Українська правда
Історична правда

Іван Гель: портрет борця. Він не любив слова "дисидент"

18.07.2011 _ Ірина Єзерська
Версія для друку

Перша сутичка із режимом відбулася в 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили Івана, який намагався захистити батьків. А свою свідому позицію вперше проявив у 10 класі, публічно відмовившись вступити до комсомолу.

Для багатьох його ім'я асоціюється із українським дисидентським рухом - саме в цьому розділі підручників з історії України можемо знайти згадку про нього.

Однак сам Іван Гель ніколи не вважав себе дисидентом. Навіть, навпаки, вважав терміни "дисидент", "дисидентство" штучними, здрібненими і бездумно застосованими до української визвольної боротьби, щоб підмінити справжню її суть - боротьбу за відновлення державності.

Іван Гель не називав себе героєм. Він просто робив те, що підказувала совість, бо не міг інакше.

Не хотів миритися із дійсністю, бути звичайним радянським обивателем, користуючись сумнівними благами, які давала своїм послушним безликим громадянам "найсправедливіша держава". Належав до тих, хто не хотів конформістськи мовчати і закривати очі, бо це означало б сприяти  топтанню по людській гідності, цінностях, пам'яті поколінь.

Доля його, як сам зазначав, була обумовлена з дитинства родинним вихованням: "Мої батьки - звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі".

 Іван Гель на засланні. Січень 1982 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

Батько Андрій захищав ЗУНР від польської окупації, був стрільцем УГА, головою "Просвіти" у селі. Згодом - станичним і зв'язковим окружного проводу Служби безпеки ОУН, за що тримав 20-річний вирок на каторжні роботи в Сибіру.

Упродовж життя Іван пам'ятав батьківські слова: "Я не можу тобі заборонити того, чим ціле життя займався сам... Але коли стаєш на цю дорогу, то мусиш пам'ятати дві речі: маєш виконувати свою роботу якнайкраще. І пам'ятати, що це дуже тяжка дорога до волі. Йти до неї доведеться через муки допитів, тюрми, лісоповал. Тому маєш бути сильним. Або краще не починати, щоб не зганьбитися".

КГБ проти українців. Справа "Блок"

Мати Февронія - із старовинного українського роду Тершаковців. Двоюрідним дядьком по материнській лінії був крайовий провідник ОУН Зеновій Тершаковець. Старша сестра Ольга у 1940-х рр. - зв'язкова підпілля. Згодом - вірна соратниця брата у виготовленні, зберіганні та розповсюдженні самвидаву.

А ще серед близьких родичів були: дядько - професор літератури, посол до Галицького Сейму, член Української Національної Ради, дві тітки - монахині Чину святого Василія Великого УГКЦ і безліч інших, які мали зв'язки із підпіллям. За що чекали кого - еміграція, а кого - арешт, тюрми, концтабори, смерть.

І такою була доля тисяч галицьких родин після приходу "совітів". Вже під час першого арешту майор КГБ Гальський показував Івану Гелю ватман із генеалогічним деревом його родини, де червоним були підкреслені ті, хто чинив спротив радянській владі, демонструючи витоки "неблагонадійності".  

Іван із раннього дитинства захоплювався українськими партизанами, багато з яких часто бували в домі Гелів. "А що освячується в дитинстві - то на все життя", говорив Гель і  продовжував свій шлях. У сім років на запитання упівців, - чи поповнить їх ряди, як виросте, ствердно відповідав: "Я вже готовий!".

Діти підпілля: недитяча гра у війну

Перша сутичка із режимом відбулася в 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. А свою свідому і тверду громадянську позицію вперше проявив у 10 класі, коли публічно відмовився вступити до комсомолу, тому що для нього це означало "зректися Бога, тата і України".

Відтак, відрахованому з школи сину бандерівця, "компетентні органи" не дали вступити на юридичний факультет Львівського університету. Як згадував вже у зрілому віці Іван, КГБ двічі змушував викладача із української мови та літератури зрізати абітурієнта Геля на вступних екзаменах.

Попереду була армія (1956-1959), робота слюсарем. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар'єру. Завдяки особистому втручанню ректора Євгена Лазаренка, вступив на заочне відділення історичного факультету.

