продовження політики продрозкладки, системи заготівель сільськогосподарських продуктів, введеної рішеннями Раднаркому.

Ця система зобов'язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті та господарські потреби) хліба та інших продуктів. Тож і не дивно, що на початку 1921 року до Нестора Махна прибула делегація селян від декількох повітів із проханням "відвідати" їхні краї.

"У квітні 1921 року загону Феодосія Щуся, що налічував 500-600 шабель і 90-100 тачанок, - пише чернігівський історик Євген Населевець у журналі "Сіверянський літопис", - вдалося пробитися на Чернігівщину. За підрахунком місцевих селян, його кількість збільшилася до 1000 осіб. Багато бійців було вдягнуто у червоноармійську форму, що вводило в оману супротивника.

Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де нищилися установи радянської влади, комуністи, комнезамівці. Мало не в кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів із резолюціями про повну підтримку їхніх дій.

Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та ЧК. Губернською військовою нарадою був розроблений план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з'єднання загону Щуся із загоном отамана Галаки, що діяв на Городнянщині.

Махновці. У безкозирці - Щусь

Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Точоному виступити із загоном міліції на с. Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки.

У Ніжині був сформований загін у складі близько 150 осіб: з ніжинської повітової міліції - 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців - вихідців з Росії. Очолив його начальник повітової міліції Н. Точоний. Усі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети. 

29 квітня о четвертій годині ранку ніжинський загін підійшов до Дорогинки, але там на них чекав "сюрприз": напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради.

Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.

Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки. Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ.

Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише два бійці. Тіла загиблих були поховані у братській могилі в Гоголівському парку м.Ніжина". 

Пізніше один із червоноармійців, який побував у полоні у махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках спереду було написано "Не уйдёшь", а ззаду - "Не догонишь". Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, відпускали, попередньо їх роззброївши, роздягнувши і забравши гроші.

Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни

Віктор Ємельянов, завідувач історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею, на основі архівних документів відобразив деталі того бою.

Він наводить свідчення одного з учасників бою Калістрата Січкаря, який зазначає, що командира міліції Наума Точоного замість організації оборони першого охопила паніка, він пришпорив свого коня і на очах усього загону втік з поля бою, а за ним помчали 4 кінні міліціонери.

Як свідчать архіви, у своїх спогадах Точоний змальовує зовсім по-іншому хід бою, показуючи в першу чергу свій героїзм, а всіх загиблих називає боягузами.

 Махновський загін Щуся. Спробуйте знайти командира

Віктор Ємельянов зазначив:

"Я нічому не дивуюсь у цій державі й обурений сьогоднішніми заходами стосовно загиблих під Дорогинкою. А особливо дурістю тих людей, які всупереч історичній правді зробили новий напис на пам'ятнику загиблим міліціонерам: "Хай не згасає слава ніжинських міліціонерів, які ціною свого життя захистили Ніжин у бою під Дорогинкою 29 квітня 1921 року". Для порівняння, старий напис звучав так: "Вічна пам'ять працівникам ніжинської міліції, які віддали життя за радянську владу".

Безумовно, вшановувати загиблих потрібно, а особливо загиблих у братовбивчій війні. Але для чого творити нові міфи? Кому вигідно відновлювати комуністичну міфологію? Чи не робиться це для того, щоб просто відволікати увагу народу від існуючих проблем, які чекають свого розв'язання?

Політичний "бандитизм" 

Дуже шкода, що автор вбачає у діях махновців тільки дії, що підпадають під статтю Кримінального кодексу "Бандитизм".

З метою аргументації цього він наводить факти, згідно з якими махновці на винокурному заводі у с. Дубов'язівка розстріляли 16 міліціонерів, у Парафіївці пограбували пошту, у с. Лосинівка "бандитами були вбиті член виконкому, комнезам і троє міліціонерів".

Автор особливо наполягає на тому, що махновці постійно вчиняли масові розстріли міліціонерів. У цьому він тотожний офіційним зведенням комуністичних органів того часу.

Махновці, холодноярівці та інші повстанці 1920-их (ФОТО)

Продовження масових реквізицій більшовиків, які спочатку виправдовували умовами військового часу, після ліквідації зовнішнього фронту викликало масові селянські повстання. В офіційних зведеннях вони отримали назву "політичного або куркульського бандитизму".

9 лютого 1921 року тодішній головнокомандувач усіх збройних сил Російської республіки Л. Камєнєв у доповіді В. Лєніну про стан боротьбі з бандитизмом констатував "...Банда Махна користується повною підтримкою та співчуттям місцевого населення, яке її забезпечувало і комплектувало".

Безкозирка у Щуся збереглася з часів його служби на броненосці "Йоанн Златоуст"

"Аналізуючи доповідь російського головнокомандувача, - вважає доктор юридичних наук, генерал-майор міліції Іван Білас, - ставимо логічне запитання: що ж це були за "банди" на території України, котрі повністю підтримувалися місцевим населенням та комплектуванням за його ж рахунок, "банди", що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?

Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу українського народу не інакше як "бандитизмом", видаючи себе за "миротворців та носіїв щастя", маючи на меті зберегти "єдину та недєліму Росію".

Хотілося б також нагадати, що в ті часи йшла громадянська війна, більшовицька влада прийшла в Україну на багнетах червоноармійських штиків, подолавши законний уряд УНР. А ще на території України існували й інші "влади", зокрема махновська, яка виступала "за радянську владу без комуністів".

Лівобережні повстанці Київщини і Чернігівщини. Їх порівнювали з Махном

Більшовики розгорнули широкі репресії проти своїх політичних супротивників, зокрема членів махновської Революційної повстанської армії України, згадаймо віроломне знищення їхніх загонів у Криму військами Червоної армії після спільної перемоги над Врангелем.

У Чернігівській губернії до 1922 року існували концентраційні табори примусових робіт, у кожному з яких перебувало, як мінімум 600 осіб. Потрапляли туди люди за "співпрацю з повстанцями, агітацію проти радянської влади, організації мітингів із закликами "непідкорення владі".

Мірою покарання у таких випадках у кращому разі було ув'язнення до концтабору або штраф у розмірі до 10000 карбованців (для порівняння: пуд хліба тоді коштував у середньому 300 карбованців).

Нові (старі) герої

Міліціонери представляли озброєний орган радянської влади, частину його репресивного апарату.

"Поширення в Україні селянських повстань, - пише Іван Білас, - та збройний спротив військових формувань перших же років насильницького впровадження радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому буттю більшовицької державності в Україні, обумовили створення при РНУ УСРР постійної наради по боротьбі з національно-визвольним рухом".

Встановлення пам'ятника та публікацію статті журналіст журналу "Моменти" аргументує тим, що "втрачаючи пам'ять про героїв, таких, як ніжинські міліціонери, ми втрачаємо те, чому немає ціни. Особливо нині - коли так гостро стоїть виховання молодого покоління, зокрема й майбутніх міліціонерів у дусі патріотизму".

Анархісти-махновці - теж патріоти рідного краю

Зрозуміло, про який патріотизм йдеться. Адже у загоні Точоного більшу частину складали 90 червоноармійців продовольчої роти, вихідці з Росії, тобто ті, хто безпосередньо грабував зерно у селян.

Звичайно, частина загиблих були й уродженці Ніжинщини, які, я впевнений, бажали перемоги соціалізму і боролися за права народу. За це ж саме боролися й махновці, їхня мета - запровадження такої форми суспільного устрою, при якому буде встановлено самостійний творчий рух звільнених мас, більшовики ж бажали встановлення соціалістичної держави.

Ще не вмерла анархія. За що боровся Нестор Махно

Отже, на полі під Дорогинкою у смертельному двобої зійшлися носії двох ідеологій - комуністичної та анархічної. І цілком логічно було б встановити пам'ятник Примиренню, який вшановував не тільки загиблих міліціонерів, а й загиблих повстанців.

Виникає запитання: кого наступного буде вшановано після цього? Можна встановити, наприклад, пам'ятник "професійному чекісту" Івану Біксону, керівнику чернігівського ЧК, або навіть Єжову. Вони ж бо долучилися до розгрому бандитизму!

Про закінчення рейду анархістів можна знову ж таки прочитати в праці Населевця:

"1 травня Щусь повів наступ з Козар на Носівку, але під натиском більшовицьких загонів, підтриманих бронепоїздом, змушений був відступити. 3 травня відбувся бій з частинами 546 полку під с.Лихачевим на межі Козелецького повіту, де повстанці зазнали значних втрат.

На початку травня виснажені безперервними боями махновці рушили на Полтавщину для підтримки місцевого повстання, де невдовзі в одному з боїв Феодосій Щусь загинув".

Безумовно, вшановувувати жертв громадянської війни потрібно. Але для чого творити нові міфи? Чи не логічніше було б встановити пам'ятний знак ВСІМ загиблим у тому братовбивчому бою.

Зразки "зібрання" до купи різноманітних шматків історичної пам'яті в історії відомі. У 1959 році в Іспанії, генерал Франко відкрив величний меморіальний комплекс Долина полеглих - неподалік старовинного королівського замку Ескоріал.

Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) - і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам'ятнику був: "Полеглим за Бога та Іспанію", що ніби "відтинало" атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, після громадянської війни.

У США після закінчення громадянської війни, спромоглися встановити монументи, які би вшановували солдат Півдня і Півночі. Ці дії дозволили знов спаяти американську націю воєдино: на півночі демонстративно встановлювалися пам'ятники солдатам Півдня, на Півдні - мешканцям півночі.

Показовий наступний приклад. Під час Громадянської війни штат Кентуккі розколовся: 90 тис. кентукців стали солдатами армії Півночі, 35 тис. - армії Півдня. Проте нині в штаті височіють 72 пам'ятники солдатам Конфедерації (Півдні) і лише два - солдатам армії Союзу (Півночі).

Олександр ЯСЕНЧУК, Микола НАУМЕНКО, спеціально для Історичної Правди

Чехословаччина – народження демократії на уламках імперії

У купе потягу, котрий покидав Австро-Угорщину і прямував до Італії, сидів поважний чоловік з доглянутими сивими вусами та капелюхом на голові. Професор філософії, депутат парламенту імперії Габсбургів Томаш Ґаріґ Масарик. Разом з ним в потязі їхала його дочка Ольга. Масарик багато років маневрував між різними політичними течіями, проте в 1914 році, з початком Великої війни, професор прийняв рішення – він зробить все від нього залежне, щоб виникла нова держава – незалежна Чехословаччина. Зараз він прямував в Італію з метою організувати рух опору за кордоном. В разі провалу його задуму, йому і його родині, загрожувала в’язниця. Масарик розумів – або він здобуде державу для свого народу, або вже не зможе повернутися в Прагу.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.

«Чи можна вважати Голодомор геноцидом?»: транскрипт вебінару Німецько-української комісії істориків

24 вересня 2020 відбувся вебінар Німецько-української комісії істориків під назвою «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?». Ця дискусія після її анонсування викликала широке обговорення в Україні.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»