Студентські роки Івана, наповнені самвидавом і чекістськими "профілактичними бесідами", подарували йому й неординарних друзів - Михайла Гориня, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка. Вже тоді Гель та Горинь формулюють свою програму як "боротьбу за державність України".

А 24 серпня 1965 року, за 26 років до проголошення Незалежності, студент шостого курсу Іван Гель разом з іншими українськими дисидентами був заарештований. Заарештували його в той вечір, коли збирався з дівчиною іти до театру.

Під час слідства перебував у 12 камері сумнозвісної ще з часів першої радянської окупації 1939-1941 рр. "тюрми на Лонцького" - слідчої в'язниці КГБ. Зустрітися із впертими противниками радянської влади - Іваном Гелем і Михайлом Горинем - виявив бажання навіть сам голова КГБ УРСР генерал-лейтенант Нікітченко.

"Тюрма на Лонцького" - в'язниця НКВД і Гестапо (ЕКСКУРСІЯ)

25 березня 1966 року Львівський обласний суд за звинуваченням в антирадянській агітації та в діяльності, спрямованій до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму.

Але й там не припиняв протест - голодування, заяви про табірний терор тюремників, звернення до ООН. Іван Гель організовував передачі творів дисидентів на волю, зокрема статті Валентина Мороза "Репортаж із заповідника імені Берії".

Повернення в Україну 1968 року принесло відмову у поновленні в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж 1991 року), прописці у Львові, і роботу техніка у Самборі, але не зупинило Івана.

За три роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг: "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Серед снігів" В. Мороза, збірку віршів "Крик з могили" М. Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі "Листи з-за ґрат"; а також перші п'ять випусків журналу "Український вісник".

"Сам пишу, сам видаю і сам сиджу за це". Дослідження про самвидав

Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв'язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові.

7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових обставинах художниці-шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану "за прогул".

У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза "Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз", у якій аналізує історичні зміни на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні, та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.

Іван Гель із дружиною Марією. 1982 рік. Фото з архіву ЦДВР

Удруге заарештований 12 січня 1972 року і засуджений на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання як особливо небезпечний рецидивіст.

Гель винним себе не визнав і заявив, що усі факти, які йому закидають, злочином не вважає:  "...сьогоднішній процес, наслідки якого я готовий сприйняти як оцінку моїх людських якостей, та судити мене у вас не має права ні юридичного, ні морального, ні історичного. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламана і незаплямована честь".

Арештована коляда або погром 12 січня 1972 року

Замість покаяння кинув в обличчя своїм "суддям": "Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що недаремно сьогодні тут, що ні тюремні грати, ні концтабори, навіть смерть неспроможні убити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ".

У своєму останньому слові на судовому засіданні Гель виступив із гострою критикою асиміляційної і русифікаторської політики щодо України. Публічно засудив нищення мільйонів українців в роки Голодомору, сталінських репресій.

Свою і соратників позицію обґрунтував наступним чином:

"...сьогодні для України назріло страшне і трагічне питання - питання не "як бути", а "бути чи не бути". Тому кожна чесна людина, кожен, хто почуває себе українцем, повинен встати і рішуче заявити: "Ні. Ми хочемо і будемо жити. Ми хочемо і будемо жити українцями із своїм способом мислення, своєю мовою, своєю національною культурою".

Так треба сказати саме сьогодні, бо завтра може бути пізно. Завтрашній день нашого народу, культура якого сягає двох тисячоліть, може стати прахом мерців, а його мова - мовою архівів, ізученієм южного діалекта, як латина стала мовою аптек".

І знову - Мордовія. Потім Пермська область, Комі АРСР... І знову - зберегти себе як особистість і допомогти втриматися іншим: у таборах брав участь у правозахисних акціях, тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статусу політв'язня.

Одна з голодовок, коли домагався реєстрації шлюбу з Марією, з якою був повінчаний священиком, матір'ю їхньої доньки Оксани, тривала 100 діб. У 1975 році шлюб все-таки був зареєстрований.

День народження Української Гельсинської спілки. Кагебісти салютують цеглою

Перебуваючи в одиночній камері, у 1976 році Іван написав свою працю "Грані культури", яка розповсюджувалася самвидавом. Згодом, нелегально передана за кордон, була видана під псевдонімом - Степан Говерля у Лондоні 1984 року. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності - 1993 року.

Після повернення із заслання - ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній освіченій людині, талановитому публіцисту довелося працювати навіть пастухом у колгоспі.

Але його шлях вже нікому не зупинити: поновлюється видання "Українського вісника", де Іван Гель є відповідальним секретарем, за його активної участі відбуваються перші масові релігійні і політичні виступи в Західній Україні, створюється "Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління", а в листопаді 1989 року - Товариство "Меморіал" і Народний Рух України.

 Аудієнція у Папи Римського. 1990 рік

Гель добивався легалізації катакомбної Церкви: під його керівництвом створений у 1987 році Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви зібрав 120 тисяч підписів. Разом із іншими активістами цього руху проводив пікети у Москві на Арбаті, біля урядових установ Києва.

Як декларація несхитного прагнення до легалізації УГКЦ 17 вересня 1989 року біля Собору Святого Юра у Львові зібралося чверть мільйона тисяч мирян. І вже за два місяці - 20 листопада 1989 року - Церква офіційно виходить з підпілля.

Греко-католики. Історія Церкви

За це через двадцять років Президент України нагородить Івана Геля орденом Свободи "за вагомий особистий внесок у відродження Української Греко-Католицької Церкви та з нагоди 20-ї річниці виходу її з підпілля" (загалом за свої заслуги перед Україною нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ст. (2002) та ІV ст.(2006).

Тому не випадково 18 березня 2011 р. саме у соборі святого Юра, що його у свій час так відстоював, відбулося прощання рідних, близьких, друзів, соратників із Іваном Гелем. Невблаганна смертельна хвороба - наслідок поневірянь у тюрмах і концтаборах, де він провів загалом 16 років свого життя, а ще 5 років заслання і багаторазових голодувань (усього понад 300 діб).

Як сказав на заупокійному богослужінні владика Бенедикт, ця людина вклала своє життя в те, що не точить шашіль і не покриває ржа.

2010 рік

Він не боявся бути Людиною із власним почуттям гідності і повагою до інших, християнином із твердою вірою в Бога (і це, коли вірити в щось, окрім безмежної справедливості існуючого ладу і правильного шляху до перемоги комунізму, було небезпечно!), а також правозахисником, громадським діячем, публіцистом із своєю незмінною і свідомою позицією (коли за це очікували тюрми й концтабори, які називав "СРСР в мініатюрі", заслання і такі нечасті й багатостраждальні зустрічі з рідними і дорогими людьми).

Гель читав студентам-історикам спецкурс з історії національно-визвольного руху другої половини XX ст. Завдяки його старанням у "Тюрмі на Лонцького", де побував сам і більшість соратників, сьогодні створено Національний музей, у складі Наглядової ради якого порадами і підтримкою постійно нам допомагав.

Іван Гель. Некролог

На запитання, чому він і сотні його однодумців, учасників визвольного руху другої половини XX ст., своєю зброєю обрали слово, а не меч, казав:

"Кого знищувати?! Кагебістів, обкомівців, прокурорів і т. д.? А що це дасть? І найважливіше: а хто виноситиме вирок? Хто позбавлятиме життя? Хто має на це моральне право?

У кожного з нас перед власною совістю поставало це питання і кожен мусів сам собі на нього відповісти. І кожен готовий був сам загинути, та не був готовим забрати забрати чиєсь життя. І це не була малодушність чи страх, а готовність жертвувати собою, іти дорогою Христа: хочеш робити людям добро - говори їм правду. Відкрито. Без насильства і зла.

Не зупиняйся на півдорозі. Іди до кінця. Тоді: здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї".



Ірина Єзерська
Hауковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів)

Теми: дисиденти, XX сторіччя, СРСР, репресії, УРСР, ЧК-КГБ




У пошуках "Вояка". Як родина сотника УПА віднайшла його історію

10.04.2017 _ Андрій Гудзоватий, Леся Сілецька
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте